Новини

Завжди дізнавайтесь першим про події в Нашій опері

«Лис Микита» під омелою і війна за виживання. Путівник топ-виставами України/ УКРІНФОРМ

Триває серія публікацій експертних рецензій на кращі вистави українського театрального «Оскара»

Укрінформ продовжує знайомити читачів з виставами – переможцями IV всеукраїнського театрального Фестивалю-премії «ГРА». 

Сьогодні виставу «Лис Микита» Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької, який здобув номінацію «За найкращу музичну виставу в жанрі опери/оперети/мюзиклу» рецензує театрознавець, спеціаліст навчально-культурологічної лабораторії Національного університету «Києво-Могилянська академія», журналіст журналу «Кіно-Театр» Юлій Швець.

До проєкту «Український прорив» долучився нині й «Лис Микита» Львівської Опери. У постановці за поемою Івана Франка на музику Івана Небесного автор лібрето і режисер Василь Вовкун залучив провідних спеціалістів кількох країн, а на сцені загалом зайнято до 170-ти осіб творчого складу театру. Оригінальність і масштабність, а також ступінь творчої реалізації задуму дозволяють внести «Лиса Микиту» в список головних досягнень національного театру останніх років.

Поема Франка, можливо, як ніякий інший твір української літератури, об’ємно передає наратив старого й нового часу. З нього ми дізнаємося про таємні пружини  взаємовідносин плебсу й еліти. Організована меншість традиційно панує над інертною неорганізованою більшістю, однак в особливі проміжки часу все ж втрачає здатність управляти державою і тому запрошує «до столу» спритних особистостей з «народу», передаючи їм повноваження, ставлячи їх на перші щаблі управлінської ієрархії. Парадоксальна ситуація, яка була блискуче відображена Франком ще 130 років тому на матеріалі тодішньої Галичини, віддзеркалюється останнім часом у політикумі сучасної України.

Це лише на позір український Поет досліджував локальну проблему «звіриного суду». Адже суд – це насправді цивілізований спосіб вирішення суперечок у людському суспільстві, в якому панує закон  виживання сильнішого. Однак, історична статистика свідчить, що у більшості випадків і без суду, і через суд «виживає спритніший». Ще Ніколо Макіавеллі поділяв володарів на Лисів (уособлення підступності й хитрості) та Левів (персоніфікацію грубої сили), вказуючи, що частіше хитрі перемагають могутніх, аніж навпаки. Й у міфі про Лиса (довжелезний шлейф його літературних  інтерпретацій тягнеться з початку Х століття) ця аксіома підтверджується: личина гуманізму та конституційності час від часу змушує втомлені політичні еліти оновлюватися, виносячи на поверхню плебейський андеграунд, котрий іззовні виглядає доволі пристойно, але обравши бажану ціль, на відміну від «заслужених патриціїв», – нікого не жаліє й нічого не пробачає.

У втіленні дилеми Сила-Хитрість в опері «Лис Микита» головною, безперечно, стає різнохарактерна музика: урочиста, маршова, оркестрована густими барвами – суд, жвава полька – лисячі хитрощі, солодко-сентиментальні інтонації поп-хітів, що вичавлюють зі слухачів сльози – арія Лиса на суді, дует із Лисицею. Вона «зцементована» суто національними лейтмотивами з використанням національних інструментів  – трембіти, бандури, колісної ліри, цимбалів, дримби.

Однак, поряд із музикою, важливою складовою успіху вистави стала не тільки вокальна, а й акторська майстерність виконавців: запам’ятовуються Лисиця, Рись, прямодушний Вовк, хитрий Борсук, довірливий Ведмідь, кумедний Цап. Все-таки, передовсім, центральний персонаж – Лис Микита – вносить найвагоміший індивідуальний вклад в удачу цього велетенського лицедійства. Характерний, хитрий, розважливий та обережний, лицемір без моральних принципів і гальм, спритний брехун, що повертає судовий фарс догори дригом – це одна іпостась Лиса. Суперечливий, психологічно складний, який тільки на позір виглядає кумедним – інша. Ця жахлива квінтесенція втілюється на сцені з філігранною точністю різними виконавцями – Олегом Лановим та Віталієм Роздайгорою й резонує з особливостями національного характеру, де хижа улесливість та ділова спритність часто стають на верхні щаблі системи цінностей.

Композиція твору Івана Франка доволі складна: на головну сюжетну лінію час від часу нанизуються побічні лінії й флеш-беки, однак, оперне лібрето й, відповідно, музичний текст все-таки зосереджується на найголовнішому. У функціональній сценографії 3D-мапінгу та вельми складному й видовищному світловому оформленні це «найголовніше» візуалізується наступним чином:  на противагу барвистим і рухливим композиціям на сцені, над нею – непорушне велетенське коло й такий само гігантський, уміщений в це коло кущ омели на гілці старого як світ дерева. Омела, як відомо – рослина-паразит, що символізує надзвичайну життєздатність й, одночасно, беззахисність у неструктурованому хаосі. Демократична або автократична структурованість (зокрема, судова) – необхідна умова її (омели) й його (Лиса Микити) існування, динамічний розвиток – їх смерть.

Доповнюють монолітний художній образ опери фантазійні, багаті, з індивідуальним баченням кожного характеру, вишукано-дизайнерські костюми, в яких находить своє відлуння головна дилема героїв, зайнятих «війною за виживання» (на сцені співіснують вражаючі шати Лева та Левиці й елементи «актуального» військового камуфляжу). Зроблені з металево-дротяних конструкцій прозоро-повітряні головні убори-маски всіх персонажів вносять у виставу елемент чудернацької казки, світ якої поступово трансформується в лукавість вселенського подіуму.

Всі ми Лису Микиті в тій чи іншій мірі симпатизуємо, посміхаємося кожен раз, коли він когось не з нас, попередньо обдуривши, елементарно з’їдає. Ми йому навіть трохи заздримо. Нас не лякає його рудий прихований оскал (адже з ким не буває), ми абстрагуємось і «прощаємо звіра» людині, яка володіє блиском шоумена, талановитістю актора, успішністю людини-тварини, – необережно припускаючи, що той, хто навчений м’яким природним манерам, перестає бути звіром. «І кожен із нас у Лисі Микиті хоче впізнати когось зі своїх дуже добрих знайомих, не признаючись, що найближчим його родичем є кожен із нас…», – справедливо резюмує головний меседж режисер-постановник у програмці до вистави.

З ним варто погодитися: вистава – про кожного з нас, це виділяє її з потоку, ставить над усіма вдалими й невдалими спробами розгадок «національного характеру» та бажаннями нав’язати суспільству свою «повістку дня». Це головна на сьогодні вистава про нас, причини наших негараздів і наше майбуття. «Видушувати» із себе Лиса та бути схожим на Микиту, аби не бути з’їденим у звіриному світі – амбівалентна модель національного існування, що продовжує бути актуальною. 

Юлій Швець, Київ

https://bit.ly/3LAE2iY

    Наш сайт використовує кукі для інформації. Можете прочитати детальніше на сторінці політики конфіденційності.