Wiederauferstehung nach Verbot und Vergessenheit: die erste szenische Premiere der ukrainischen Folk-Oper „Wenn der Farn blüht“ von Yevhen Stankovych an der Lemberger Staatsoper (Lwiw, Ukraine, 2017)
http://der-neue-merker.eu/lwiwlembergukraine-wenn-der-farn-blueht-von-yevhen-stankovych
Воскресіння заборони і забуття: перша сценічна прем’єра української фолк-опери «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича у Львівській державній опері (Львів, Україна 2017)
Кожен народ зберігає свої міфи. Кожна нація плекає свою історію, написавши її. Майже кожен художник у своєму творі відображає пошуки споконвічної ідентичності у глибокому зв’язку з Батьківщиною.
Тому кожен художник, кого цікавить минуле (а також теперішнє і майбутнє) залишає після себе в своєму прагненні до оновлення, авангардистське, поставангардистське мислення власного сліду в архаїчному пошуку джерела, істини, віри, обрядів та історії свого народу. Пошук попередніми поколіннями Священного Граалю, Філософського Каменю, Золотого Руна, формули вічної молодості, “землі непізнаної” ( “терра інкогніта”) який багаторазово відображався в звичаях, філософії і мистецтві, особливим чином був доповнений відомим українським композитором Євгеном Станковичем. Твори українського композитора, який нещодавно відсвяткував своє 75-річчя, привносять його сучасникам знання про волю до національної свободи як про життєво важливу задачу. До цього усвідомлення прагнув Євген Станкович; він прагне відображати правду про свій час у вигляді символів, метафор, приповістей, алегорій і лірики. Його музика поряд з іншими діячами мистецтва нашого часу – видатними українськими композиторами, такими як Валентин Сильвестров, Мирослав Скорик, Віталій Губаренко – являє собою музичне покоління радянської диктатури. Композитори, які вперше випробували знищення, а потім і сучасний ренесанс українського вільного суспільства, концентрують в своєї музиці архаїчні міфи, історичні трагедії народу, особисті роздуми про відродження української нації та її теперішньої боротьби за національний суверенітет.
Подібно до того, як це робив Дмитро Шостакович, Станкович написав свою оперу на основі сюжетів Миколи Гоголя, їх ритуальних архаїзмах, забобонів, демонів і природних явищ, які в своїй сукупності підкреслюють нескінчену красу, захоплення, зв’язок з дохристиянської архаїкою і своєрідність українського менталітету. Євген Станкович говорить: «Гоголь не тільки відомий у всьому світі як видатний український письменник, а й дослідник життя в паралельних світах. Поряд з Данте, Гете і Булгаковим він не тільки поетизував містичну атмосферу в своїх працях, а й привніс знання про квантову фізику в світову літературу (до речі, набагато раніше, ніж це зрозуміли фізики)» Джерело:https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/ievgen-stankovich-narodna-muzika-stala-chastinoyu-mene).
У своїх оперних концертах Станкович спирається на літературу Гоголя (наприклад, його друга опера “Страшна помста”), як на давню, але все ще актуальну філософію життя. За допомогою фольклорних мотивів, жанрів, ритуалів, містерій і образів, твір, заснований на синтезі мистецтва про таємниці людської душі, відображається в справжньому космічному вимірі. Ця ідея пов’язує художників, які віддалені в географічному або часовому плані. Тих, які живуть сьогодні або давно жили, які відрізняються за стилем, але все ж однаково мислячі європейські композитори, такі як Ріхард Вагнер, Карл Орф, Микола Римський-Корсаков, Ігор Стравінського, Бела Барток, Ян Сібеліус, Сергій Прокоф’єв, Дмитро Шостакович, Борис Лятошинський, Мирослав Скорик та ін. реалізували цю ідею в своєму індивідуальному характері.
У своїй опері “Коли цвіте папороть” Станкович реалізував ідею нео-фольклоризму по-іншому, ніж Карл Орф або Ігор Стравінський, які різними способами спробували свої примітивно-ритмічні або примітивно-гармонійні відкриття. У Станковича форма вираження архаїчного звучання йде через музичну тему, яка створює контраст і конкуренцію ритмічній або тембровій гостроті героїчного лейтмотиву.
Володимир Сіренко, диригент нової постановки Львівської державної опери “Коли цвіте папороть” особливим чином підкреслив цю контрастуючу напругу, яка виразилася в горизонтально озвученій інтонації наспівів. Оркестрове озвучування чудової ліричної сфери українського народного мелосу здійснилося на ніжному, спокійному, “земно-людському” рівні інтонації.
Композитор зазначив, що в опері «Коли цвіте папороть» він був натхненним мелодіями центральної України або унікальною поліфонією Запорізької Січі, тобто козацтва, з одного боку, і карпатським або гуцульським фольклором з іншого боку. Своє захоплення він висловив так: “Я був так поглинутий народною музикою, що вона стала частиною мене самого, це в моїх генах”.
Станкович вдячний своєму професорові консерваторії Борису Лятошинському, який залишався не тільки його вчителем, а й до цього часу є зразком для наслідування в досвіді і розумінні музики як озвученої і осмисленої істини. Композитор розкриває в оперному жанрі свій інтерес до постановки Гоголя, але не за допомогою гротеску, як в опері Шостаковича “Ніс”. В опері «Коли цвіте папороть» за творами Гоголя «Тарас Бульба» і «Вечір напередодні Івана Купала» з «Вечорів на хуторі біля Диканьки» (1831/1832), архаїчні містерії, поклоніння природним явищам і планетам композитор поєднує з героїчним пафосом, ідеями волі своєї країни, боротьби з чужоземними загарбниками. Кожна планета на думку Станковича відповідає образу живих істот зі своєю внутрішньою сутністю: «Ми є частиною нашої Землі, – каже Станкович – ми дихаємо, пульсуємо і звучимо, як вона, оскільки ми є її частиною …» (Джерело: https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/ievgen-stankovich-narodna-muzika-stala-chastinoyu-mene).
Композитор сприймає це специфічне звучання і тим самим реалізує свою ідею інтонації з точки зору синтезу української народної мелодії з імпровізаційної поліфонією хорового співу та сучасної музичної мови в різноманітному тембрі симфонічного оркестру. Вибір жанру також унікальний. Фолк-опера «Коли цвіте папороть» має стилістичну і звукову двозначність. Спочатку вона була написана для народного хору з солістами сопрано (Олена Романів) і низького голосу (Ніна Матвієнко). Станкович створив як свої власні композиції, так і деякі аранжування відомих в Україні народних пісень, які продумані і відображені в постановці за допомогою складних поліфонічних рівнів, щільних фактур, точних динамічних контрастів та розгалуженої симфонічної драматургії тембру.
Українські музикознавці стверджують, що Станкович вже давно зробив прорив в оперній драматургії. Однак цей прорив був зупинений тодішнім радянським режимом і приховувався не тільки від усього світу, а й від власних громадян. Робота досі не була повністю завершена. У опери Станковича була найгірша доля, ніж у «Леді Макбет Мценського повіту» Шостаковича. Перед офіційною забороною Сталіним, прем’єри «Леді Макбет Мценського повіту» в 1930-х роках досягли колосального успіху в усьому світі: в Ленінграді, Москві, Буенос-Айресі, Клівленді, Лондоні, Нью-Йорку, Празі, Стокгольмі, Фінляндії, Цюріху. Опера Станковича «Коли цвіте папороть», яка була написана на замовлення престижного французького концертного агентства «Алітепа» для Паризької всесвітньої виставки, з початку на світову сцену не виходила.
Передісторія була така. Французькі імпресаріо запропонували Анатолію Авдієвському, керівнікові Українського народного хору ім. Григорія Верьовки створити постанову на гоголівську тему, де були б переосмислені в сучасному тлумаченні мотиви надзвичайно популярного американського фільму «Тарас Бульба», що вийшов в той час на екрани. Те, що артисти танцювали українські танці під російські пісні, наприклад, «Калинка-малинка», свідчило про те, що як окрема держава Україна була для Європи невідомою. Український композитор разом з кількома талановитими митцями свого часу – лібреттистом Олександром Стельмашенко, художником-оформлювачем Євгеном Лисиком і хореографом Анатолієм Шекерою рішуче змінили цю ситуацію. Невідомості української музики, мистецтва і культури має бути покладено край завдяки видатній оригінальній нео-фольклористичній концепції опери. Після прем’єри опери в Україні (вона мала відбутися в столиці Києві, на найбільшій сцені палацу «Україна» в 1978 році), концертним агентством «Алітепа» заплановано понад 25 вистав у Гран Опера Париж. Але прем’єра повної версії опери «Коли цвіте папороть» так ніколи і не відбулася. Радянська цензура переглянувши генеральну репетицію, порахувала українську оперу занадто націоналістичною. Вироком прозвучало те, що твір був надзвичайно чужим тодішньої доктрині радянського соціалістичного реалізму. Постанова була заборонена в день запланованої прем’єри. Красиві, дорогі, стилістично унікальні декорації та костюми, виконані геніальним художником України Євгеном Лисиком, згодом були знищені. На щастя, деякі ескізи і фотографії збереглися.
Не менш новаторська музика Станковича «Коли цвіте папороть», пізніше знайшла своїх інтерпретаторів. Один з них – нинішній диригент прем’єри у Львові, Володимир Сіренко – виконав фрагменти опери в концертній програмі Київської філармонії. До сьогоднішнього дня опера виконується тільки у вигляді фрагментів. Найпопулярніша сцена «Купало» також була представлена в сценічному чи балетному вигляді. Але оригінальна партитура опери зі сценічними ремарками чекала на театральну прем’єру майже 40 років. Прем’єра першої повної сценічної версії опери «Коли цвіте папороть» відбулася після довгих років забуття у Львівській державній опері ім. Соломії Крушельницької. Режисер Василь Вовкун, автор нової постановки «Коли цвіте папороть» зазначив в програмній брошурі, що з прем’єрою «Коли цвіте папороть» починається реалізація «українського прориву». «Коли цвіте папороть» відкриває собою проект відродження, реінтерпретації і популяризації опер українських композиторів, чиї значні артефакти залишалися невідомими не тільки в Західній Європі, а й для багатьох українців. (Джерело: програма Львівської державної опери 2017 р. під редакцією Наді Труш).
Нова постанова Станковича «Коли цвіте папороть» (Диригент: Володимир Сіренко, Режисер: Василь Вовкун, Сценічний дизайн: Тадеж Риндак, Костюми: Ганна Іпатьєва, Хоровий диригент: Василь Коваль, Візуальна концепція: Дмитро Зіпердюк, Хореографія: Сергій Наєнко, Артем Шощін) увійде в нинішній репертуар Львівської державної опери після першої серії прем’єр.
Режисер Василь Вовкун і сценічний художник Тадей Риндак відобразили у сценічній концепції «Коли цвіте папороть» три часових простори. Таким чином, одночасно існують символічно написана архаїка, поетично орієнтована історія і сучасна утопія, спрямовані крізь час. Постмодерністське, медійне, сценічне оформлення, що нагадує фестиваль, створює характерний зв’язок з постановкою Лисика і Шекери. Василь Вовкун в більш ранніх концепціях режисури, розробив власну мову жестів які лейтмотивом проходять в його постановках «Царя Едіпа» Ігоря Стравінського, «Реквієму по війні» Бенжаміна Бріттена та «Страсті за Тарасом» Євгена Станковича. Акторська і візуально монументальна режисура дозволяє усвідомити оригінальну концепцію фолк-опери Станковича в новому синтезі жанру за допомогою її епічної, статичної, мальовничої і символічної інтерпретації. Василь Вовкун перетворює народну оперу в театральний жанр Фері ( «Чарівний світ»), популярний в 1870-х роках. У центрі уваги – жанр балетної опери. Режисер перетворює хор, як колективного провідного актора фолк-опери, в колективного оповідача, який коментує і тлумачить міф й історію народу. Метою цього напрямку було відтворити функцію хору грецької трагедії. Одночасно зовні одна частина хору діє як жрець Сонця, інша – як воїн. Рухи і облачення хористів нагадують язичницьких сонцепоклонників, з руками, спрямованими до неба – виразними жестами, які запозичені з давньослов’янських культів. Таким чином, драматургія сцени займає широкий простір в колективній події оперної драматургії «Коли цвіте папороть», що справедливо розцінено музикознавцями як невекторний сюжет, якому не властиві оперні арії та дуети (Юрій Чекан). Логіка візуальної вистави, заснована на мозаїчній композиції і контрастних слоганах, об’єднує сцени та епізоди, які Юрій Чекан порівнює з оригінальними класичними методами поетичного кіно.
Станкович надає особливе значення справжнім обрядам свята Купала (язичницькі пращури ночі Святого Іоанна, Іванова дня) як суті своєї фолк-опери. У триступеневій оперній композиції «Купало» другий акт має центральне значення. Акти були розподілені по-новому в хореографічно-динамічній сценічній літургії нового інсценування, такого як феєрія або балет-опера. «Свято Купало» представляє зміст першого акту. Послідовність обрядів «люди-Купало», «дівчата-Купало», «відьма-Купало» і «квітка папороті» зображує в музиці, танці та картинах символи таємничого місяця, древа життя, джерела води, вогню любові і оргій родючості. Феєрія вчить нас розглядати людську природу як диво. Квітка папороті символізує живу еротичну любов в людському існуванні на межі життя та смерті, що набуває сенсу в народженні дитини. Фігура дитини спочатку з’являється в фіналі, після другого акту «Героїка». Сцена виглядає як послання світу. Поява Батька (Михайло Малафій), матері (Ніна Матвієнко) і дитини разом з хором символізує нове сучасне суспільство вільних українців. Візуальні символи, якими Станкович об’єднує музичну мову народного жанру і авангардного саундскейпа, роблять з інтерпретації фолк-опери справжню подію та яскравий твір мистецтва. Західноєвропейські оперні театри вже давно дуже успішно втілюють це на практиці, що завдяки залученню відомих сучасних художників, дизайнерів і хореографів веде до очікуваного успіху у публіці. Як приклад, можна назвати версії «Тангейзер» Ромео Кастелуччі, «Галантний Індія» Сиди Ларбі Шеркауі, нову інсценівку “Парсіфаля” в Баварської державної опери в 2018 р. з Георгом Базелітцем, а також “Воццек” Вільяма Кетріджа на фестивалі в Зальцбурзі в 2017 р.
У балетних сценах виконуються різні варіації хороводних танців. Динаміка хороводів за допомогою приладів освітлювання та зображення, що відображають різні кругові символи (місяць, око Бога, годинник, «круговий» вимір часу, сонце і т. д.). Нове сприйняття фолк-опери Станковича представляє певну напруженість між ритуальними архаїчними картинками (в першому акті «Купало») та героїчною історією української боротьби за свободу (у другому акті «Героїка»). Композитор погодився змінити послідовність дій. Володимир Сіренко, видатний аранжувальник української і західноєвропейської симфонічної музики, один з кращих виконавців творчості Стравінського, запропонував додати в оперну драматизацію «Коли цвіте папороть» часовий вектор «від минулого до майбутнього». У другому акті «Героїка» режисерська група об’єднала чіткі образи борців за свободу. Цитата: «Зброю буде освоєно, м’язи натреновані, боротьба вибухне, смерть кинеться вперед. Дух сучасності закликає до стародавніх глибоко духовних констант, вихваляє героїзм і його історичний контекст», – каже Василь Вовкун. Світлову інсталяцію вогню війни, символічно представлену палаючими шинами на Київському майдані 2014 року, однак, було видалено в фінальній пісні хвали (в народній пісні «Радуйся, земле!») та перетворено в позитивне. Як символ відродження української нації, в фіналі відбувається очікування нащадка (дитини, сина). Трансформація і поворот від трагедії руйнування (барикади, прорив стіни в сценічній декорації другого акту) до надії на нове, прийдешнє суспільство викликає асоціації з Вагнерськім «Сутінки богів» і ідеями масонів. Вільне нове суспільство, що з’явилося в мирному світі і на славу предків, конкретизується символами в стилізованій автентичності образів і архаїки релігійних культів. Також древній символ дерева життя з’являється в проекції ар’єрсцени, про який з таким радісним романтизмом згадує Вальтер фон Штольцінг з «Нюрнберзьких мейстерзингерів»: „Sei Euch vertraut, welch hehres Wunder mir gescheh’n: an meiner Seite stand ein Weib, so hold und schön ich nie geseh’n; gleich einer Braut umfasste sie sanft meinen Leib; mit Augen winkend, die Hand wies blinkend, was ich verlangend begehrt, die Frucht so hold und wert vom Lebensbaum“.
(Повірте мені, яке диво сталося з мною,
поруч зі мною стояла жінка,
Я ніколи не бачив таких красивих;
як наречена вона м’яко обіяняла мене;
моргнувши і вказавши рукою на те,
що я хотів – такий бажаний солодкий плід
від Дерева Життя.)
Героїка і перемога другого акту ведуть в фіналі до кульмінаційного пункту опери: сценічний дизайн, ритуальні дії і хоровий спів, що нагадує ораторію, монументально і барвисто уособлюють відродження і життєвість національних ідеалів вільних і творчих людей. Музична цитата з українського фольклору підсилює фрагмент декорації Євгена Лисика – політ ангела навколо строкатого квітучого світу.
Квітка папороті вказує на давні вірування українців у природні чудеса. Чудова квітка папороті, яку шукають тільки раз на рік під час ночі на Івана Купала (ніч Св. Іоанна) і ніколи не знаходять, є міфом або свого роду древньою філософією життя. Особливість українського сприйняття земного космізму пробуджує дохристиянську релігійність, а в обряді колективне несвідоме закликає до пошуку нереалізованих людських і соціальних ідеалів в джерелах архаїчних товариств. Квітка папороті є символом магічного і настільки ж сильного життєвого ефекту, який символізує новий початок вільного покоління людей
В українському музикознавстві існує думка про специфічну українську єдність мікро- і макросвітів як інтуїтивно придбаної національної перцептивної моделі гармонії космічних і кордо-центричних вимірювань. Режисерська група Національного оперного театру Львова візуалізувала цю ідею за допомогою світлових і графічних проекцій Землі і космосу: наприклад, через ефективні відображення тих же зображень на ар’єрсцені і на підлозі. Такі мотиви глядачі побачили не в автентичних, а у символічних костюмах, як це було у випадку з Євгеном Лисиком. Квазі-ритуальний одяг хору і балету характеризують світлими кольорами позитивних істот, темні костюми – злі або містичні сили (русалки); чорні і червоні костюми (в шабаші відьом) доповнені сучасною стилізацією архаїчного костюма. У цьому значенні два акти нового інсценування «Коли цвіте папороть» – «Купало» і «Героїка» – утворили два полюси національного, екзистенційно-важливого сприйняття української історії і сучасності. Композитор філософствує про цю історію в своїх ідеях звуку і точним чином коментує музику: «Всі ми зв’язані зі своїм часом. Стравінський мудро помітив, що сучасна музика є та, яка написана зараз, у цьому часі. Існує навіть таке поняття, як «інтонація епохи», і по музиці Прокоф’єва чи Шостаковича, Баха чи Моцарта можна їх епоху не тільки уявляти, а й вивчати. Мистецтво має змогу відродження самого себе, знову і знову» (Источник:https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/ievgen-stankovich-narodna-muzika-stala-chastinoyu-mene).
Висновок. Кожен композитор намагається створити своє уявлення про безперервність минулого, сьогодення та майбутнього у звучанні. Саме так музикант виражає у звучанні або на своїй мові цінність та гідність своєї країни, яка дає йому необмежені творчі сили. Ці художники дозволяють нам зберігати справжні цінності від забуття. Інновації звуку, стилю та жанру відображають загальні та багатогранні прагнення до досконалості та гармонії людського існування в різних країнах. Так слід інтерпретувати українську фолк-оперу “Коли цвіте папороть”. Нова постанова Львівської державної опери вперше відкрила двері для цього видатного твору, який належить до культурної спадщини європейської історії музики.
© Аделіна Єфіменко
LWIW/LEMBERG/Ukraine: „WENN DER FARN BLÜHT“ von Yevhen Stankovych
©Adelina Yefimenko
Wiederauferstehung nach Verbot und Vergessenheit: die erste szenische Premiere der ukrainischen Folk-Oper „Wenn der Farn blüht“ von Yevhen Stankovych an der Lemberger Staatsoper (Lwiw, Ukraine, 2017)
Jedes Volk pflegt seine Mythen. Jede Nation bewahrt ihre Historie, indem sie diese niederschreibt. Beinahe jeder Künstler spiegelt im Kunstwerk seine Suche nach der originären Identität in tiefer Verbundenheit zu seinem Heimatland wider. Deshalb hinterlässt jeder an Ursprünglichkeit (sowie Gegenwart und Zukunft) interessierte Künstler in seinem Erneuerungsstreben, avantgardistischen, postavantgardistischen Denken eigene Spuren über die archaische Quellen-Suche, das Wesen, den Glauben, die Riten und Geschichte seines Volkes. Die Suche verschiedener Vorfahren nach dem Heiligen Gral, Lapis philosophorum, dem Goldenen Vlies, der Formel für ewige Jugend, Terra Incognita, die im Ritus, der Philosophie und Kunst bisher vielfältig reflektiert worden waren, ergänzte der bekannte ukrainische Komponist Yevhen Stankovych (Jewhen Stankowytsch) in seiner ganz besonderen Art. Das Werk des ukrainischen Komponisten, der sein 75-jähriges Jubiläum erst kürzlich gefeiert hat, bringt seinen Zeitgenossen die Erkenntnis über denWillen zur nationalen Freiheit als die lebenswerteste Aufgabe nahe. Diese Erkenntnis hat Yevhen Stankovych geprägt, seine Absichtist, die Wahrheit über seine Zeit symbolisch, metaphorisch, gleichnishaft, allegorisch und lyrisch mitzuteilen. Seine Musik stellt zusammen mit weiteren Künstlern seiner Zeit – bedeutende ukrainische Komponisten,wie es Valentin Silvestrov, Miroslav Skorik, Vitali Gubarenko u.a.sind– die musikalische Generation der Sowjetischen Diktatur dar. Komponisten, die zuerst die Vernichtung und dann die moderneRenaissance der ukrainischen freien Gesellschaft erlebten, subjektivieren in ihrer Musik ganz verschiedenartig archaische Mythen, historische Volkstragödien, persönliche Reflektionen über die Wiedergeburt der ukrainischen Nation und ihren gegenwärtigen Kampf um die nationale Souveränität.
So wie früher Dmitri Schostakowitsch auch, komponierte Stankovych seine Oper nach Sujets Nikolai Gogols, deren rituelle Archaismen, Aberglaube, Dämonen und Naturphänomene, die allesamt die unendliche Schönheit, Bewunderung, Bezug zur vorchristlichen Archaik und Eigenartigkeit der ukrainischen Mentalität manifestieren.Yevhen Stankovych sagt,“Gogol,ist nicht nur als bedeutender ukrainischer Schriftsteller weltbekannt, sondern auch ein Entdecker des Lebens in Parallel-Welten. Neben Dante, Goethe und Bulgakow poetisierte er nicht bloß die mystische Atmosphäre in seinem Werk, sondern brachte auch die Erkenntnis über die Quantenphysik in die Weltliteratur.(Von ihm übrigens viel früher als von den Physikern begriffen).”(Quelle:https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/ievgen-stankovich-narodna-muzika-stala-chastinoyu-mene).
Copyright: Lemberger Staatsoper
Stankovych lehnt seine Opernkonzepte an die Gogol-Literatur an (z.B. seine zweite Oper „Eine schreckliche Rache“) als altertümliche, immer aktuelle Lebensphilosophie. Durch die folkloristischen Motive, Gattungen, Riten, Mysterien und Bilder wird ein Gesamtkunstwerk über das Geheimnis der Menschenseele in einer genuin kosmischen Dimension dargestellt. Diese Idee verbindet die geographischoder zeitlich voneinander weit entfernten Künstler. Die noch lebenden oder längst verstorbenen, stil- sowie satzungsmäßig unterschiedlich, jedoch ähnlich denkenden europäischen Komponisten wie Richard Wagner, Carl Orff, Nikolai Rimski–Korsakow, Igor Strawinsky, Bela Bartok, Jan Sibelius, Sergej Prokofjew, Dmitri Schostakowitsch, Boris Ljatoschinski, Miroslav Skorik u.a. haben diese Idee auf ihre individuelle Art und Weise verwirklicht.
Stankovych entwickeltein der Oper „Wenn der Farn blüht“die Stilrichtung des Neufolklorismus anders als Carl Orff oder Igor Strawinsky, die dabei ihre primitivrhythmischen oder primitivharmonischen Erfindungen unterschiedlich ausprobierten. Bei Stankovych kommt dieAusdrucksart des archaischen Klangs durch das Melos, das in einem Kontrast- und Konkurrenzverhältnis zur rhythmischen oder timbrierten Schärfe des Heroischen steht.
Im Orchester betonte Volodimir Sirenko, der Dirigent der Lemberger Staatsoper-Neuproduktion„Wenn der Farn blüht“ besonders diese kontrastierende Spannung, die durch die horizontal vorgetragene Intonierung des Liedhaften zur Geltung kam. Die herrliche Lyrik-Sphäre ukrainischen Folks-Melos untermalte das Orchester auf einer sanften, ruhigen, „irdisch- menschlichen“ Intonationsebene.
Der Komponist wies darauf hin, dass er sich in der Oper „Wenn der Farn blüht“ von demMelos der Zentral-Ukraine bzw. von der einzigartigen Mehrstimmigkeit des Saporoger Sitsch, also des Kosakentums einerseits und von Karpaten- oder Huzulen-Folklore andererseits, inspirieren ließ. Er vermittelte seine Faszination darüber, er sagte:„Ich war so sehr mit Volksmusik beschäftigt,dass sie ein Teil von mir selbst wurde, sie liegt in meinen Genen.“ (Quelle:https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/ievgen-stankovich-narodna-muzika-stala-chastinoyu-mene).
Stankovych verdankt seinem Musikhochschul-Professor Boris Ljatoschinski, der nicht nur sein Lehrer, sondern bis heute sein Vorbild blieb, die Erfahrung und das Verständnis der Musik als klanglich sinngebende Wahrheit. Der Komponist offenbart in der Gattung Oper sein Interesse an der Gogol-Vertonung, aber nicht durch Groteske, wie z.B. in Schostakowitschs „Die Nase“. In der Oper „Wenn der Farn blüht“ nach Gogols „Taras Bulba“ und „Die Johannisnacht“ aus „Abende auf dem Weiler bei Dikanka“ (1831/1832) verbindet der Komponist archaische Mysterien-Handlungen, Anbetungen der Naturphänomene und der Planeten mit Heroik, Freiheitsideen des eigenen Landes, Kämpfe mit Fremderoberern. Stankovych nennt zu jedem Planeten eine Vorstellung, die er durch eine lebendige Kreatur in ihren inneren Wesen darstellt.“Wir sind ein Teil unserer Erde”, so Stankovych,“wir atmen, pulsieren und klingen wie sie, da wir ein Teil von ihr sind…”(Quelle:https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/ievgen-stankovich-narodna-muzika-stala-chastinoyu-mene). Der Komponist hört diesen spezifischen Klang und verwirklicht dadurch seine Intonationsidee aus Sicht einer Synthese des ukrainischen Folkmelos mit improvisatorischer Polyphonie des Chorgesanges und zeitgenössischer Musiksprache im vielfältigen Timbre des Symphonieorchesters. Auch die Wahl der Gattung ist einzigartig. Die Folk-Oper „Wenn der Farn blüht“ wirkt stilistisch und akustisch zwiespältig. Ursprünglich wurde sie für den Folkschor mit den Solistinnen für Bruststimme (Nina Matviyenko) und Sopran (Olena Romaniv) komponiert. Stankovych erstellte sowohl eigene Kompositionen als auch einige Bearbeitungen von in der Ukraine bekannten Volksliedern, die mit der Aufführung in komplexen polymelodischen Schichten, dichten Fakturen, präzisen dynamischen Kontrasten und in der verzweigten symphonischen Dramaturgie des Timbres durchgedacht und durchkomponiert worden waren.
UkrainischeMusik-Wissenschaftler behaupten, dass Stankovych längst einen Durchbruch in der Operngattung, Opernsprache sowie Operndramaturgie geschaffen hatte. Dieser Durchbruch wurde jedoch von der damaligen sowjetischen Regime verboten und damit nicht nur vor der ganzen Welt, sondern auch vor der einheimischen Bevölkerung,vorenthalten. Das Werk wurde bis jetzt nie vollständig aufgeführt. Stankovychs Oper erlebte ein schlimmeres Schicksal als Schostakowitschs„Lady Macbeth von Mzensk“. Vor Stalins offiziellem Verbot erreichten die ersten Aufführungen der „Lady Macbeth von Mzensk“ in den 30-er Jahren des 20. Jahrhunderts einen weltweiten, kolossalen Triumph: inLeningrad, Moskau, Buenos-Aires, Cleveland, London, New York, Prag, Stockholm, Finnland, Zürich. Stankovychs Oper „Wenn der Farn blüht“, die im Auftrag der prominenten französischen Konzertagentur „Alitepa“ für die Weltausstellung in Paris komponiert worden war, blieb von Anfang an der Weltbühne fern.
Die Vorgeschichte war wie folgt. Die französischen Impresarios boten Anatoli Avdiyevsky, Chorleiter des Staatlichen Ukrainischen Volkschors Grigiri Werjowka an, sich eine Bühnenaktion zu Gogols Thema zu überlegen, in der die Motive des kurios populären amerikanischen Film-Sujets „Taras Bulba“ modern entwickelt würden. Dass ukrainische Tänze im Film damals mit russischen Liedern wie „Kalinka-Malinka“ begleitet worden waren, wies darauf hin, dass die Ukraine damals für Europa als eineigenständiges Land völlig unbekannt war. Der ukrainische Komponist zusammen mit einigen talentierten Künstlern seiner Zeit, dem Librettisten Olexander Stelmaschenko, dem Bühnenbildner Evgen Lysik und dem Choreographen Anatoly Schekera, änderten diese Situation entscheidend. Die Unbekanntheit ukrainischer Musik, Kunst und Kultur, sollte dank dem herausragenden originären neofolkloristischen Opernkonzept beendet werden. Die Konzertagentur „Alitepa“ plante nach der Premiere der Oper in der Ukraine (sie sollte in der Hauptstadt Kijiw, nach russischer Transkription als Kiew bekannt, an der größten Bühne des Palastes „Ukraine“ im Jahr 1978 stattfinden) über 25 Aufführungen in der Grand Opéra Paris. Die Uraufführung der vollständigen Oper „Wenn der Farn blüht“ fand aber nie und nirgendwo statt. Die sowjetische Zensur schaute die Generalprobe an, fand dieukrainischeOper zu nationalistisch, das Werk, so das Urteil war,verfremdete zu sehr den damals doktrinären sowjetischen Sozialrealismus. Die Uraufführung wurde am Tag der planmäßig vorbereiteten Premiere verboten. Die wunderschönen, teuren, stilistisch einzigartigen Dekorationen und Kostüme, angefertigt vom ukrainischen Bühnenbildner-Genie Evgen Lysik, wurden mit der Zeit vernichtet. Zum Glück überlebten einige Skizzen und Fotos.
Die gleichfalls bahnbrechende Musik Stankovychs“Wenn der Farn blüht“ fand später ihre Interpreten. Einer von ihnen – der jetzige Dirigent der Premiere in Lemberg, Volodimir Sirenko –führte die Oper konzertant in der Kiewer Philharmonie auf. Sonst wurde sie bisher immer nur in einzelnen Fragmenten gespielt. Der populärste Akt „Kupalo“ wurde auch szenisch bzw. als Ballett präsentiert. Aber die originäre Partitur der Oper mit Bühnenanweisungen wartete fast 40 Jahre auf ein Theater. Die Premiere der ersten vollständigen Bühnenfassung der Oper „Wenn der Farn blüht“ unternahm nach langen Jahren der Vergessenheit die Lemberger Staatsoper Solomiya Krushelnytska (Lviv). Intendant Vasyl Vovkun, Autor der Neuinszenierung „Wenn der Farn blüht“ bemerkte im Programmheft, dass mit der Premiere von „Wenn der Farn blüht“ die Verwirklichung des „ukrainischen Durchbruchs“ beginnt. „Wenn der Farn blüht“ eröffnet das Projekt der Wiederbelebung, Neuinterpretation und Popularisierung der Opern von ukrainischen Komponisten, deren bedeutsame Artefakte nicht nur in Westeuropa, sondern auch für viele Ukrainer bis jetzt unbekannt blieben. (Quelle: Das Opern-Programmheft der Lemberger Staatsoper, 2017; Redaktion Nadia Trusch).
Die Neuinszenierung Stankovychs„Wenn der Farn blüht“ (Musikalische Leitung: Volodymyr Sirenko, Regie: Vasyl Vovkun, Bühnenbild: Tadej Ryndsak, Kostüme: Anna Ipatijewa, Chorleitung: Vasyl Koval, Visual Konzept: Dmitro Ziperdjuk, Choreographie: Sergij Naenko, Artem Schoschin) wird nach der ersten Premieren-Reihe in das laufende Repertoire der Lemberger Staatsoper aufgenommen.
Der Regisseur Vasyl Vovkun und der Bühnenbildner Tadej Ryndsak reflektierten im Bühnenkonzept „Wenn der Farn blüht“ drei Zeit-Raum-Ebenen. So existieren nebeneinander eine zeichenhaft verfasste Archaik-, eine poetisch angestrebte Historie- und eine über die Zeit hinaus angestrebte Gegenwarts-Utopie. Die postmoderne, medienbezogene, festivalartige Szenerie spannt einen charakteristischen Bogen zur Lysik–Schekera-Inszenierung. Vasyl Vovkun hat in früheren Regiekonzepten seine eigene Zeichen-Sprache entwickelt, die sich in seinen Inszenierungen von Igor Strawinskys „Oedipus Rex“, Benjamin Brittens „War Requiem“ und Yevhen Stankovychs„Taras-Passion“ leitmotivisch erkennen lassen. Die darstellerisch und visuell monumentale Regie ermöglicht es, das originäre Folk-Oper-Konzept Stankovychs in neuen Gattungssynthese zu erleben durch ihre epische, statische, bildhafte und symbolische Deutung. Vasyl Vovkun transformiert damit die Folk-Oper in das Theatergenre der Féerie [“Zauberwelt”], das in den1870er-Jahrenbeliebt war. Ihren Schwerpunkt bildet die Gattung der Ballett-Oper. Den Chor, als kollektiven Hauptdarsteller der Folk-Oper, transponiert der Regisseur zum kollektiven Erzähler, der den Mythos und Historie des Volkes kommentiert und auslegt. Das Ziel der Regie war damit, diese Funktion des Chores der griechischen Tragödie nachzuempfinden. Gleichfalls wirkt äußerlich ein Teil des Chores als Sonnenpriester, der andere Teil als Krieger. Die Bewegungen und Gewänder der Chorsänger stilisieren quasi heidnische Sonnenpriester mit gegen den Himmel erhobenen Händen, eine bemerkenswerte Gestik, die altslawischen Kulten entlehnt ist. So nimmt vorwiegend die Bühnendramaturgie einen breiten Raum beim kollektiven Geschehen der Operndramaturgie „Wenn der Farn blüht“ ein, die dieMusikwissenschaftler zu Recht als eine Nicht-Vektor-Handlung betrachten, für die Opernarien und Duette nichtgeeignetsind (Juri Chekan). Die visuelle Darstellungslogik, die auf die Mosaik-Komposition und das Kontrast-Motto gründet, kombiniert die Szenen und Episoden, die Juri Chekan mit den originellen klassischen Methoden des poetischen Kinos vergleicht.
Als Schwerpunkt seiner Folk-Oper legt Stankovych besonderen Wert auf die authentischen Riten des Kupalo-Festes (der heidnischen Vorfahren aus der Johannisnacht). In der dreiaktigen Opern-Komposition „Kupalo“ besitzt der zweite Akt eine zentrale Bedeutung. In der choreographisch bewegten Bühnen-Liturgie der Neuinszenierung als Feerie bzw. als Ballett-Oper wurden Akte neu disponiert. Das „Kupalo-Fest“ stellt den Inhalt des ersten Aktes vor. Die Reihenfolge der Riten „Menschen-Kupalo“, „Jungfrauen-Kupalo“, „Hexen-Kupalo“ und „Farn-Blüte“ stellt in Musik, Tanz und Bild die Symbole des geheimnisvollen Mondes, Lebensbaums, Wasserquelle, Feuers der Liebe und orgiastischer Fruchtbarkeit dar, die im Kult-Fest szenisch verschmelzen.Die Feerie lehrt uns, die menschliche Natur als Wunder zu betrachten. Das Symbol der Farnblüte manifestiert die vitale erotische Liebe in der menschlichen Existenz zwischen dem Leben und dem Tod, die durch die Geburt eines Kindes einen Sinn bekommt. Die Gestalt des Kindes kommt erst imFinale zur Geltung, nach dem zweiten Akt „Heroik“. Die Szene wirkt wie eine Botschaft des Friedens. Die Erscheinung des Vaters (Michailo Malafij), der Mutter (Nina Matviyenko) und des Kindes stellen zusammen mit dem Chor die neue moderne Gesellschaft freier Ukrainer dar. Visuelle Symbole, mit denen Stankovychs Musiksprache Folks- und Avantgarde-Klangbilder grenzenlos verbindet, machen aus der Folk-Oper-Interpretation ein Ereignis und ein effektvolles Gesamtkunstwerk. Die westeuropäischen Opernhäuser konzipieren schon seit Längerem sehr erfolgreich solche Bühnenpraxis, die durch das Engagement berühmter zeitgenössischer Künstler, Designer und Choreographen einen programmierten Erfolg beim Publikum bewirkt. Als Beispiel seien die Interpretationen genannt von „Tannhäuser“ durch Romeo Castellucci, „Les Indes galantes“ durch Sidi Larbi Cherkaoui und die kommende Neuinszenierung von „Parsifal“ an der Bayerischen Staatsoper im Jahr 2018 mit Georg Baselitz sowie „Wozzeck“ von William Kentridge an den Salzburger Festspielen 2017.
Die Ballett-Szenen führen verschiedene Variationen der Rund- und Reigen-Tänze aus. Die Dynamik der Reigenbewegungen spiegelt die verschiedenen Rund-Symbole durch die Licht- und Bild-Installationen wider (den Mond, das Gottes-Auge, die Uhren,die “kreisende” Zeitmessung, die Sonne u.a.). Die neue Wahrnehmung der Folk-Oper von Stankovychstellt bei der Neuinszenierung eine gewisse Spannung zwischen den rituell archaischen Bildern (im 1. Akt „Kupalo“) und der heroischen Geschichte des ukrainischen Freiheitskampfs (im 2. Akt „Heroika“). Den Änderungen in der Akt-Reihenfolge stimmte der Komponist zu. Volodymyr Sirenko, ein hervorragender Interpret der ukrainischen und westeuropäischen Symphonik, einer der besten Interpreten Strawinskys Œuvre, schlug vor, der Operndramaturgie „Wenn der Farn blüht“ einen Zeit-Vektor „aus der Vergangenheit in die Zukunft“ hinzuzufügen. In den zweiten Akt „Heroik“ integrierte das Regie-Team scharfe Bilder der Freiheitskämpfer. Zitat:„Die Waffen werden gemeistert, die Muskeln werden trainiert, der Kampf wird ausbrechen, der Tod wird voranschreiten. Der Gegenwartsgeist ruft die alten tief spirituellen Konstanten aus sich heraus auf und preist das Heldentum und seinenhistorischen Kontext“, – so Vasyl Vovkun. Die Licht-Installation des Kriegsfeuers, symbolisch dargestellt durch die brennenden Reifen am Kijewer Maidan 2014,werden aber im finalen Lobgesang (im Volkslied „Freue sich, die Erde“/„RadujsjaSemle“) gelöscht und ins Positive verwandelt. Als Symbol der Renaissance der ukrainischen Nation kommt im Finale die Erwartung des Nachkömmlings (des Kindes, des Sohnes). Die Wandlung und Umkehrung der Tragödie des Ruins (Barrikaden, Wanddurchbrüche im Bühnenbild des 2. Aktes) zur Hoffnung auf eine kommende neue Gesellschaft prägen die Assoziationen zur Wagnerschen „Götterdämmerung“ sowie zu den Ideen der Freimaurer. Eine freie im Frieden und zu Ehren der Ahnen entstehende neue Gesellschaft wird in derstilisiertenAuthentik vonBildern und die Archaik der religiösen Kulte durch Symbole konkretisiert. Auch das alte Symbol des Lebensbaums erscheint in der Hinterbühnen-Projektion, die jauchzend romantisch auch in Walter von Stolzings Werbegesang in den „Meistersingern von Nürnberg“ erwähnt wird:
„Sei Euch vertraut, welch hehres Wunder mir gescheh’n: an meiner Seite stand ein Weib, so hold und schön ich nie geseh’n; gleich einer Braut umfasste sie sanft meinen Leib; mit Augen winkend, die Hand wies blinkend, was ich verlangend begehrt, die Frucht so hold und wert vom Lebensbaum“.
Die Heroik und der Sieg des zweiten Aktes führen im Finale zum Höhepunkt der Oper: das Bühnenbild, die rituelle Haltung und der oratorienartige Chorgesang drücken monumental und farbig die Wiederbelebung und Vitalität der nationalen Ideale freier und kreativer Menschen aus. Das musikalische Zitat aus der ukrainischen Folklore bestärkt ein Zitat des Bühnenbilds von Evgen Lysik – der Flug des Engels rund um die bunt blühende Erdkugel.
Die Farn-Blüte weist auf den Urglauben der Ukrainer an Naturwunder hin. Das Wunder der Farn-Blüte, die man nur einmal im Jahr während der Kupalo-Nacht (Johannis-Nacht) sucht und nie gefunden worden ist, gilt als Mythos oder als eine Art der altertümlichen Lebensphilosophie. Eine Besonderheit der ukrainischen Wahrnehmung des irdischen Kosmismus weckt die vorchristliche Religiosität und im Ritus das kollektive Unbewusste aufruft nach unerfüllten menschlichen und sozialen Idealen in den Quellen archaischer Gesellschaften zu suchen. Die Farn-Blüte ist ein Symbol der magischen und gleichfalls kraftvollen Lebenswirkung, die den Neubeginn einer freien Generation von Menschen versinnbildlicht.
In der ukrainischen Musikwissenschaft existiert die Meinung über die spezifisch ukrainische Einheit von Mikro- und Makrowelten als intuitiv erworbenes nationales Wahrnehmungsmodell der Harmonie von kosmischer und kordozentrischer Dimension. Diese Idee transportierte das Regie-Team der Lemberger Staatsoper ins Visuelle mit Hilfe von irdischen und galaxieartigen Licht- und Bild- Projektionen: z.B. durch effektvolle Widerspiegelungen von gleichen Bildern an der Bühnenrückwand und am Boden. Solche Motive fanden Zuschauer auch in nicht authentischen sondern zeichenhaften Kostümierungen, wie es bei Evgen Lysik der Fall war. Die quasi rituellen Gewänder des Chores und des Balletts kennzeichnen die hellen Farben der Gewänder guteWesen, dunkle Kostüme böse oder mystische Kräfte (Meerjungfrauen) und schwarz-rote Kleidung(in Hexen-Orgien) wurden durch die Stilisierung archaischer Tracht modern ergänzt. Insofern bildeten die zwei Akte der Neuinszenierung„Wenn der Farn blüht“ –„Kupalo“ und „Heroik“ – zwei Pole der nationalen, existenziell wichtigen Wahrnehmung der ukrainischen Geschichte und Gegenwart. Der Komponist philosophiert über diese Historie in seinen Klangvorstellungen und äußerte sich über die Musik treffend:„Wir alle sind mit unserer Zeit verbunden. Strawinsky so, dass seine Musik immer zeitgemäß bleiben soll, weil sie über und zu dieser Zeit komponiert worden war. Es gibt ein Konzept der „Intonation der Epoche“. Die Musik von Prokofjew oder Schostakowitsch, Bach oder Mozart ermöglicht es nicht nur, sich über die konkrete Epoche eine Vorstellung zu machen, sondern sie auch zu erlernen. Kunst hat die Fähigkeit, sich selbst immer neu zu beleben“. (Quelle:https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/ievgen-stankovich-narodna-muzika-stala-chastinoyu-mene).
Copyright: ©Adelina Yefimenko
Fazit. Jeder Komponist versucht seine Vorstellung von der Kontinuität der Vergangenheit, Gegenwart und Zukunft im Klang zu gestalten. Gleichfalls artikuliert der Musiker im Klang bzw. in der eigenen Klangsprache den Wert und die Würde seines Landes, das ihm die unbegrenzten schöpferischen Kräfte liefert. Diese Künstler ermöglichen es uns, echte Werte vor dem Vergessen zu bewahren. Die Klang-, Stil- undGattungsneuerungen spiegeln allgemeine und vielfältige Intentionen der Vollkommenheit und Harmonie eines erfüllten menschlichen Daseins in verschieden Ländern wider.So ist Stankovychs ukrainische Folk-Oper „Wenn der Farn blüht“ auch auszulegen. Die Neuproduktion der Lemberger Staatsoper eröffnete die erste Tür zu verschiedenen Interpretationen dieses bedeutenden Werks, das zum Kulturerbe der europäischen Musikgeschichte zählt und gehört.
©Adelina Yefimenko