Новини

Завжди дізнавайтесь першим про події в Нашій опері

Василь Вовкун: «Львівська опера зараз перебуває у європейському тренді»

Як загалом функціонує опера в час війни та чи потішить глядачів у цей непростий час прем’єрами?
Генеральний директор-художній керівник театру у розмові із кореспондентами “Укрінформу”.
Детальніше – за посиланням:
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3577849-vasil-vovkun-generalnij-direktorhudoznij-kerivnik-lvivskoi-nacionalnoi-operi.html

23 вересня світ відзначає 150-річницю від дня народження визначної української оперної співачки, голос якої підкорив чотири континенти – Соломії Крушельницької. Святкування в час війни мають дещо інший присмак і забарвлення, проте культурний фронт не може зупинятися і повинен працювати у своєму напрямку на повну.

Як відзначатимуть цей день у Львівській національній опері, патронесою якої є саме Крушельницька? Планувати масштабне святкування почали ще минулого року, проте чи внесла війна корективи у наміри театру? Як загалом функціонує опера в час війни та чи потішить глядачів у цей непростий час прем’єрами? Про це кореспондент Укрінформу говорив з генеральним директором Львівської опери – художнім керівником Василем Вовкуном, якого буквально за день до повномасштабного вторгнення росії вдруге на конкурсній основі обрали на цю посаду.

ЛЬВІВСЬКА ОПЕРА ТРИМАЄ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ КУРС

У зазначений для розмови час застаю Василя Володимировича в залі театру. Коли вона без глядачів, атмосфера тут зовсім інша, наче сакральна. На сцені хор. Близько півсотні чоловіків в костюмах. Директор керує, як краще виставити світло, куди стати солісту, дає поради щодо його жестикуляції… А потім основні настанови: «Пам’ятайте, кожен з вас – герой! І сьогодні ви вносите чергову лепту в наближення нашої перемоги. Це переможна молитва, яку кожен повинен пропустити крізь себе».

Не втримавшись, вже по дорозі до кабінету, запитую:

– Це у вас була репетиція до урочистого концерту з нагоди дня народження Соломії Крушельницької?

– Ні, це ми робили запис для Асоціації оперних театрів «Опера Європа». Це фрагмент із «Золотого обруча» Бориса Лятошинського, молитва Захара Беркута про перемогу, що дуже перегукується з теперішнім часом. Оперу Лятошинського по епізоду будуть співати 5-6 театрів Європи. З українських єдиний – це ми. А потім все змонтують у виставу-фільм. І українська музика буде звучати на всю Європу. І це важливий інформаційний посил і демонстрація солідарності з нами.

– Львівська опера є членом Асоціації оперних театрів Європи?

– Так, ще з 2008 року. Наш театр став першим в Україні, який увійшов до цієї організації, що об’єднує на даний час близько 150 театрів Європи. Ми щороку вносимо 2 тис євро, а вони щороку проводять платформи, де є обмін досвідом на різні тематики, як для керівництва, так і для артистів. От яким має бути артист на сьогодні? Він має володіти як мінімум трьома мовами: італійською, бо багато репертуару цією мовою, німецькою, через Вагнера, та англійською, яка обов’язкова у спілкуванні. Артист зараз має бути синтетичним в розумінні того, що він має співати, роблячи якісь фізичні вправи, танцюючи, а деколи навіть виконуючи акробатичні трюки. Тобто сьогодні сцена вимагає значно більше, ніж просто мати голос, стати і заспівати. На ринку в нас стільки голосів, що театри вибирають по типажу. Наприклад, тепер грати Отелло вже не будуть брати білого, а шукатимуть темношкірого, щоб його не гримувати, щоб це виглядало природньо.

– Погоджуюсь з вами, прем’єри останніх років у Львівській національній опері вражають природньою грою артистів.

– В принципі я багато теж чого беру з цих платформ. Оперний театр стає сьогодні сучасним, філософським, актуальним. І зараз театрознавці України дивуються рівню оперного співака на сцені Львівської опери. Все виглядає дуже природньо: він емоційний, пластичний, психологічний, філософський. Тобто, це дуже важливо – бути в тому тренді, що сповідує Європа, бо насправді я своєю програмою «Український прорив» спрямований та зараз орієнтуюся на німецький театр.

БОРТНЯНСЬКИЙ І НІМЦІ

– А чому саме німецький? Як на мене, він дуже ексцентричний та несподіваний, а деколи навіть вульгарний. А може я просто заангажований глядач…

– (Сміється). Німецький оперний театр перекреслив старі канони і пішов дуже далеко вперед. Звичайно, в ньому є теж певні небезпеки, які я не сприймаю, тобто експеримент заради експерименту, де губиться естетичне начало. Для мене це вже не мистецтво. Я був на Вагнерівському фестивалі, я часто їжджу в Баварську оперу на прем’єри, я бачу, що німецький глядач готовий до експериментів, але наш – ні. В німецьких виставах люди оголюються, вони люблять якісь крайнощі. Ви навіть не уявляєте, що там в кожному театрі стоїть по три холодильники з кров’ю, штучною, звісно, але це доводить, що вони люблять криваві сцени. В Європі це сприймають і вважаю, що такі театри мають мати місце хоча б для того, щоб подразнювати соціум. Але це не означає, що таке підходить для України, а тим більше для національного театру. Ми цим шляхом не підемо. Всюди має бути те, на чому виникло мистецтво і всі віки існувало. Заради естетики, заради людини, яка прийшла в театр і над чимось задумалася. Тоді мені цікаво.

– Але ви все-таки наважилися запросити німецьку команду на постановку Бортнянського «Алкід» і «Сокіл», який вперше в Україні зазвучав саме у Львівській опері…

– У мене була задача, як у директора театру і не тільки, а й як культуролога – розширити спектр української музики не від Лисенка, а набагато раніше. Друге – ми зараз дискутуємо про те, чи ми повинні відректися від тих людей, які були великими українцями і, на жаль, вкладали свою майстерність в культуру тієї чи іншої імперії. Якщо це було відверте несприйняття України і українськості, як такої, то так, цього простити не можна. Але якщо це було складено обставинами, що сформувалися на той час, то це вже інше питання. У всіх духовних творах Бортнянського простежується неприхована любов до України. Він був сучасником Моцарта, отримав європейську освіту… І взяти відкинути цілий пласт української культури? Я вважаю, що цим ми просто самі себе обкрадаємо.

Чому я відважився запропонувати поставити Бортнянського німцям? Бо вони дуже добре вміють актуалізувати старий матеріал. І роблять це органічно. Зараз із тією ж командою (німецьким режисером Андреасом Вайріхом та сценографкою й дизайнеркою костюмів Анною Шеттль) робимо нову постановку – опери «Страшна помста» Євгена Станковича за Гоголем. І мені важливо, як вони особливо дивляться на зріз української історії, національний костюм… Наприклад, Андреас працює в Баварській опері, а це одна з найкращих опер Європи. Оперу Станковича вони дуже хочуть виконати на сценах Німеччини, їм дуже подобається музика, якої вони раніше не знали. І це дає дуже великий резонанс. Це одна з основних ідей – пропагувати українську культуру в Європі через твори. Тут і є той наш контекст, де ми можемо відбутися, як європейська культурна держава. Те, чого ми так прагнемо.

– Наприкінці червня до Львівської опери приїжджали міністри культури 10 країн Європи та підписали тут декларацію про наміри долучитись до відбудови України і підтримувати культурні ініціативи. Чи є результати після цього візиту власне для вашого театру?

– Львівська опера фігурувала, як місце зустрічі, хоча під час візиту делегації з Європи я мав кілька переговорів за згоди нашого міністра культури. Насамперед це була плідна розмова з колишнім прем’єр-міністром, а тепер міністром культури Польщі Пйотром Глинським. Тепер ми маємо з Польщею три спільні проєкти. Перший – це реставрація завіси Генріха Семирадського (польський художник кінця ХІХ ст. – ред.). Вона знаходиться на балансі Львівської національної галереї ім. Б. Возницького, але по факту в нас, проте зараз йдуть активні переговори, як її перевезти, бо це має бути урядове рішення, оскільки це безцінний раритет не тільки Львівської опери, а й взагалі України. Завіса потребує реставрації і її треба зберегти. Друге – це проєкт балету «Соляріс» Олександра Родіна за текстами Станіслава Лема, який прожив 25 років у Львові. Поляки дуже зацікавлені, в березні наступного року плануємо приступити до роботи над постановкою. Скажу вам по секрету, подібного в Україні нічого не було. І третій проєкт – це співпраця з польським режисером Лешеком Мондзіком. Йому вже понад 80 років, і з ним ми готуємо театралізований Реквієм Моцарта до 90-річчя пам’яті жертв голодомору в Україні. Також він буде торкатися і теперішніх воєнних часів.

СОЛОМІЯ КРУШЕЛЬНИЦЬКА – УКРАЇНКА, А НЕ ПОЛЯЧКА. МАЄМО ЇЇ ІМ’Я РЕАНІМУВАТИ В ЄВРОПІ

– Хочу повернутися до відзначення 150-річчя з уродин Соломії Крушельницької, ім’я якої присвоєно Львівській опері. Знаю, що приготування розпочалися ще минулого року. Мав відбутися великий міжнародний конкурс, вистави, гастролі, концерти, виставки… Чи все вдається зреалізувати? Чи війна таки внесла свої корективи?

– Ми мали провести Міжнародний конкурс оперних співаків ім. Соломії Крушельницької, з моїм приходом він був відновлений після десятирічної перерви. Але коли розпочалася війна, зрозуміли, що ніхто з міжнародних артистів до нас не приїде і його перенесли на 2023 рік. Але це не означає, що ми не будемо відзначати цю дату. Вона вже почалася в Італії на одному із найпрестижніших оперних фестивалів – Пуччіні (Festival Puccini) Торре-дель-Лаго, заснованому ще в 1930 році. Ми представили оперу «Богема» і президент цього фестивалю погодився, що цей день на фестивалі був присвячений 150-річчю Соломії Крушельницької. Недалеко від місця проведення фестивалю, у В’яреджо, є вілла, де жила Крушельницька. І 23 вересня в день народження Крушельницької на сцені Львівської опери буде Гранд-концерт «Соломія. Brava!» за участю диригента цього фестивалю Альберто Веронезі. Він – художній та музичний директор Фестивалю Пуччіні в Торре-дель-Лаго. Президент фестивалю теж приїде і буде почесним гостем. В Гранд-концерті будуть брати участь артисти зі всіх театрів України – з Одеси, Харкова, Дніпра, Національної опери України у Києві.

Також ми поновлюємо балет Пуччіні – Скорика «Повернення Баттерфляй», а зараз в театрах України, і в нашому в тому числі, проходить вистава «Мадам Баттерфляй», а Національна опера розпочала нею новий сезон.

Ще 24 вересня у Дзеркальній залі театру буде презентація нової книжки Олександра Балабка «Кімоно для Баттерфляй». Також плануємо лекцію-концерт у співпраці з Музично-меморіальним музеєм Соломії Крушельницької у Львові. Я дуже тішуся, що Міністерство культури та інформаційної політики України підтримало також захід у штаб-квартирі ЮНЕСКО – в нас буде можливість з концертом та виставкою «Історія тріумфу», яку готує музей Крушельницької, поїхати в Париж, щоб представити там свій проєкт. Мені здається, що на час війни це немало. Думаю, нам також вдасться поїхати з концертами на Тернопільщину, батьківщину Соломії.

– Але все-таки Соломію Крушельницьку в Європі часто сприймають як полячку, а не українку. Чи можна це якось змінити?

– Свого часу я був в театрі Ла-Скала, де відкрили бюст Соломії Крушельницької. Доводилося пояснювати навіть директору музею при театрі, що вона – українка. На той час, коли жила Крушельницька, оскільки української держави ще не було, у всіх енциклопедіях писали, що вона польська співачка. В принципі, ми зараз це виправляємо і поляки не проти цього. Вона завжди себе ідентифікувала, як українку. «Національність мою знають усі, я її не змінювала й ніколи не зміню, попри те, що підлизування й ставання під прапори сильніших іноді приносять вигоду», — наголошувала Крушельницька. Навіть у розквіті світової слави вона щоразу завершувала концерт українськими народними піснями. Приїздила з виступами в рідний Тернопіль, Львів, Бережани, Чернівці, Збараж. «Кобзар» Тараса Шевченка повсякчас мала із собою як талісман. Так, вона була кращою Галькою в польській однойменній опері Станіслава Монюшка і її бюст, дякуючи цьому, стоїть у фойє Варшавської опери. Але зараз ми по суті реанімуємо це ім’я.

ПРЕМ’ЄРИ ТЕАТРУ ЗАРАЗ ЗОСЕРЕДЖЕНІ НА УКРАЇНСЬКИЙ РЕПЕРТУАР

– Окрім ювілею Соломії Крушельницької цього року відзначають також ювілей Григорія Сковороди. Чула, до цієї дати ви готуєте нову постановку балету? Це буде щось грандіозне?

– Я б не сказав, що грандіозне, навпаки, камерне, проте модерне і незвичне. Сковорода в балеті – це вже саме по собі – дивина. Як на мене, дуже цікавий проєкт, в балеті задіяний хор, багато відеоінсталяцій, тексти філософа. До проєкту ми запросили композитора Тетяну Хорошун, яка розвиватиме медитативні речі. Я б сказав, що це буде позажанрова постановка, яку можна буде побачити 3 грудня, в день народження Сковороди. Сподіваюся, що вона увійде в репертуар театру.

– На які прем’єри ще очікувати в цьому сезоні? Можливо, щось із світової класики?

– Поки що ми зосереджені на українському – це Станкович і Сковорода. Цього року ми планували поставити Франсіса Пуленка і його оперу «Діалоги кармеліток». Він дуже перекликається з українським сьогоденням, оскільки йдеться про французьку революцію, панування терору, який стирає всі християнські та людські цінності і дуже перегукується з Ірпінем, Бучою, Ізюмом… Шукаємо партнера у Франції, що зовсім не просто. В нас ще жоден український театр не зробив постановки Пуленка. Музика фантастична, тема дуже соголосна. Ми маємо повністю всю розробку цієї вистави, сценографію, розроблені костюми, тільки потрібна матеріальна допомога, і можна стартувати. Паралельно працюємо з Іваном Небесним над балетом «Тіні забутих предків» – вже написано 80% музики. У своїй програмі «Український прорив» я на перше місце поставив роботу з українськими композиторами. Вже в нашому портфелі є опера Юрія Ланюка «Чуже обличчя» і опера «Мазепа», над цим матеріалом працює Олександр Родін. У нас плани постановочні дуже великі, але все залежить від того, чи знайдемо матеріальну підтримку, тому що зараз всі нас лякають важкою зимою.

ПІД ЧАС ВІЙНИ НЕДОПУСТИМО ЗВЕРТАТИСЯ ДО РОСІЙСЬКОЇ МУЗИКИ

– Щодо зими, вона дійсно не за горами, а в новорічно-різдвяний період в репертуарі Львівської опери завжди був «Лускунчик» та «Лебедине озеро» Чайковського. Ви відмовилися від цих постановок?

– Так. Проте, я думаю, що ми порадуємо несподіваністю. Готуємо і оперу, і балет, і оркестр відкриє щось нове для глядача.

– Як ви особисто ставитеся до дерусифікації театрів і блокування російської класики і артистів у світових театрах?

– Думаю, що питання про твори класиків російської музики – неоднозначне. Я вихований на творі Хвильового «Геть від Москви». Окрім гучної назви, він приділяє велику увагу ідентифікації українців того часу. Він пише, що в Україні дуже сильне просвітянство і воно не любить нічого модерного, любить вишиту сорочку, мудрувати і десь залишається на периферії. Можливо, це пов’язане також з тим, що в той час в мистецтво заходили робітники, селяни і хвалили революцію. Хоч разом з тим цей час нам дав «розстріляне Відродження», представників- інтелектуалів, які вийшли з простих сімей, того ж самого просвітянства. Наша проблема, що ми не маємо еліт. Ми не маємо ані політичної, ані культурної еліти, не маємо економічної еліти, тому нам доводиться шукати спонсорів за межами країнами. Ми маємо олігархів, які діють за своїми вподобаннями, а не для культурного процесу в Україні взагалі. В мене зараз велика надія, що війна сколихне народ і видасть новий культурний напрям. Ми зараз, якщо говорити про літературну еліту, можемо назвати хіба що Ліну Костенко, їй 90 років…

– А Жадан, Андрухович, та й не тільки. На мою думку, зараз є автори, які задають тонусу.

– Так, але це імена самі по собі. Це не якісь напрямки, які б об’єдналися і створили певну культурну течію. Це не тільки проблема України. У Франції чи Німеччині так само. Ну, якщо брати оперні театри, то дійсно вони в Європі мають свою вироблену стилістику, пошук нових форм.

– Так, але події у світі, і зокрема, війна в Україні, мають на це вплив? Можуть щось змінити. До прикладу, наша відома диригентка Оксана Линів веде у себе на сторінці постійні дискусії, що визначні російські композитори – це надбання світу. І не зважаючи на те, що театри Європи в більшості підтримують Україну, зі свого репертуару російського матеріалу вилучати не збираються. Та й вона сама, працюючи у Болонській опері, виконує Чайковського. Зараз навіть на сайті міськради зареєстрували петицію – через це позбавити її звання «Почесний амбасадор Львова». Що ви про це думаєте?

– Я не скочуюся ні на одну, ні на іншу сторону, тому що Оксана Линів вже абсолютно європейська людина. Вона підписала договір з Болонською оперою, який не є залежним від неї, бо вона не є директором цього театру. Болонська опера запланувала той репертуар, умовно кажучи, на п’ять років наперед. Оксана, коли розпочала цю дискусію, злягла на першому виступі, де мав виконуватися російський твір, зокрема це була «Іоланта» Чайковського і диригував хтось інший. Також в цій постановці мала брати участь наша співачка Людмила Корсун, вона відмовилася. Ми всі загрузли в якомусь болоті. Оксані зараз справді не просто в тих обставинах, вона працює на заході і є заручницею обставин. А в нас багато диригентів з таким успіхом працює в Європі? Давайте ще відмовимося від Линів… Це якась абсолютна анархічність. Я вважаю, що межу не можна переходити. Я переконаний, що Линів – українка, велика українка. Свого часу багато хто не сприймав Лесю Українку через те, що вона писала п’єси на єврейську тему, писала про Єгипет, «Касандру», «Дон Жуана», такі речі тоді теж багатьом не подобалися. Це є політичні моменти, які треба витримати. І не виплеснути з тією водою все цінне і набуте, що ми маємо. Що я думаю з цього приводу? Я думаю, що ми Європі нав’язати це не зможемо… Мене дивує інше: якщо в нас є небажаним виконання Чайковського та іншого російського репертуару, то чому воно існує лише на словах і емоціях…

– Ви вважаєте, що Уряд має заборонити такий репертуар на законодавчому рівні, як це зробили у Польщі?

– Так, Польща це зробила на офіційному рівні. На території Польщі не йде війна з росією, але вона це зробила відкрито. Наш Уряд мав би дати ті посили і орієнтири, над якими треба працювати. Зробіть перелік, певне покарання за порушення… Якщо це «не бажано виконувати», то поясніть, наскільки не бажано. І таким чином зникне дискусія, яка часто доходить до сварок, а це під час війни потрібно? Ні. Нам треба навпаки акумулювати сили на зовсім інше.

– Як виходить із ситуації Львівська опера?

– Якщо Львівська опера має у своєму портфелі твори українських композиторів і працює над цим, нам це безболісно. В нас нормальний глядач, він задоволений тим, що ми пропонуємо. В нас не було аж так багато російського репертуару, а те, що мали – зняли. Так, зараз «російський мір» активно використовує такі прізвища, як Чайковський. Тож абсолютно нормально під час війни не звертатися до російської музики, а акумулювати всі сили, щоб запрацювали українські композитори, щоб з’явилися нові балети, нові опери. От що зробила Львівська опера? Є Чайковського «Мазепа»? Є. Він там позитивний? Ні. Але через те, що там Мазепа і він український, то наші театри ставили. А ми зараз робимо оперу «Мазепа» наперекір Чайковському. І я вірю, що це буде полотно. Тому ще раз кажу, що цей час війни нас має повернути до українськості і українського матеріалу. Але я точно переконаний, що через років 20-ть, а може і менше, в українських театрах буде виконуватися «Лебедине озеро», бо це не залежно від політичних поглядів є мистецький продукт.

ПІСЛЯ СПУСКУ В БОМБОСХОВИЩЕ ЗРОЗУМІЛИ, ЩО МОЖЕМО ПРАЦЮВАТИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

– Василю Володимировичу, 23 лютого оголосили результати конкурсу на посаду генерального директора Львівського національного театру опери і балету. Ви вдруге здобули перемогу. В час боротьби за посаду було чимало перепитій. Чи мали сумніви щодо результатів?

– Я був спокійний, оцінивши своїх конкурентів. Вони ж в мене в театрі працюють. Один ще працює, а інший вже ні. І я ж розумію їх здібності, організаційні можливості. Адже колектив у 600 чоловік, ще й творчий, ще й амбітний, не так просто повести за собою. Насамперед, щоб ви розуміли, в мене сім’я в Києві. І вони дуже хотіли мого повернення, наголошуючи, що я вже відбувся. Я ніяких своїх власних амбіцій не ставив… але разом з тим розумів, що мій «Український прорив» до кінця не відбувся. Хоча на той час в театрі дуже змінилася атмосфера, кадрова, творча політика, менеджмент, навіть глядач змінився. Мій добрий приятель Любомир Медвідь мені лише сказав: «Розумієш, ти п’ять років це все робив, а за місяць його не стане. Ти маєш право?». Таких слів було багато. І я прийняв для себе рішення продовжити цю справу.

– А на другий день після оголошення результатів розпочалася повномасштабна війна…

-Так. Я планував зібрати колектив, подякувати, але про святкування вже й думки не було. Ми одразу організувалися, просто тут в театрі плели сітки, шили комбінезони. В кожній хаті по 20 людей, приїхали з Києва, сходу, півдня, всі приходять розповідають та переповідають, хто як, що пережив… А потім, я кажу: стоп! Працювати! Як ми запускали першу виставу, то був страх та переживання. Ми всі ходили по залу, поміж глядачами, заглядали під крісла, на сумки, дивилися, хто що робить. Ми купили металошукачі, сейфи, щоб здавали глядачі речі, додатково найняли нову охоронну фірму, бо це ж масовий захід. Це було дуже не просто. Але ми це зробили. І за нами пішли інші театри.

– А бомбосховище на той час ви вже облаштували?

– В нас в підвалі знаходиться кафе «Лівий берег», воно якраз після ремонту і ще не запрацювало. І ми з ними домовилися на час війни користатися. Поставили екран, де прокручуємо під час тривоги наші вистави. Все як має бути: вода, аптечки, зручно і тепло – все дуже добре.

– А перший раз як спускалися, пам’ятаєте?

– Це була чи друга чи третя вистава після початку війни. Ми відкрилися 1 квітня і це була, певно неділя. Балет. І на першому номері пішла повітряна тривога. Зал забитий повністю – 300 глядачів. І всі чемно встали і пішли в сховище. Слава Богу, що тривога тривала лиш півгодини. Я думав, що вони розійдуться, переживав. Але по завершенню всі гарно повернулися, почали знов з першого номеру. І в той момент ми остаточно зрозуміли, що можна працювати.

– У вас на цей рік був запланований капітальний ремонт сцени, який не виконувався в театрі близько 30-ти років. Вам обіцяли державний інвестиційний проєкт на понад 110 млн грн. Чи вдалося щось реалізувати?

– Зараз виконано робіт на 40 мільйонів. Ми ці кошти дуже продумано використовували, боячись зупинки сцени. Бо якби відразу виділили нам 110 мільйонів, театру довелося б два місяці працювати на інших площадках. Слава Богу, що нова частина сцени наразі успішно працює зі старою. Ми поміняли мотори, генератори вітру, прожектори, механізацію сцени тощо – це дуже важливо, бо це безпека наших працівників. А 70 мільйонів поки висить.

– І ви на них вже не сподіваєтеся?

– Скажемо так, ми зробили перерву до тих часів, коли можна буде до того повернутися. Бо зараз навіть не етично порушувати це питання, коли нам потрібні танки, зброя, підтримка ЗСУ. І поки не завершиться війна, ми це питання не будемо піднімати. Зараз головне інше – наша перемога і осмислення того, яку ціну ми за неї платимо.

Людмила Гринюк, Львів

Фото надані пресслужбою Львівської національної опери

    Наш сайт використовує кукі для інформації. Можете прочитати детальніше на сторінці політики конфіденційності.