«Та хіба є на світі кара рівна гріхам твоїм?» (Євген Станкович. «Страшна помста»)/ журнал «Музика»
Весна 2022 року. Україна. Найкривавіша війна XXI століття. Стрічкою новин проносяться фото закатованих росіянами жителів мирних українських міст і сіл, збір коштів на дрони й тепловізори, беззвучні крики вдів, які не вкладаються у жодні ліміти кількості слів на допис, дитячі малюнки, котрі волонтери дбайливо додають у вміст коробок з усім необхідним на передовій… Саме в ці дні з’явилася новина про «Страшну помсту»
Українська опера як жанр упродовж останнього десятиріччя не раз заявляла про себе світові. У 2019 році опера «IYOV», створена Владиславом Троїцьким, Романом Григорівим та Іллею Разумейком, за версією Міжнародного конкуру Music Theatre NOW увійшла до десятки найоригінальніших музично-театральних вистав. 2021-го на цьому ж конкурсі до топ-6 потрапив «Чорнобильдорф» Романа Григоріва та Іллі Разумейка. Восени того ж року ажіотаж викликала сучасна постановка опер «Сокіл» та «Алкід» Дмитра Бортнянського. Низку дискусій, рецензій, обговорень у пресі спричинила й поява опери Алли Загайкевич на лібрето Сергія Жадана «Вишиваний. Король України».
Нова резонансна прем’єра української опери була питанням часу. Однак мало хто міг собі уявити підготовку цілісної оперної постановки в час війни.
Почнемо з історичних фактів. «Страшна помста» – опера Євгена Станковича на сюжет Миколи Гоголя. Дія розгортається у XVIII столітті.
Ідея створити оперу на цей сюжет спершу захопила Бориса Лятошинського. Однак Борис Миколайович не встиг втілити її в життя, тож цю місію вирішив узяти на себе його учень Євген Станкович. Він почав працювати над твором ще у 1980-х.
Історію написання опери можна дізнатись в інтерв’ю Наталії Мендюк з Євгеном Станковичем.
Робота над виставою тривала з 2019 року і, як зазначили постановники Андреас Вайріх (Andreas Weirich) та Анна Шеттль (Anna Schoettl), алюзії війни не передбачалися. Утім чи можна абстрагуватися від реальності, планувати репетиції, вчити партії під час повітряних тривог, ворожих обстрілів, аварійних відключень світла?
Можливо, у майбутньому, коли спектакль затвердиться в репертуарі ЛьвівОпери, критики напишуть рецензію на «Страшну помсту», позбавлену нав’язливих паралелей із жахливими подіями сьогодення. Однак зараз сприймати й аналізувати цю постановку виходить лише крізь призму війни.
В опері вирізняються три сюжетних рівні. Перший кореспондує з біблійною притчею про перше скоєне зло братовбивства – Каїна, який із заздрощів убив брата Авеля. Другий оповідає повторення гріха козаком Петром, котрий підступно лишив життя названого брата-козака Івана. І третя інсценує страшні події, що відбуваються в родині Данила Бульбаша.
Дія вистави не раз виходить за межі сценічного простору. Від самого початку Суддя (Василь Вовкун) з’являється в одній із лож театру, звідки й веде оповідь про страшну помсту козака Івана вбивцеві своєму – козаку Петру. Ця історія Миколи Гоголя є епілогом «Страшної помсти», але вона пронизує драматургію постановки, а рядки з неї звучать на кшталт проповіді перед кожним актом.
Сценічна акція розвивається хвилеподібно. Розпочинається з весілля сина Осавула Горобця. І хоча це свято є далеко не пересічною атракцією для Київщини, всю увагу переймає гість – побратим осавула Данило Бульбаш (Тарас Бережанський) разом із молодою дружиною Катериною (Дар’єю Литовченко).
Євген Станкович дещо змінив акценти. Якщо за Гоголем Катерину люди приймають із добром і зацікавленням, то в опері згадка про відсутність на весіллі її батька викликає обурення та осуд.
Наступні сцени повноводним Дніпром доправляють героїв на хутір пана Данила, де й відбувається подальша дія опери. Бо навіть гоголівський замок Відьмака через призму сну Катерини перемістився до світлиці.
Зміна декорацій і справді була б даремною, – усі вони від початку опери перебували на сцені. Три колиски, що виглядають радше як відкриті гроби, призначені для родини Данила Бульбаша. Дніпро, котрий в опері є і святою водою, і останнім притулком божевільної Катерини. Численні хрести, які один за одним падають, неспроможні порятувати головних героїв.
Анна Шеттль під час пресконференції наголошувала на значенні фону, що імітував паркетну підлогу. За словами постановниці, варто звернути увагу на деформації паркетних дошок, за якими, наче образ неминучої кари, стоїть вершник.
Особливим акцентом в опері позначена і сцена з Душею Катерини (Маріанна Цвєтінська). За Гоголем Душа є напівпрозорим утіленням людини. “ …і ввижається панові Данилові, що хмара та не хмара, що то стоїть жінка; тільки з чого вона: з повітря, чи що, виткана?” (М. Гоголь).
Цілком очікуваним було би подібне її втілення в опері. Натомість довершений композитором і постановниками образ Душі часом виглядав більш повним життя й сили, ніж образ самої Катерини.
Вибір між карою і прощенням заводить героїню у глухий кут. Рятуючи душу грішника подібно до Сина Божого, Катерина стає спільницею зла та наводить біду на власну родину. З її вуст звучить найважливіше питання твору: «Та хіба є на світі кара рівна гріхам твоїм?»
Проблема співмірності кари створює арку і з оспіваною сліпцем (за Гоголем), озвученою Суддею (за Станковичем) історією козаків Петра та Івана. На відміну від Катерини, Іван мститься брату. Однак і помста Івана, і всепрощення Катерини не рятують жодного з них від страждань.
Микола Гоголь у творах часто звертався до теми безкарності, або ж беззмістовності кари. Відьмак Гоголя є цілком зрозумілим шаблонним злом, квінтесенцією всіх смертних гріхів.
Відьмак в опері (Роман Трохимук) – це рушій сюжету, підступне та приховане зло, яке проникає скрізь і в кожного на сцені. Головні герої виявляють ще до фізичної появи Відьмака посіяні в їхніх серцях незгоди, наприклад, такі як туга за козацьким минулим пана Данила, заблоковані Катериною болючі спогади про смерть матері, чвари й постійні маніпуляції батьків, що лягають тінню на світле лице маленького Іванка.
Подібно до Мефістофеля, посіявши сумніви в людських серцях, Відьмак спостерігає за руйнацією життя героїв, і це природно наштовхує на запитання: «Як давно зло проникло у наші хати?»
Моральні рани героїв опери відкриті й болючі. Саме їх композитор озвучує постійним нарощуванням музичної напруги. Оркестру Львівської національної опери під батутою Володимира Сіренка вдалося передати хвилю нагнітання напруги в музиці Євгена Станковича.
Фактурною особливістю партитури є те, що оркестр не акомпанує вокальним партіям. Голоси взаємодіють із тембрами певних інструментів, однак без загальної єдності.
Притаманне Євгену Станковичу гармонічне мислення із відсутньою тональною опорою в опері стає уособленням відсутності впевненості й моральних орієнтирів головних героїв. Перед солістами, як завжди, постає непросте завдання – втримати баланс з оркестром.
Додатковою перешкодою для виконання стали умови, в яких працював театр восени 2022 року. Однак, попри холод і темряву, солісти Львівської опери продемонстрували не тільки високий виконавський рівень, а й героїчну витривалість в умовах війни.
Попри оптимістичні рецензії та коментарі, закінчення опери складно назвати життєствердним. Усі рівні опери стрілою протинає мотив повторення людських гріхів.
Лихі коліщатка механізму зла були запущені задовго до описаних Гоголем подій. Син Катерини й Данила відштовхує Відьмака, подібно до того, як Іван зіштовхує Петра.
Механізм кривди продовжує рух. Єдиний можливий шлях – до останнього захищати те, що любиш. Як від чужого зла, так і від тих, які постійно шукають шпаринки в наших серцях.
Марія СИДОРАК
Фото Юрія ГРЯЗНОВА