Вона з дитинства мріяла про сцену. Бо мама сказала, що Іванна має гарний голос і обов’язково стане співачкою. Але того, що оперною, ніхто не міг передбачити. Навіть вона сама. Іванна Таратула-Філіпенко довго торувала стежку на велику сцену: спочатку училище культури у Львові, потім консерваторія (тепер — Львівська національна музична академія імені М. Лисенка), а далі навчання у США. І мрія її здійснилася — Іванну з нетерпінням чекають її шанувальники, їй щедро аплодують за океаном. На афішах у США її підписують як українську співачку, а друзі жартома називають «народною артисткою Америки».

«Народна» — це правда, бо народ Іванну любить… Відтоді як розпочалася війна в Україні, співачка на своїх концертах почала збирати гроші для українських хлопців, які потребували допомоги. І продовжує це робити досі.

— Нещодавно у Дзеркальній залі Львівської опери відбувся ваш концерт. Чому сааме у місті Лева вирішили виступити цього разу, приїхавши в Україну?

— Маю таку мету — приїжджати до Львова якомога частіше: тут я навчалася, працювала, тут мої друзі, родина, тут живе мій батько. Мені запропонували виступити у Дзеркальній залі славетного театру. Оскільки моя програма з оперних арій була готова, я з радістю погодилася. А ще додам: свій ювілейний день народження я хотіла відзначити саме в Украї ні, і, звичайно, мріяла заспівати у Львівській опері. Мрія здійснилася.

— Ви — уродженка Львова?

— Я жила у Львові, але народилася поблизу міста Лева.

— Вчилися у Львівській музичній школі імені Соломії Крушельницької?

— Ні, на жаль. Я — випускниця Львівського училища культури, вчилася у Богдана Баглая — вчителя, якого дуже поважаю і люблю. В училище культури вступила, тому що мріяла бути естрадною співачкою. Про оперу навіть і не думала.

— А коли ви вперше заспівали?

— Мені було два чи три роки. Заспівала якусь народну пісню. Мама тоді присіла біля мене і сказала: «У тебе чудовий голос. Ти, доню, будеш співачкою!». Це зарубцювалося у моїй голові, і з цією думкою я росла. Слухала естрадних співаків, переспівувала їхні пісні, одягала мамині сукні, застібала ззаду прищепкою, щоб були «по фігурі», ставала перед дзеркалом і уявляла себе артисткою. Моїми кумирами були Ротару, Пугачова, Сандулеса… Коли закінчила училище, полетіла у Ленінград вступати в інститут театру, музики та кінематографії. Прочитала, що багато зірок, серед яких ще один мій кумир, еталон жіночності і елегантності Тамара Гвердцителі, закінчили саме цей інститут. У Ленінграді дійшла до третього туру, але не пройшла…

Мій добрий вчитель Богдан Архипович порадив спробувати вступити у Рівненський інститут культури. Попри те, що закінчила цей інститут з чудовими оцінками, не хотіла бути хормейстером, як було написано у моєму дипломі. Бачила себе тільки на сцені. Моя товаришка вступала у Львівську консерваторію, готувалася з викладачем Андрієм Сеником. Я чемно сиділа збоку і слухала. Якось він повернувся до мене і запитує: «А що та дівчина там у куточку сидить? Може, співати вмієш? Голос маєш?».

Кажу: «Маю!». Попросив, щоб я щось заспівала і сказав, що маю прекрасний альт. Намовив мене також вступати у консерваторію. Він був дуже доброю людиною — як батько. Вже наступного дня на репетицію перед вступними іспитами ми прийшли з подружкою разом. Я увійшла в колію, мені подобалося співати ті арії, які розучував із нами викладач. А потім так склалося, що я вступила у консерваторію, а моя подружка — «пролетіла». Вже у консерваторії я зрозуміла, що мій голос справді більше підходить для оперного співу, ніж для естрадного.

— Після закінчення консерваторії перед вами відкрилися двері Львівської опери?

— Так, я співала у цьому театрі, у хорі. Виконувала і сольні партії, але це було не те, про що мріяла. Розуміла, що мені чогось бракує у творчості. Була проблема: як збалансувати отой великий мій голос.

— Може, у консерваторії вас викладачі з вокалу «не дотягнули»?

— Можливо. Мені бракувало техніки. Я зараз сама викладаю у коледжі у Каліфорнії, і знаю, як правильно «достукатися» до студента.

— І ви вирішили виїхати з України?

— Так склалося. Познайомилася з американцем французького походження, який мені запропонував вийти за нього заміж. Він любив музику, у нас був гарний роман. І я за ним поїхала у Штати.

— Там музику довелося закинути?

— Ні, я шукала шляхи, якими можна було би вийти на сцену. На початках мені пропонували комп’ютерні курси, навчання, пов’язане з медициною, щоб мати роботу в перспективі. Але я шукала інше. І знайшла: школу «Співаки для майбутнього», де проводили майстер-класи з посиленою програмою. Перепоною на шляху до сцени булла мова. Тож довелося ще трохи повчитися. Паралельно брала участь у концертах. І, нарешті, «доспівалася» до серйозної партії — першу свою «Кармен» я виконала у Сан-Франциско. Місцеві газети написали позитивні відгуки про мене — похвалили і акторські здібності, і вокальні.

— В Америці зарекомендували себе як співачка українського походження?

— Аякже! На всіх афішах чи у маленьких концертах оголошували, що я — американка українського походження. Часто виступаю у вишиванці. На різні фестивалі, у яких беру участь, приходжу в українському вбранні.

— Маєте багато вишиванок?

— О, цілу шафу! Щоразу, як приїжджаю до Львова, купую нову вишиту сукню або сорочку.

Пишаюся, що я українка, роблю багато для своєї громади. Особливо активно включилася, коли в Україні почалася війна. Спочатку збирала і надсилала гроші певним організаціям, але я бачила, що ті гроші йдуть не за призначенням. Через те, що у мене загострене почуття справедливості, не могла змиритися з цим, що кошти «розчиняться» у чиїхось нечесних руках. А пізніше з ініціативи співачки Аннички ми почали допомагати українським хлопцям або їхнім родинам адресно. Робили концерти «З любов’ю до України» разом із моєю донечкою і збирали гроші. Але я вже не надсилала коштів жодній організації. Знаходила у соцмережах прохання про допомогу, особисто телефонувала тим людям, які потребували тієї допомоги. Особисто спілкувалася з ними і лише тоді надсилала гроші. Розумієте, я збирала з людей кошти, і не повинна була червоніти перед тими людьми, що ті гроші пішли не туди, куди треба. Тому на усі гроші, які я надсилала конкретним людям, я маю чеки. А їх уже назбиралася велика пачка.

— Скільки загалом ви зібрали грошей для потребуючих?

— Понад 26 тисяч доларів. Зокрема, завдяки тому, що 2016 року я випустила свій диск «Вишиванка долі» разом зі своєю 19-річною донею Юліаною-Марією. Вона народилася у Сан-Франциско, але без акценту розмовляє українською. Диск мав шалену популярність в Америці, а його презентацію я робила у палаці Потоцьких у Львові.

— Ви багато виступаєте. Звісно, що на кожному концерту бувають як смішні моменти, так і курйозні…

— Є випадок, про який згадую і завжди сміюся. Це був 1998 рік, коли я була при надії зі своєю донечкою. Співала свою першу «Кармен» у Сан-Франциско. Моїм «чоловіком» був Хосе — афро-американський співак Фред Вінтроп. Попри те, що термін вагітності був приблизно п’ять місяців, по мені не було нічого видно. Відіграли шість спектаклів поспіль. На одному з фуршетів після спектаклю Фред підходить до мене і запитує, чому не п’ю шампанського. Мій чоловік каже: «Бо ми чекаємо дитину». «Ой, — каже Фред, — якби я знав, то делікатніше тебе би вбивав». Ще був випадок, коли ми у палаці Потоцьких у Львові співали пісні, а я включила у свій виступ пісню Богдана Веселовського «Прийде ще час». У першому ряду сидів старший пан, може, навіть старший від мого батька. Я на нього дивлюся і співаю, як це буває, коли шукаєш контакту з публікою. Пізніше на фуршеті той пан підійшов до мене і каже: «То ти про мене співала, правда? Я так думаю: де ми могли з тобою пересікатися?».

— Ваша донька також майбутня оперна співачка?

— Мабуть, ні. Вона дуже любить оперу, гарно співає, навіть планувала брати участь у шоу «Америка має талант», але не хоче бути оперною співачкою.

Юліана-Марія мріє стати актрисою. Я не дуже схвалюю її бажання, але не можу не підтримати своєї дитини. Донька вчиться у коледжі, пізніше піде в університет, щоб вивчати акторство. Мені ніколи батьки не вказували, ким я маю стати у дорослому житті, тому і я своїй дитині цього робити не буду.

— У вашій родині є артисти, або актори?

— Моя мама — переселенка з Польщі. Колись їх вивезли будувати Улан-Уде, вона, 14-річне дівча, працювала на склозаводі. Навіть там, далеко від дому, вони, попри втому, створювали гуртки художньої самодіяльності і навіть поставили виставу «Назар Стодоля». Якби був інший час, мабуть, моя мама би стала артисткою, бо мала до цього хист. А ще мама гарно співала.

— А ви народилися, коли батьки повернулися на Львівщину?

— Так. Я була донькою «ворогів народу». Пригадую, у 70-х роках мама писала листа Володимиру Щербицькому з проханням розглянути питання щодо реабілітації їхньої родини. Ми були одними з перших на Львівщині, хто домігся реабілітації для всієї сім’ї.

— Повернемося до ваших виступів у Львові. Коли сюди приїжджаєте, завжди виступаєте в Оперному?

— Люблю цей театр і обожнюю людей, які там працюють. 2012 року святкували 140-ліття від дня народження славетної Соломії Крушельницької. Перед тим я зробила величезний проект для міста Сан-Франциско: з концертом, із розповіддю про Крушельницьку, зі слайдами. Було пряме включення з Львівського оперного театру імені Соломії Крушельницької: керівник літературної частини Надія Труш розповідала про театр. У концертному залі у Сан-Франциско усі 500 місць були зайняті, багато людей стояли. А потім мене запросили до Львова взяти участь у ХІІ фестивалі Соломії Крушельницької. Уявляєте: я, українка, народжена у Львові, представляла Сполучені Штати Америки!

А через рік знову отримала запрошення до Львівської опери на відзначення 200-ліття від дня народження Верді і Вагнера. Я співала в опері «Набукко» з відомим українським співаком Стефаном Шкафаровським, який є солістом у «Метрополітен Опера» в Нью-Йорку. Ще у Львові я виступала в опері «Наталка Полтавка», а також в інших концертних залах, зокрема, у церкві Святого Лазаря, де мала сольний концерт. Пригадую, з донькою (їй тоді було 12 років) ми виконували «Сину, качки летять…».

У мене багато нагород з українського, польського, італійського, американського консульств за мої численні виступи.

— Чи маєте якісь титули на кшталт «заслужена», «народна»?

— (Сміється. — Г. Я.). Мої друзі мене називають «народна артистка Америки». Попри те, що це смішно, мені приємно. Але маю поважне звання, бо є професором музики у коледжі, викладаю вокал і західноєвропейську музичну літературу. Не за буваю про Україну. На лекціях обов’язково згадую, наприклад, Бортнянського, Березовського, Лисенка. І, безперечно, вмикаю українську класичну музику. Одягаю кілька разів на семестр вишиванку. Розповідаю своїм студентам, що я — українка.