Принцеса Турандот? Ні, рабиня Лю!/ “Музика” український інтернет-журнал, Юрій Чекан
Львівська опера вчергове порадувала та здивувалаПорадувала повноцінною прем’єрою у ковідні часи. Здивувала динамічністю еволюції.
У рамках «Українського прориву» Василя Вовкуна тут нині поставлено «Турандот» Джакомо Пуччині – одну з тих 144 опер, які становлять стандартний репертуар світових театрів.
Чи не найсильнішою стороною проєкту Вовкуна є його комплексна природа. Досконалий менеджмент (організувати творчий процес в умовах локдауну – справа майже нереальна); міжнародний склад постановочної групи (Україна, Польща, Італія, Аргентина, Греція); максимальне використання власного ресурсу (усі солісти свої). А ще – чудові інформаційні матеріали, що посилюють у слухача відчуття причетності до мистецької події. Тут і демонстрація перед виставою унікальної завіси «Парнас» із роз’ясненням алегоричних мотивів композиції Генріха Семирадського, і стильний тримовний буклет-альманах із грунтовною просвітницькою статтею про оперу та розкішними фотографіями.
Усе це – ознаки створення оригінального мистецького продукту. Не просто прем’єри (так, першої «Турандот» у Львові за всі роки існування театру), а ще однієї цеглинки у будівлю міського театрального життя – і після закінчення карантинних обмежень цікавої туристичної атракції столиці Галичини.
Належність львівської «Турандот» до глобального проєкту провокує до зіставлень і порівнянь – насамперед з іншими ланками «Українського прориву».
Чи бачимо ми тут унікальну режисерську концепцію – таку, наприклад, як у «Лоенгріні», де саме режисерська робота є наріжним каменем вистави, де саме режисерське бачення опери провокує численні алюзії і формує значимі для розуміння постановки контексти? Скоріше ні. «Турандот» поляка Міхала Знанецького – досить традиційна в режисерському плані вистава. Статуарність поєднується тут зі звичними мізансценами; спроби подолати статичність втілюються у численних хореографічних епізодах. Найвдалішим рішенням режисера, думаю, було виведення хору за межі дієвого сценічного майданчика, «розчинення» його в глибинах ар’єрсцени.
Вистава дуже яскрава візуально – як за сценографією (італієць Луїджі Скольйо), так і за світловим рішенням (поляк Даріуш Альбрихт та українець Олександр Мезенцев), і за костюмами (полька Малгожата Слоньовська). Така візуальна домінантність, властива всій сучасній культурі, є відмінною рисою чи не всіх вистав «Українського прориву» – від «Цвіту папороті» до «Лиса Микити». Тотальний романтичний орієнталізм Пуччині гарно резонує із пишними імператорськими шатами, уніфікованістю теракотових воїнів, яскравою барвистістю китайських парасольок.
Усе це радує. А що ж приємно здивувало?
Насамперед музичне втілення. За великим рахунком, успіх вистави – великою мірою успіх диригента-постановника Івана Чередніченка. Оркестр Львівської опери не впізнати. У нього з’явилися вельми пристойний звук, баланс оркестрових груп і динамічні градації. Значно виріс і хор. Відповідно, партитура Пуччині була прочитана тонко і точно.
Якщо говорити про солістів, то на прем’єрі 11 грудня абсолютною зіркою була Людмила Осташ у партії Лю. Її «Signore, ascolta!» й передсмертна «Tu, che di gel sei cinta» стали справжньою окрасою вистави. Калаф (Ігор Шевчук) провів партію достойно; знаменита «Nessun dorma» прозвучала у нього дещо камерно.
Основа італійської опери – бельканто. І вокальні амплуа солістів тут не можуть бути приблизними. Або – або. Для співачки, якій пасують ролі патетико-героїчного плану, яка звикла до форсованого звука та плакатного пафосу, партія холодної принцеси Турандот становить дуже складне завдання, подолати яке маститій Людмилі Савчук було непросто.
Нарешті, last but not least. Чи не найцікавішим (і дуже переконливим) моментом львівської «Турандот» є завершення опери. Як відомо, Пуччині твору не дописав – і постановники вирішили не виконувати загальноприйнятий фінал, скомпонований Франко Альфано. Опера закінчується смертю Лю – і ретроспективно всі сюжетно-драматургічні акценти й мотивації набувають нового сенсу. Жодного гепі-енду, жодного прославлення життя й любові. Примха Калафа запаралелена з упертістю Турандот – який їхав, таку здибав. По-справжньому не кохає жоден із них. Натомість щиро кохає Лю. І, стикнувшись із фатальною байдужістю, гине. Чим не романтична колізія трагічного протистояння особистості й загалу, палкого почуття і холодного фатуму, життя та смерті?
Оперна культура країни визначається, на моє переконання, не так вершинними досягненнями столичних театрів, як станом справ у нестоличних трупах. Львівська «Турандот» укотре довела: оперний процес в Україні йде. І Львівська опера є його ключовим локомотивом.
Юрій ЧЕКАН
Фото – Руслан ЛИТВИН