Після Великої французької революції слово «терор», що з латинської означає сильний страх, жах, увійшло в усі європейські мови вже в іншому значенні, – як політичний терор, – особливий спосіб домагатися своїх політичних цілей чи амбіцій.
Революції, вважає відомий історик Ярослав Грицак, є періодами «прекрасного божевілля» – ілюзії, що «новий прекрасний світ» уже дуже близько, за поворотом. Залишилося лише знищити останні перешкоди на шляху до перемоги… Ініціатори масового терору вважали, що на їхньому боці правда та логіка історії, тому виправдовували гекатомбу жертв історичною необхідністю.
Україну, стверджує історик, називають лабораторією модерності. Досвід 1914-1945 років, а тепер, на нашу думку, додається й період та досвід нинішньої війни, дає право вживати цю метафору в іншому сенсі: історія України дозволяє з лабораторною точністю вивчати насильство як елемент модерності – це великою мірою історія масових вбивств заради торжества розуму, зазначає Ярослав Грицак.
Так «Діалоги кармеліток» Франсіса Пуленка, охоплюючи події Французької революції кінця вісімнадцятого століття, дзеркально відображаються й актуалізуються в сучасних українських реаліях. Це зумовило інтерес до неокласичного музичного матеріалу композитора «Діалоги кармеліток», що вперше втілюється в Україні на сцені Львівської національної опери під орудою ініціатора постановки – музичного керівника театру, диригента Івана Чередніченка.
У час війни і жорстокого насильства Господь Бог ніби відвертається від людей, під якими горить земля, тече ріками безневинна кров. Переповнену чашу із хлібом і вином, тілом і кровʼю Хреста пролито… Святу Євхаристію осквернено… Настає час гріха як «прекрасного божевілля»…
Саме таку ідею закладено у сценографічному концепті Миколи Молчана: ігноруючи ефектні декорації кабінету аристократа Маркіза де ля Форса та суворих монастирських приміщень, досягти виразними мінімалістичними засобами містких символів головної християнської ідеї.
Художниця костюмів Оксана Караванська не відмовляється від традиційного одягу – однострою черниць кармеліток, але й наділяє їх індивідуальним змістом, доповнюючи дизайн костюмів виразними штрихами та деталями.
Як вже було зазначено, у різні історичні епохи зло і терор, зокрема політичний, здебільшого притаманний деспотичним державам та інститутам їхньої влади, від яких найбільше страждає людина, сімʼя, родина. Саме їм у часи історичних катаклізмів не вистачає сили та мужності протистояти свавіллю зла, опинившись перед власною немічністю та безпорадністю. Від них народжується страх, розгубленість, жах. За нашим баченням так перед якобінським насильством розгублена вся аристократична сімʼя Маркіза де ля Форса – він сам, його син Шевальє, юна дочка Бланш, окрім слуги Тьєррі. Від страху та розгубленості вони не чують і не бачать один одного, їхні слова та вчинки позбавлені тверезої логіки. Маркіз, ймовірніше керуючись інстинктом, а не батьківською опікою, сам відпроваджує Бланш у монастир заради її порятунку. Так Бланш, – «не від світу цього», потрапляє в коло черниць кармеліток, які теж «не від цього світу». Вони разом обирають внутрішню свободу та віру у вищі духовні цінності на тлі «прекрасного божевілля»…
У цьому колі існують свої виклики та випробування, що не можуть не торкатися душевно-психологічного стану всіх і кожної з черниць кармеліток зокрема, а особливо – вразливої Бланш. І це, здається, ще більш загартовує і згуртовує їх разом. Вони нагадують перших християн, які ховаються в катакомбах від переслідування поганців.
Водночас у постановці особливу увагу закцентовано на постаті Матінки Марії, через яку Бланш передчуває майбутню руйнацію монастирського укладу життя, і не лише. Це стосується також і Капелана, а ще диякона міста Шельфу, який став колаборантом в образі Першого комісара.
У такий спосіб ми, як й інші постановники опери «Діалогів», відчуваємо часту бездієвість і схематичність драматургічної оповіді Пуленка (звідти й назва «діалоги»). Проте композитору за допомогою палітри музичної мови вдалося створити діалог із слухачами, і показати весь драматизм і глибину великої людської трагедії. Наскрізною лінією сюжету ми акцентуємо на долі юної аристократки Бланш де ля Форс: від психічно травмованої дівчинки до мужньої героїні, яка протестує на тлі гекатомби, тобто добровільної самопожертви кармеліток. Колективний образ монахинь є тим постійним планом й водночас підтекстом, на фоні якого народжується і новий зміст, і нова розвʼязка твору. Бланш, переживаючи різні події та обставини, перемагає власні страхи, сумніви і безпорадність. Вона тікає з монастиря, відчувши незнану досі силу протесту, коли її сестри-черниці дають обітницю прийняти вінець мучеництва – добровільно зійти на ешафот. І в момент страти кармеліток, вона за власною волею зʼявляється на площі і сама себе вбиває, протестуючи проти цинічного насилля і терору. Тож Бланш уникає гільйотини, не йде останньою на ешафот разом з кармелітками, як у пуленківській драматургії, а гине у спосіб, що заперечує тиранію.
У фіналі розпʼяття Христа повертається до людей, що на сцені та у залі… він приймає торжество жертвоприношення… приймає вимір нового світогляду без гекатомбу та насильства як елементу модерності…
Василь Вовкун,
режисер-постановник
