Новини

Сімейна опера «Лис Микита»

http://forpost.lviv.ua/txt/kultura/25917-simeina-opera-lys-mykyta

На початку лютого міністр культури Володимир Бородянський написав на своїй фейсбуковій сторінці, що вартувало б, аби не менше як 20% театрального репертуару базувалося на сучасних українських і світових творах.

«Театри мають стати місцем суспільного діалогу, соціальної взаємодії, перетину з високим мистецтвом. Розвитком та стимулювання мисленням», – написав міністр. Нескладний аналіз програм українських оперних театрів показує, що жоден не те, що не дотягує до цього відсотка, у Національній опері України і Дніпро-опері таких немає взагалі. Найбільше і українського і сучасного ставлять у Львові. А з 21 лютого стане ще більше, бо відбудеться світова прем’єра оперної вистави «Лис Микита».

Причин такої малої кількості сучасного українського оперного продукту є кілька. Одна з них полягає у тому, що це недешевий вид мистецтва. В середньому створення оперної вистави коштує від півтора до двох мільйонів гривень. Крім того сучасні постановки потребують відповідних фахівців. Для прикладу, кілька років тому львівський оперний театр закупив світлове обладнання, яке досі не можуть повноцінно використовувати через те, що не мають оператора, який би на ньому настільки добре знався.

Але насамперед оперна бентега України полягає у радянській інерції театралів. Це високе мистецтво, а такий інтелектуальний продукт, як говорили радянські кліше, в Україні творити не здатні. Кілька винятків, як «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка чи «Запорожець за Дунаєм» існували хіба у рамках демонстрації вторинності української культури, як виключно комедійної, сільської. І схоже, що українські театри звикли до цієї тяглості, оскільки вже впродовж майже тридцяти років дуже кволо ініціюють щось нове.

Відтак вистава «Лис Микита», яку ставить режисер Василь Вовкун може претендувати на те, аби зрушити процес з місця. Це перша сучасна українська вистава, світова прем’єра якої відбудеться у Львові за останні майже двадцять років. До того була «Мойсей», яку ставив Мирослав Скорик у далекому 2001-му. А ще дві опери сучасними можна вважати відносно: «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича з середини 70-их і «Украдене щастя» Юлія Мейтуса 1958 року.

Фотографія надана Львівським національним літературно-меморіальним музеєм Івана Франка

Літературне джерело постановки «Лиса Микити», як неважко здогадатися з назви – поема Івана Франка, написана у 1890 році. Улюблена казка – як говорив про неї сам автор, створивши її для власних дітей. Як пише дослідниця Наталя Тихолоз, «Лис Микита» є оригінальною переробкою історії про лиса з різних літературно-фольклорних джерел, вщерть помережана національними символами. Сам автор говорив про виразну соціальну складову свого твору: «Ся віршована казка, яку ви, дорогі браття, певно вже читали, над котрою дехто, може, тільки сміявся, а дехто, може, й глибше задумався, міркуючи, що у нас, між хрещеними людьми не одно так діється, про яке тут у казці розказано, – се не моя видумка, а має свою історію…».

Чи не в кожному інтерв’ю режисер і лібретист Василь Вовкун наголошує, що лис Микита, попри появу майже півтора століття тому, є цілком актуальним персонажем і сьогодні. Хитрий і брехливий, здатний вийти сухим із будь-якої халепи. Саме універсальний соціальний пласт, закладений у франковій казці і привабив для адаптації у сучасній оперній виставі. За основу вистави режисер обрав один із сюжетів франкового твору – суд над лисом Микитою.

Власне суд у виставі символізує сцена, яку скомпоновано у формі кола. І усе, що діється перед глядачами, відбувається по кругу: від закільцьованого у повторюваності сюжету, до демонстративно-переможної ходи лиса поміж звірів наприкінці вистави. Коло тут є своєрідним символом, який можна інтерпретувати і як вічність людських вад, незалежно від історичних обставин і соціальних умов. В оригінальній поемі, знову ж таки, змодельована дійсність не лише тогочасної Галичини, а й людського світу загалом, без часових рамок і обмежень.

Оперна вистава є мистецтвом аудіалів, адже її основою є музика і спів. Візуальна складова оперних постановок покірно відступала на задній план. Але так було донедавна. Сучасні тренди штовхають режисерів дедалі більше відходити від класичного дійства на сцені. Тому «Лис Микита» – це не зовсім опера. Василь Вовкун і композитор Іван Небесний створили щось на межі між оперою і мюзиклом. Відповідно і називають – цілісним дійством або «сімейною оперою».

У виставі чутно, як композитор намагався витримати баланс між дитячою казкою і соціальною складовою твору, яку мали б відчитати дорослі. Музику хочеться наспівувати, вона легко запам’ятовується. Та на що точно зверне увагу публіка – це присутність українських народних інструментів. Насамперед це трембіта, яка досить легко влилася в оркестрове звучання. Крім того її сурми виправдані і самим сюжетом, адже з’являється вона саме у тривожні моменти, підкреслювані відповідним настроєм. Натомість ліра чи бандура, також абсолютно не характерні для опери інструменти, звучать дещо неоднозначно.

Та найсучаснішою є саме візуальна складова вистави. Вигідно увиразнюють модерність постановки мінімалістичні маски артистів. А ескізи костюмів театральна художниця Ганна Іпатьєва робила зважаючи на світло, яке використовують у виставі. Костюми без будь-яких вказівок на епоху, радше навпаки, мають вирізи і латки, які по-різному поглинають світло. Через це актори не перевдягаючись можуть виглядати або як людина, або як звір. І в якийсь момент міксуючи, виглядають тваринолюдьми. Такий закамуфльований посил до «Ферми тварин» Орвела, який, напевно, має вчергове звертати увагу на універсальність соціального шару твору.

Щоправда видається, що намагаючись зробити виставу сучасною, творці «Лиса Микити» дещо переборщили. Глядачі обов’язково звернуть увагу на трьох акробаток, які виконують трюки на полотнах на другому плані. Це справляє враження на початку, але потім вони стають геть непомітними. Особливо коли над сценою опускається величезний кущ омели, відверто заступаючи глядачам центральну акробатку.

Постановку «Лис Микита» готували три роки. І співпрацюючи із Львівським національним літературно-меморіальним музеєм Івана Франка, віднайшли рідкісну світлину письменника. Фото найкраще відповідає жанру франкової поеми – на ньому він усміхається. Цілком імовірно, що так, як усміхатимуться і слухачі сімейної опери «Лис Микита», виходячи з львівського оперного театру.

 Володимир Молодій