Новини

Завжди дізнавайтесь першим про події в Нашій опері

«Мета – зламати традиції змальовування українців, як чогось меншовартісного»: про підготовку прем’єри опери «Запорожець за Дунаєм» в розмові з режисеркою Оксаною Тараненко та художницею костюмів Людмилою Нагорною

У Львівській національній опері триває перший етап підготовки – розробки сценографії та костюмів – до прем’єри опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, яку планують презентувати впродовж 121-го театрального сезону. До новітньої постановки цього відомого твору запрошені режисерка Оксана Тараненко та художниця костюмів Людмила Нагорна з Києва, які разом із художником-постановником Тадеєм Риндзаком віднаходять та втілюють абсолютно нове бачення цієї, на перший погляд, комедійної опери.

Ми розпитали постановників про їхні задуми та занурилися у закулісний процес народження нової вистави. 

Яке завдання Ви ставите для себе у новому прочитанні відомої та популярної на українській сцені опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського?

Оксана Тараненко: – Бо найголовніше моє завдання на цьому проєкті – зламати естетичні традиції змальовування українців, української теми, української опери, як чогось недолугого, смішного, меншовартісного, різнокольорового. Це, звичайно, наше надзавдання! Принцип полягає у започаткуванні нових тенденцій (адже поламати старі – це означає започаткувати нові), тому процес підготовки можливо йде дещо повільно, адже ми копаємо глибоко – не поверхнево і не ілюстративно. 

Матеріал вистави не завжди нам допомагає, бо написана ця опера в легкому жанрі, швидше як оперета, проте ідеї, які закладені в основу дійсні та актуальні на той час, тому що тоді була Російська імперія. І сприймалося те, що українці казали «додому-додому» – це куди? Це Україна в складі Російської імперії. Нас також на сьогодні це не влаштовує і, я сподіваюся, не буде влаштовувати ще довго. Тому саме цим твором ми спробуємо віднайти ту українську об’єднувальну ідею, майбутню футуристичну Україну, образ цієї справжньої Батьківщини, який напевно у нас кожного є в серці, бо такого, щоб він був конкретний перед очима – ще немає. 

Ще наше вкладення, щеплення, крок у цьому великому процесі, що є важливим для всієї країни. 

Ви та пані Людмила отримали запрошення звернутися до цього музичного твору від генерального директора-художнього керівника Львівської національної опери Василя Вовкуна. Як ви відреагували на таку пропозицію?  

О. Т.: – Запрошення пана Василя – це надзвичайне щастя, адже він давно хотів поновити цю оперу та переробити. Тому що український репертуар потрібний і він завжди має бути свіжий. 

З Людмилою Леонідівною вони давно знайомі, вони – і друзі, і творчі партнери, багато проєктів зробили разом. Тому запрошення Людмили Леонідівни було гармонійним, природнім і зрозумілим. 

Ну і мене трішки підтягнули (сміється – ред.), бо ми були знайомі вже раніше. Я дуже люблю українську тему в театрі, і я вважаю, що її треба розвивати: вона має бути панівною, а не якоюсь часткою.       

Людмила Нагорна: – До речі, Василь Володимирович дуже здивувався і був вражений тим, що вдалося віднайти перше лібрето опери.

О. Т.: – Так, лібрето, яким користуються зараз сучасні постановки – це лібрето 1954 року, зроблене Максимом Рильським. Звісно, воно було адаптоване під радянський час. Бо навіть оригінальне лібрето гостріше вимальовує російсько-українські стосунки і справжнє ставлення козаків до того, що відбувалося на той час. За допомогою колег вдалося віднайти це лібрето в архівах, і саме ним ми будемо користуватися. 

Але Василь Володимирович дозволив мені вільно поводитися зі структурою твору, тому будуть перероблені деякі сцени та переставлені місцями номери. І може щось буде додано з точки зору танцювального дивертисменту, можливо зробимо інший фінал. Бо на все це треба «передивитися»: хочеться зробити виставу динамічною, сучасною, натхненною, щоб у всьому була чоловіча енергія, яка веде нас вперед. І та Україна, яку ми хочемо і яку ми чекаємо, має бути показана в цій виставі.

Попри комедійну направленість цієї опери, все-таки на першому плані буде козацька, можна навіть сказати воєнна тематика?  

Л. Н.: – Комедійність буде нівелюватися.

О. Н.: – Я так Вам відповім, що в тому стані, в якому тоді були козаки, під час написання опери і під час історичних подій, які там змальовуються, і в тому стані, в якому зараз Україна перебуває – це стан військового табору, де навколо нас відбувається те, що відбувається. І тому –дійові особи нібито розслаблені, а нібито – і ні. І треба нам завжди бути напоготові, і вони були напоготові! 

Той комізм, до якого всі звикли – це просто така українська легка вдача, ми просто такі були, ми так по життю йдемо і сприймаємо все, що відбувається. Ми такі – легкі і веселі, «вбий – не вб’єш». 

Ймовірно Ви користуєтеся якимись історичними джерелами, навіть при створенні костюмів?

Л. Н.: – Безумовно. Я прагну втілити не сільський костюм, як завжди трактують в «Запорожці», а воєнізований, воєнний – з обладунками, кольчугами, військовими атрибутами – порохівницями, сумками, шаблями тощо. 

Я зробила історичні форескізи, а Оксана каже, що треба буде з ними попрацювати, щоб більш їх стилізувати, зробити їх більш сучасними. Дійсно, щоб глядач вбачав в цьому наше ставлення до цього театрального образу – що ми зараз за ту сучасну Україну, яка повинна відбутися! Це втілює навіть оця хитка палуба у сценографії (я сподіваюсь, нам вдасться її зробити).

Дуже багато зараз намагаються нівелювати український бойовий дух…

О. Т.: – Максимально дискредитується, ведеться пропаганда і «п’ята колона» в Україні цим активно займається… 

Л. Н.: – А нам потрібно навпаки підняти цей дух – дух вільної України, який завжди був притаманний українцям. 

О. Т.: – Вільної, сильної, здібної України, що вміє за себе постояти. Побудувати це, щоб стати взірцем державності, для тих хто нас оточує. 

Розмовляла Стефанія Олійник

Фото – Марія Дрозд