Комедія суду, або Дивувати по-мистецьки

У Львівському театрі опери та балету — прем’єра опери «Лис Микита» Івана Небесного за однойменною поемою Івана Франка
20 лютого, 2020 – 10:32

Робота над новою постановкою, яку творча група на чолі з режисером-постановником, генеральним директором Львівської опери Василем Вовкуном (на фото) готує для сімейного перегляду, добігає кінця. Перші покази «Лиса Микити» заплановані на 21, 22 і 23 лютого.

Втілювачі проєкту дуже сподіваються на те, що, класична за літературною основою, новітня за часом написання і модерна за музичною мовою та сценографічним втіленням, опера «Лис Микита» стане яскравою театральною подією в творчій програмі «Український прорив», яку народний артист України Василь Вовкун розпочав рівно три роки тому, прийшовши на посаду генерального директора — художнього керівника Львівського національного академічного театру опери та балету ім.Соломії Крушельницької.

Про особливості праці над «Лисом Микитою», учасників-гостей із Литви та Італії, також про «плюсики на додачу», сучасні технології в постановці, освітню мету, інформаційний супровід проєкту і не лише — в розмові з Василем Вовкуном.

— Коли виникла ідея постановки «Лиса Микити»? І чому саме «Лис»? Можливо, це пов’язано зі 130-річчям (1890-го) виходу казки?

— Я почав думати про постановку, напевно, з півтора року тому. І це не пов’язано з датами. Підказчиком було життя. Бо саме наші пережиття, наші рефлексії підказують і визначають, що є другорядним, а що — головним. От, власне, це в тій суєті суєт й викристалізувало поему «Лис Микита», в якій, по суті, є сьогоднішній час, суголосний до того, про що писав Франко.

Коли я визначився з ідеєю, то взяв у відпуску текст Івана Франка, і повернувся вже з лібрето. Проблема була в тому, кому віддати лібрето? Івана Небесного я особисто не знав — знав його музику. І, прослухавши ще раз твори Небесного, а особливо мене вразила його інтерпретація «Щедрика» Леонтовича, а ми його виконували під орудою Оксани Линів на Львівському бронетанковому заводі (йдеться про урочистості з нагоди Дня Європи 2017 року. — Т.К.), вирішив віддати лібрето Іванові Небесному. Отак і почалася наша співпраця, яка за кілька днів завершиться прем’єрою. Маю додати, що за всі часи Незалежності в Україні було лише дві замовні опери — «Мойсей» Скорика і от тепер «Лис Микита» Небесного. Обидві — у Львівському театрі.

— Бачу в засобах масової інформації означення «Лиса Микити» як світової прем’єри. Тому спитаю: «Чому світова, а не всеукраїнська?».

— Це преса так називає нашу виставу. Як на мене, то це нам навіть не один, а кілька плюсиків на додачу, тому що я особисто, скільки б і де проєктів не робив, ніколи на такі речі не зазіхав. Дай Боже, щоби на львівському ґрунті це відбулося достойно. Поки що ми в європейський і світовий контекст зі своїми творами важко вписуємося. Або нас, як зараз Лятошинського, відкриває Європа. Тому думаю, що це — не наші амбіції. Наші амбіції простіші: дивувати по-мистецьки, робити якісь справді нові відкриття, шукати нові форми саме в оперному жанрі, але не зазіхати на такі назви. Тому тут питання до тих, хто хоче зробити з нашої прем’єри такий бренд.

— Склад групи, яка працює над «Лисом Микитою», — інтернаціональний. Будь ласка, розкажіть про це докладніше.

— Передусім маю сказати, що в Україні немає таких інституцій, які б готували художників по світлу. І насправді це — біда, тому що в нас «світять» аматори, які пройшли мінімальне навчання на якихось курсах або взагалі взяли досвід з телевізора чи відеозаписів… А для мене світло є дуже важливим. У моєму підручнику «Мистецтво режисури масових видовищ» є навіть цілий розділ, присвячений світлу, де я доводжу, що сьогодні світло в мистецьких творах — це категорія естетична, самостійна. І можна жодної декорації не будувати, якщо за допомогою світла зробити всю атмосферу, яка абсолютно буде оправдувати і підкреслювати режисерську концепцію і так далі… І тому ми запросили до цього проєкту насправді фантастичного фахівця з Литви — Арвідаса Буйнаускаса. Цей художник по світлу дуже популярний своєї роботою на Заході. А в Україні він має практику спілкування лише з «Океаном Ельзи». Важливо не тільки те, що ми маємо партитуру світла, а й те, що Арвідас імпровізує під час вистави, а це означає, що всі вистави відрізнятимуться одна від одної, не будуть подібні одна на одну.

Друга особистість, причетна до нашого проєкту, — балетмейстер з Італії Марчелло Алджері, який ставив у нас Стравінського «Правда під маскою», що складається з двох балетів — «Пульчинелла» та «Весна священна». Хореографія Алджері є досить свіжа для нашого ока і зовсім не подібна на те, що ми звично бачимо.

Отже, ми можемо говорити, що «Лис Микита» певною мірою — міжнародний проєкт. Але я вже звикаю до такої практики, запрошуючи когось із інших країн, тому що це завжди є досвід. Хороший досвід! І цей досвід дуже добре впливає, приміром, на художню бригаду, якщо говорити про Арвідаса Буйнаускаса, та на наших постановників і інших хореографів, якщо говорити про Марчелло Алджері. А отже, і робота робиться, і робиться вплив на колег, які займаються подібним ремеслом.

— «Лис Микита» — проєкт, очевидно, недешевий. Яким коштом ви його робите? Звідки кошти?

— Жоден проєкт, створений за час «Українського прориву», не фінансувався ні державою, ні спонсорами. Якщо спонсори в нас сьогодні й присутні, то тільки такою участю, як надання готелів для гостей, які працюють з нами, і для критиків, що приїдуть до нас на прем’єру. Тому відповім вам так: на прем’єру витрачаємо кошти, що самі ж заробили.

— Щойно ми говорили про фантастичного фахівця з Литви, який зробить неймовірне світло. Одначе і неймовірному фахівцеві для того, щоби зробити неймовірне світло, потрібне відповідне обладнання. Маєте таке?

— Гарне питання. Минулого року, завдячуючи Міністерству культури України, ми придбали такого світлового обладнання на суму майже 11 мільйонів гривень. Йдеться про два потужні проєктори фірми «Соні» та дев’яносто інших приладів. От, власне, ця апаратура і завела нас логікою на запрошення художника зі світла. Глядачі і гості, що приїдуть до нас на прем’єру, матимуть можливість оцінити потужності і можливості нашого нового світлового спорядження, що зробить дійство сучасним. Це дуже важливо. Тим паче що ми заявляємо виставу не як дитячу — для родинного перегляду. Отож вона має бути цікава і дітям, і дорослим.

— Сьогодні мало яка вистава обходиться тільки декораціями — всі театри активно застосовують відеоінсталяції. Мода така. Чи будуть такі у вас? Тобто чи підкреслюватимете декорації відеорядом?

— Однозначно! Це буде так званий мапінг, який матиме символічні, метафоричні означення. Я не казав би, що це мода. Казав би, що це — на часі. Часто буваю в німецьких театрах, де оперний жанр — на піку розвитку і в європейському, і в світовому контексті. Маю зазначити, що там уже є навіть такий жанр, як кіноопера. Я не кажу, що ми будемо все найновіше, наймодніше наслідувати, мавпувати. Треба плекати те, що називається естетичним началом. Але! Оперний театр — це не музей, як вважалося в Україні донедавна. Ми хочемо вийти з того музею. Що це означає? Ставатимемо ближчими до глядача. Хочемо, щоби всі питання, які порушуються на сцені, були актуальними, сучасними і щоби викликали чи діалог, чи дискусію. Тобто головне, щоби це було живе мистецтво! Тому отими, сучасними, засобами й інструментами задаємо в Україні цей тон, але задаємо його обережно, не порушуючи усталених меж естетичного.

— Ще хотіла дещо з’ясувати щодо музичних інструментів. З огляду на те, що цей музичний матеріал створено на поему Франка, якій 130 років, також з урахуванням глядацької авдиторії , а це і діти, і дорослі, можливо, додаєте до традиційних для вашого оркестру інструментів ще якісь? Наприклад, з освітньою метою? Чи ні? 

— Вгадали! Власне, працюючи з Іваном Небесним, ми думали над тим, що таке матеріал для дітей, що таке матеріал для дорослих… Ми вийшли на такий жанр, який є найскладнішим у мистецтві, — гротесковий. Додам, що гротеск рідко представлений не лише в опері — мало представляється й у драматичному театрі. Якщо взяти найкращі зразки, приміром, у Театрі Заньковецької, то це був «Човен хитається». В гротескному жанрі чи не єдиний працював Богдан Сильвестрович Ступка, який мав вроджений дар до того. Тому, розумієте, гротеск начебто з одного боку дуже багато чого дозволяє, а з другого — не кожен актор може дотягнутися до цього жанру. Так от у цьому контексті розмова зайшла про те, що діти настільки захоплюються сучасною музикою, що ніколи не бачили трембіти, ліри, дримби… І ми вирішили в контексті цієї опери ввести ці інструменти. Тому й у нас звучать живі ліра, цимбали, дримба, бандура. І ті інструменти частково будуть на сцені, частково — в оркестровій ямі.

— Виконавці всі ваші?

— Так. Обидва склади. І один навіть склад від хору. До речі, головний герой, який сьогодні б’є всі рекорди, — артист хору. Він грає Лиса — Віталій Роздайгора.

— Кількома словами, будь ласка, про інформаційний супровід вистави. Що буде в буклеті? І скількома мовами він буде виданий?

— У буклеті викладена режисерська концепція, яка має назву «Комедія суду», тому що в нас через всю оперу розгортається судовий процес. Серед інших матеріалів — статті наших завлітів про постановки на Львівській сцені вистав за творами Івана Франка. Будуть матеріали і від франкознавців, і від музикознавців (зокрема, про народні інструменти). Тексти публікуватимемо українською, англійською та польською мовами.

— На підсумок: як тривав творчий процес?

— Це була моя ідея і веде вона мене до сьогоднішнього дня. Але це раз переконуюся в тому, що сценічні твори треба писати з композитором, сидячи з ним як з дитиною, яка робить домашнє завдання з математики. Бо композитори сьогодні не знають сцени і треба їм дуже багато чого підказувати. Багато часу йде на виправлення тих помилок. І це все тому, що втрачена школа написання такого жанру, як опера. Дуже шкода! Я думаю, що така ситуація є й щодо балету. Треба надолужувати. І в нашому «Українському прориві» є постулат «Робота з українськими композиторами над сучасними операми і балетами».

Тетяна КОЗИРЄВА, Львів. Фото з сайта Львівської опери
Газета: