ІМПРЕСІЯ ДЕВ’ЯТА : ФЕЄРИЧНА. ЗАКЛЮЧНИЙ ГАЛА-КОНЦЕРТ ФЕСТИВАЛЮ / XVII Міжнародний фестиваль оперного мистецтва імені Соломії Крушельницької

Лілія Назар-Шевчук, музикознавець, кандидат мистецтвознавства, доктор філософії

МУЗИЧНІ ІМПРЕСІЇ  ХVII МІЖНАРОДНОГО ФЕСТИВАЛЮ ОПЕРНОГО МИСТЕЦТВА ІМЕНІ СОЛОМІЇ КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ

ІМПРЕСІЯ ДЕВ’ЯТА : ФЕЄРИЧНА

ЗАКЛЮЧНИЙ ГАЛА-КОНЦЕРТ ФЕСТИВАЛЮ 

УВЕРТЮРА

     Кожна, навіть найпрекрасніша мить, має свій початок і своє закінчення. Добігаючи завершення, ХVII-й Фестиваль оперного мистецтва імені Соломії Крушельницької у Львові увінчався розкішним фінальним акордом – концертом “ОПЕРА-ГАЛА” (18.11.2018), замикаючи насичене шестиденне дійство. Справжній фейєрверк оперних арій та ансамблів, хорових та оркестрових номерів  осяяв Львівську оперу того вечора. Винятково святковий настрій перейняв усіх учасників дійства: і гостей, і господарів театру, які звершили такий без перебільшення грандіозний проект, що став насаперед для львів’ян великим мистецьким одкровенням, отримавши розголос і у всенаціональному українському музичному континуумі, і достойний європейський резонанс. B безупинному прискоренні ця безумовно красива мистецька акція розгортала свою драматургічну пружину до фіналу, який  і справді заблищав усіма кольорами веселки та не лише виквітними шатами та дорогоцінними прикрасами оперних прімадонн і стильними чоловічими сильветами, але й справжнім ґустовним і добірним музичним калейдоскопом найрізоманітніших високомистецьких номерів-самоцвітів.

     Незмінний герой кожного оперного дійства – симфонічний оркестр – тріумфував на сцені, яка завдяки технічним можливостям розширилася, покривши оркестрову яму, і невипадково. Нова авансцена була віддана солістам, а вистроєний в глибині за оркестром монументальний хор завершував зорову картину сцени, яка чомусь нагадала арену, адже на ній схрестилися практично всі типи виконавських сил оперного жанру. Як і впродовж всього Фестивалю, у якому поліфонічно співдіяли місцеві сили та значно більший відсоток гостей, гала-концерт дотримавався обраної концепції. Отож, правили цим феєричним балом два висококласні митці – головний диригент Львівської опери Михайло Дутчак та “зірковий” львів’янин, який провадить активну диригентську діяльність на теренах різних країн світу – Андрій Юркевич.

      Своєрідною увертюрою в прямому і переносному розумінні стало відкриття концерту. Так, Андрій Юркевич разом з оркестром Львівської опери розпочав дійство Увертюрою до опери Джузеппе Верді “Сила долі” – доволі рідко виконуваним твором. Складна, скомплікована сюжетна лінія цієї “чорної опери” оперта на заплутаних трагедійних колізіях з тотальними смертями у фіналі, наділена у Верді яскравим лейтмотивним тематизмом, а увертюра стала свого роду колажем, зітканим з розмаїтих різнохарактерних фрагментів тем з опери, немовби ілюструючи основні її інтонаційно-мелодичні зерна. Таку “зіткану” наскрізну драматургію доволі складно вибудувати концепційно, та Андрій Юркевич показав незвичайно високий рівень диригентури. Його манера відрізнялася легкістю, дивовижним відчуттям метричної пульсації – саме тої “точки перетину”, на якій вибудовується співдія дихання людського і дихання музичного, що й дає оте знамените співпереживання та співжиття власне звукової музичної матерії у зоні її сприйняття, доходячи уже до рівня аперцепції. Під батутою Андрія Юркевича оркестр звучав і навдивовижу соковито у великих туттійних моментах, і демонстрував майстерну виразовість і витончену інкрустацію диференційованих тембрів (чого лише вартували вишукані сольні чи теплі, м’які хоральні епізоди духових, виразні тембральні міксти!). Оркестр настільки гнучко і чутливо реагував, співдіяв з диригентом, достоту вимінюючи своє обличчя, виграваючи і випромінюючи синестетичні світлові звуко-барви (в тім – не бракувало і густих драматичних мазків), що навіть в певному сенсі здивував багатством та щедрістю тембральної, але і сповненої глибоких значень семантичної палітри. Рівно ж вразила і колосальна майстерність у співпраці з солістами, ансамблями, хором, де Маестро, в жодному разі не тратячи на художньо-технічих насамперед оркестрових вартостях, творив надзвичайно комфортну і зручну територію для вокального попису, настільки органічно і злитно “існуючи” у тому чи іншому вимірі музичної ідеї, стилю, образу, що кожен його виступ винагороджували рясні і щирі аплодисменти.

    Захоплював своєрідний, дещо бернстайнівсько-караянівський тип диригування – радісного, творчого, натхненного відчуття з прицільною мікроскопічною точністю, та ще більше – луцівсько-турчаківська, національно питома манера при творенні музики, що природньо передавалася оркестрові, і цей загальний оптативний тонус само собою захоплював і слухачів. Думається, що і технічна досконалість, і високий інтелектуальний рівень Маестро, і власне ота екстравертивна модель виконавської постави – відкрита, щира, піднесена, яка вирізняє його з-поміж інших диригентів, дозволяє львівській школі в особі її патріарха оперно-симфонічного диригування Юрія Луціва гордитися питомцем, який сягнув світових вершин. Звісно, що колосальний досвід, здобутий в кращих театрах різних континентів – Рим, Брюссель, Відень, Мюнхен, Берлін, Мадрид, Афіни, Сантьяго, Генуя, Болонья, Палєрмо, Неаполь, Фльоренція, Кельн, Дюссельдорф, Сан-Франциско, Цюріх, Барселона, Варшава, Кишинів, де зараз Маестро очолює Національну оперу імені Марії Бієшу та співпраця з такими метрами оперної сцени як Франко Дзефіреллі, Едита Груберова, Андреа Бочеллі ставлять українського диригента в ряд найвидатніших майстрів батути сучасності. Між тим Андрія Юркевича не минають і національні пописи – в Києві, Одесі, Львові. І от цей Фестиваль оперного мистецтва дозволив насолодитися у його фінальній точці таким виквітним диригентським мистецтвом, і думається, що одна з найвидатніших співачок світу, при тім – з колосальною музичною ерудицією, яка вміла оцінити і мала неабияку ґустовність, патронеса Львівської опери – Соломія Крушельницька радо би виступила у співпраці з таким славетним українським диригентом.

 

АКТ ПЕРШИЙ:

ВИКВІТНІ ДАМИ

 

     Та все ж – оскільки це Фестиваль оперного мистецтва імені Соломії Крушельницької, то першим актом цього артикулу оберу дамський контент, який посправжки зачарував. На закритті Фестивалю виступила чудова пуерториканка, солістка Віденської фолькс-опер цьогорічна львівська Мадам Баттерфляй – Мельба Рамос. Її сольними номерами були дві знамениті арії (з репертуару Соломії Крушельницької) – Фльорії Тоски з однойменної опери Джакомо Пуччіні та Амелії з опери Джузеппе Верді “Бал-маскарад”. Вишукана жінка, не менш витончена артистка з великим почуттям міри та смаку, рівно ж і з глибоким драматизмом виконала ці трагічні арії, виявивши справжні сильні почуття. Відчувався величезний досвід, прекрасне володіння голосом, висока вокальна культура і досконала школа, що в сумі давало надзвичайно яскраве враження непідробно правдивого, емоційного насиченого та дуже шляхетного артистизму. З королівським достоїнством артистка виносила образи своїх героїнь, чим виділяються справжні прімадонни, які володіють високим мистецтвом “золотої середини” – ні тіні пониження, ні тіні зверхності – натомість велика щирість і правдивість дозволили її чудовому голосові відтворити складні драматичні перебіги у цих двох аріях. Особливо проникливими були делікатні динамічні градації та філірування, які заставляли публіку затримувати подих і завмирати разом з героїнями Мельби Рамос…

     Ще одна гостя Фестивалю – Тетяна Бусуйок – заслужена артистка Молдови, вразила львів’ян своїм надзвичайним оксамитовим меццо-сопрано, обравши для концерту вельми вибагливі та технічно складні твори: арію принцеси ді Буйон з опери Франческо Чілеа “Адріана Лєкуврер” та знамениту Сарсуелу “Дочки Зебедея” Руперто Чаппі, виявивши не лише велику майстерність, але і запальний артистизм та небувалу енергетику. Карколомні пасажі та блискучі фіоритури, якими переважно хизується колоратура, у виконанні цієї артистки виказали надзвичайно високий рівень її віртуозного володіння голосом. Без жодного пресінгу, навпаки – рівно та з великою мірою смаку артистка продемонструвала тембральні принади свого голосу та красиве соковите його звучання у всіх регістрах діапазону. Так, молдавська прімадонна прикрасила своїм виступом гостинну львівську сцену.

     Українська ж музика була представлена у сольних виступах арією Анни з опери Юлія Мейтуса “Украдене щастя” у виконанні заслуженої артистки України Любов Качали. Чудова задушевна манера виконання, потужний вокальний потенціал та мабуть якесь внутрішнє підсвідоме відчуття ліризму української пісенності постали у цій драматичній арії. Варто відзначити, що співачка знайшла власний питомий вираз і вокальної кантилени, і драматичного речитативу, які надавали непересічності характерному типові інтонування – проникливому та глибокому.

     Тетяна Оленич представила знакову для Фестивалю оперного мистецтва імені Соломії Крушельницької арію з її найзнаменитіших ролей –  Аїди з однойменної опери Джузеппе Верді. Чистий, тембрально багатий голос в красивій артистичній оправі гнучко і тонко передавав складні психологічні перебіги цієї арії, в якій ефіопську принцесу-полонянку розривають почуття між коханням до її поневолювача-загарбника – єгипетського воєначальника та відповідальністю за долю свого завойованого народу та любов’ю до батька – царя Ефіопії. Це одна з найскладніших драматичних сцен опери, яку з вражаючою глибиною розкрила лауреатка Міжнародних конкурсів Тетяна Оленич.

     З  невимушеною легкістю, навіть політністю звучав голос лауреатки Міжнародних конкурсів Людмили Осташ, яка підкупила публіку розкішним виконанням жагучого віртуозного Болєро Єлени з опери Джузеппе Верді “Сицилійська вечірня”. Цей, один з популярних і добре відомих концертних номерів на світових музичних сценах, був виконаний просто бездоганно, вражаючи точністю інтонації та прекрасною чіткістю дикції, а чудова і вишукана постава співачки, її артистизм надав цьому виступу особливого шарму.

     Блискітлива колоратура лауреатки Міжнародного конкурсу Анни Носової у Вальсі Джульєтти з опери Шарля Гуно “Ромео і Джульєтта” дослівно пересипала віртуозними пасажами та високою белькантовою манерою цей насправді дуже складний і пописовий номер.

     Залишимо допис про трьох чудових солісток – Тетяну Вахновську, Анастасію Корнутяк та Галину Вільху для “ансамблевого” акту, де їхні голоси, врода та великий артистизм виблискували у всій красі і прикрашали чудовий вінок, який би я обіграла у першому антракті-інтермеццо, іменуючи його.

 

Прімадонни Фестивалю

Перший Антракт  

     Жіночий контент Фестивалю був у духовно-містичний спосіб осяяний іменем Соломії Крушельницької – однієї з кращих доньок українського народу, що вписалася неперехідною славою у його зоряну корону. А однак, реалізація такого грандіозного проекту у здійсненні його фінансової підтримки і у наданні статусу всенаціонального та міжнародного чину належить ще одній славетній жінці, яка нещодавно очолила державної ваги “Український Культурний Фонд”. Діяльність цієї організації під її патронатом перевершила всякі сподівання. Марина Порошенко – перша леді держави, Дружина Президента України Петра Порошенка – постала справжнім рушієм процесу оновлення, довіри, допомоги у дуже багатьох проектах. І це вагоме, знакове починання уже приносить свої великі плоди, проводячи на мистецькій мапі світу акти культурної дипломатії України, однією ж з найдостойніших представниць якої була і є Соломія Крушельницька.

     Увіковічнення пам’яті цієї української зірки над зірками відбулося не лише в сенсі продовження та розвитку традицій безпосередньо музичного оперного мистецтва, але і у книжковій продукції, яке знову ж таки відбулося в межах діяльності “Українського Культурного Фонду” – нова чудова робота колективу (дамського) єдиного в світі Музею Соломії Крушельицької під орудою Галини Тихобаєвої – “Оперний світ Соломії Крушельницької” (Львів, Видавництво “Апріорі”, 2018). Чудово ілюстроване видання розповідає про головні оперні ролі прімадонни, а також є одним з перших україномовних путівників по сюжетах опер (короткий зміст), в яких співала Соломія Крушельницька. Відомості про композиторів (з їх портретами), вдало дібрані цитати і вислови критиків та світової преси, а також багато ілюстративний ряд світлин великої співачки у розмаїтих – шістьдесятьох!!! оперних ролях – ці та інші достоїнства визначають дану роботу як нове слово в популяризації класичної музики. І попри безумовну активну видавничу діяльність сподвижників творчості співачки, уже настає час для кількатомної фундаментальної монографії, присвяченої Соломії Крушельницькій. А що вже предостатня кількість документального матеріалу для створення художніх фільмів, телевізійних серіалів, в даному контексті – опери – не підлягає жодним сумнівам. Та далебі, українці, намагаючись вести і розвивати культурну дипломатію в світі повинні насамперед тотально і масштабно провести її в межах власної держави, закарбувавши в свідомості зі шкільної лави власну історію, в тім – найбільші мистецькі здобутки свого народу.

     У плані ж друкованої продукції варто відзначити вишуканий, в цікавому дизайнерському вирішенні і буклет Фестивалю, над реальною реалізацією якого працювала жіноча команда в складі Надії Труш (тексти), Олени Храмової (підготовка до друку, фото), Юлії Шийки (англійський переклад) та Анастасії Лисенко (дизайн), який також був виданий за допомоги “Українського Культурного Фонду” та подарований усім гостям Фестивалю – а їх налічувалося понад 650!, що є чималим кроком в популяризації Львівської опери та її патронеси. Гостинність, вихованість, висока культура відчувалася на цьому Фестивалі у найменших деталях,а створювали цю атмосферу насамперед працівниці театру, особливо ж літературної редакції Таня Вишневська, Олена Храмова, Надія Труш, яка ще й виступила окрім всього у ролі конферанс’є, виголисивши яскраву вступну промову перед постановкою “Служниці-пані” у чудовій стилізованій до барокової опери дослівно королівській сукні.

     Однак, увічнення пам’яті – це також і пам’ятник. Що ж, символічний “Співучий Орфей” роботи між іншим двох жінок – Теодозії Бриж та Лариси Скорик на могилі співачки на Личаківському цвинтарі та всезростаюча кількість погрудь у різних закритих приміщеннях не до порівняння з публічним відкритим пам’ятником, який, наприклад, став окрасою Тернополя. У Львові ж, як завжди, часто хапаються за новомодні урбаністичні проекти (безперечно,що серед них є цінні, цікаві та актуальні), дещо забуваючи про фундаментальні і дійсно важливі речі. І українські скульптори-монументалісти мабуть могли би задуматися над цим питанням, як і влада та архітектурна верхівка.  

     Та все ж головними героїнями цього мистецького проекту стали насамперед артистки, а цьогоріч Фестиваль увібрав такі потужні вокальні виконавські сили як гості: Мельба Рамос (співчка категорії “А” з Австрії), Тетяна Бусуйок (Молдова), Ядвіґа Построжна, Кароліна Філюс (Польща), а також зіркове суцвіття українських артисток таких як Вікторія Ченська, Анжеліна Швачка, Оксана Нікітюк (Київ), Ганна Літвінова, Тетяна Спасська, Лариса Зуєнко (Одеса) та львівські пріми: Любов Качала, Тетяна Вахновська, Тетяна Оленич, Людмила Осташ, Анастасія Корнутяк, Анна Носова, Галина Вільха, Яна Войтюк, Вероніка Коломіщева.

     У виконавському плані варто згадати і диригентку Львівської опери Ірину Стасишин (“Служниця-пані”), пріма-балерину Альбіну Якименко та драматичну акторку Галину Рибу (“Саломеа”), відому українську скрипальку Богдану Півненко. Режисерсько-постановочними виявами та сценографією займалися львів’янка Галина Воловецька (“Саломея” та “Служниця-пані”) та Барбара Вішнєвска з Вроцлавської опери (“Краков’яки і ґуралі”), а неперевершені художні враження від костюмового ряду подарували у “Дон-Карлосі” Марія Левитська (Київ) та Оксана Зінченко, Христя Козак (Львів).  

    Продемонстрували свої творчі здобутки і композиторки – українки Ганна Гаврилець, Кармелла Цепколенко, Юлія Гомельська, а також японка Ріка Нарімото та румунка Цвєта Дімітрова. Моноопери чотирьох останніх склали окрему цікаву програму, вливаючи сучасний експериментально-авангардовий струміь у проведення Фестивалю. Принагідно додам, що жанр моноопери в ХХ столітті був започаткований українцем Кирилом Стеценком, а його “Іфігенію в Тавриді” мабуть-таки варто відродити як перше монооперне полотно. Функціонування камерної сцени у феноменально красивій Дзеркальній залі Львівської опери, яке від цього Фестивалю започатковується в аспекті не лише концертного майданчика, але і для постановок камерних жанрів оперного чи музично-драматичного плану відкриває нові і цікаві можливості. 

    Диригентка і одночасно режисер-постановник Харківського національного театру опери і балету Вікторія Рацюк виступила у новому для подібних акцій форматі “Культурологічної платформи”. Вона представила у мультимедійній формі два своїх гостро-авангардових режисерських полотна: “Іоланту” Петра Чайковського та “Паяци” Руджеро Леонкавалло, а також підняла питання сучасних постановок, зокрема, в ракурсі новітньої європейської тенденції Режі-Театру. Дещо блідіше виглядала молоденька київська музикознавчиня Галина Дуб, яка намагалася популярно просвітити публіку у сучасних тенденціях оперного мистецтва.

      Та, безперечно, що ця новація організаторів Фестивалю, сподіваюся, знайде своє активне продовження не лише у межах окремих акцій, а стане постійною стаціонарною традицією, адже музикознавчий контент – радше, його певна пасивність, пов’язана насамперед з абсолютною відсутністю фінансування (на доброчинності далеко не заїдеш, а модні нині в засобах масмедіа дослівно телеграфні звіти у виконанні часто неосвічених та непрофесійних журналістів на жаль ставлять не лише оперну, а й загалом музичну і культурну продукцію у дуже програшному світлі порівняно зі світовим загалом). Відчудження преси від серйозних аналітично-критичних матеріалів (навіть спеціалізованих) та закоханість численних видань у винятково естрадну музику (не здивуюся, якщо невдовзі з’явиться не те щоб стаття, а навіть монографія про тих, “Хто зверху”, девіантних “Пацанок-панянок” (яких так блискуче висміяла чи прорекламувала? Вроцлавська опера, на постановку якої я знайшла 10 !!! розлогих ґрунтовних польских артикулів) чи дослідження “95-го кварталу”), то всі “піднімання” української культури, видається, будуть і надалі “непідйомними”. А глибока переконаність у периферійності вітчизняного продукту, втовкмачувана нам століттями, так і буде живити національну свідомість, що становитиме доволі серйозну загрозу для розуміння самостійної державності.

     Однак, вертаючись до діяльності Міністерства культури України, “Українського Культурного Фонду”, місцевих влад та еліт, зазначу, що лід поволі починає скресати, хоч до відлиги ще дуже далеко. Феєричні одноразові акції безперечно потрібні, але якщо довкілля і ґрунт, на якому має проростати високе мистецтво не обробляти кропіткою щоденною працею, не засівати зерна, пророщуючи та викохуючи їх (термін культура має одним з визначень латинське соlere – вирощувати, плекати), то далі отримаємо кілька поколінь культуртреґерів (за висловом Станіслава Людкевича) – меншовартісних роззяв, які вихвалятимуть чуже та гапитимуться навусібіч, і далі займаючись травмуванням національної психіки самоприниженням та самобичуванням. У Львівській опері почала функціонувати поки-що дуже провізорично, та все ж просвітницька дитяча екскурсійна програма, але відвідини опери чи театру з батьками мають стати елементарною звичкою і повсюдною традицією! У нас же далі неослабно мусується пролеткультівська лінія – люмпен на стадіони, а високе мистецтво ридатиме в кулак, що немає грошей, публіки і жеврітиме, поволеньки згасаючи, на убогі копійки. Стаґнація ж і маньєристична тенденційність сучасних постмодерністичних постановок що іноді межують з повним безглуздям а навіть безумством є дуже тривожним і небезпечним сигналом для класичного мистецтва. Адже в силу полімедійного глобалізованого простору інформаційної комунікації з наявністю еталонних виконань та попросту широченним вибором музики найрізноманітнішого ґатунку з орієнтацією насамперед на масові безпретензійні смаки та вподобання найпримітивнішого штибу – відсоток любителів опери чи симфонії невмолимо падає. А нарцисизм та самовдоволення псевдоеліти того ж таки світу культури доходить до абсурду, наведу приклад не-зі-Львова: “не для того я цей концертний зал ремонтував, щоб в нього якесь простонароддя сунуло” (?!!!) – читай, після нас хоч потоп. А Крушельницька йшла і співала в простонародді, бо сама з нього вийшла, бо добре розуміла і гаряче підтримувала думку (даючи кошти на читанки, ноти, школи, захоронки) так добре сформовану Нестором Нижанківським про те, що “призначення музикантів-професіоналів полягає у тому, аби витворити велетенську армію любителів, щоб з нею разом служити величному мистецтву Музики”. При тім  додам, що армія – це сила, яка служить і охороняє, та передусім – це чоловіча справа…

 

АКТ ДРУГИЙ:

ШЛЯХЕТНІ ЧОЛОВІКИ 

     Джентельменський контент фінального концерту був не менш цікавим і захоплюючим. Однозначним улюбленцем львівської публіки став румунсько-італійський співак Штефан Поп, якого одразу охрестили новим Паваротті. І зовнішня схожість була лише одним з нюансів у амплуа цього енергійого, жвавого з чудовим яскравим тенором співака. Цьому немало посприяв перший з п’яти виступів соліста, а саме – мегапопулярна пісенька Герцога з опери “Ріголетто”  Джузеппе Верді. Артистична поведінка соліста була дивовижно розкутою та природньою, але зовсім не награною – він і справді відтворював не лише голосом, але й мімікою, жестикуляцією, а навіть підстрибуванням характерні риси репрезентованого персонажа. А що вже віртуозною дикцією та шаленим темпом відзначалася “Неаполітанська тарантелла” Джакомо Россіні, яка дослівно розпалила публіку не лише своїм фантастичним presto (якнайшвидше), але і його неймовірним прискоренням аж до prestissimo. Фінальним сольним номером Штефана Попа став один з найяскравіших шедеврів оперної літератури – арія Калафа “Nessun dorma!” з опери Джакомо Пуччіні “Турандот”, яку герой, ризикуючи бути присудженим жорстокою китайською принцесою Турандот до страти, співає досхідсонця, в надії здобути перемогу у останньому двобої відгадування загадок, рівночасно вітаючи народження нового дня. Колосальна сила пуччінівської арії криється в надпотужному емоційному веристському накалі, передачі межових, “зашкальних” почуттів, в додаток – підтримуваних хором (щоправда, незрозумілий купюр – чому він не вступив у останій фазі арії). Штефан Поп зі справжнім розмахом і великою силою голосу осягнув апофеозної висоти, чим здобувся на справжнє визнання і любов слухачів.

     Гордість сучасної української сцени, видатний бас, Народний артист України Сергій Магера виступив з одним зі своїх коронних номерів – Піснею Тараса “Гей, літа орел” з легендарної української опери “Тарас Бульба” Миколи Лисенка. Розкішний голос, наділений надзвичайною тембральною барвою, м’який і винятково гнучкий та пластичний дозволив Сергію Магері передавати з великою драматичною силою один з найсильніших монологів української оперної літератури. Прочитаний гетьманом національної музики Миколою Лисенком крізь призму історичної пісні, яка піднімається у цьому творі до висот епічної трагедії, набираючи рис знакової емблематики думи, у жанрі якої і створена ця опера. Немов продовжуючи традицію славетних басів Івана Паторжинського, Бориса Гмирі – Сергій Магера – з достоїнством, яке личить державним мужам і разом з тим з великою вчуленістю, глибоко проникаючи в образ, заставив кожного задуматися над долею рідної землі, над тими болючими і складними процесами, які відбуваються в Україні – і в унісон забилося не одне серце, затамувався не один подих… Не менш вражаючою була і сцена з опери “Набукко” Джузеппе Верді, якій передував розлогий драматичний монолог Набукко. Це було фантастично! Сергій Магера, досконало володіючи розкішним голосовим потенціалом, проявляючи надзвичайну технічну майстерність, дав настільки оптимальне прочитання цього жорстоко-невблаганного образу тирана, що його сміливо можна трактувати як одне з небагатьох еталонних виконань. І знову зазначу, що Львів вкотре може пишатися своїми виховацями  на цей раз хлопцем зі Золочева, який закінчив Львівську консерваторію, басом найвищої золотої проби  Сергієм Магерою.

     Яскраво пописався і чудовий український баритон Віталій Білий (Україна-США), який з запалом та дивовижним артистизмом зарепрезентував супер-популярні куплети Ескамільйо з опери “Кармен” Жоржа Бізе. Піднесено-епатажні, сповнені блиску і відваги ці куплети нагадали про таку несправедливо трагічну смерть ще одного вкраїнського Ескамільйо, полем битви якого стала не сутичка тореадора з биком на арені, а справжня лінія фронту. Незримий дух Василя Сліпака, в репертуарі якого ці куплети були одим з кращих номерів, – думалося, був присутнім на цьому Фестивалі, і якби не куля… Сповнена трагізму та відчуття фатального призначення долі, прозвучала арія Макбета з однойменної опери Джузеппе Верді у виконанні Андрія Білого, який талановито проявив себе і у такому, цілком протилежному до Ескамільйо, образі. Гарний голос, високий артистизм, чудова постава, інтелігентні манери – все виказувало у цьому солістові співака світового штибу.

     Учень Володимира Ігнатенка – легенди Львівської опери – прекрасний лірико-драматичний тенор, заслужений артист України Роман Трохимук продемонстрував високі щаблі майстерності та достойний рівень високоартистичного виконання у арії Кавалера де Гріє з опери “Манон Лєско” Джакомо Пуччіні, в якій з повною силою зумів відтворити напружений веристський емоційний тонус.

     Говорячи про власне чоловічий компонент концерту, неможливо не згадати цікавого виступу дуету солістів Львівської опери баритона Петра Радейка та баса Дмитра Кокотка, які виступили з веселим діалогом двох головних героїв вишуканої лірико-комічної опери Гаетано Доніцетті “Дон-Паскуалє”. Блискуча скоромовка, перлиста парляндова манера і довершена акторська гра співаків, які продемонстрували дослівно віртуозний рівень володіння високою технікою внесла радісну і колоритну нотку в загальний контекст дійства. Та мова про ансамблі піде в третьому акті артикулу. А зараз – другий антракт-інтермеццо, який пасує назвати.

 

Джентельмени Фестивалю

Другий Антракт

 

Зірка Соломії Крушельницької завжди сяяла в оправі незвичайної чоловічої уваги –

це партнери по сцені: Енріко Карузо, Тітта Руффо, Модест Менцинський, Олександр Мишуга, Федір Шаляпін; серед диригентів: Артуро Тосканіні; серед друзів-знайомих: Василь Стефаник, Михайло Павлик, очевидно, президенти, імператори, принци, намісники, королі – представники найвищих каст різних країн і держав.

     Що ж – опіка над даним Фестивалем також знаходилася в руках високих очільників – Міністра культури України Євгена Нищука та голови Львіської облдержадміністрації – Олега Синютки, співдія та промоція яких була надзвичайно важливою. Та головною персоною дійства, його епіцентром був Василь Вовкун – генеральний директор-художній керівник Львівського національного театру опери і балету імені Соломії Крушельницької. Цей, видатний режисер сучасності зумів заінспірувати та втілити в життя незвичайний колос – грандіозну 6-актну оперу – Фестиваль тривав 6 днів з безліччю картин та сцен. Дійсно, повноцінно функціонували дві сцени: велика глядацька зала, в якій пройшло 4 величні опери (“Чо-Чо-Сан” Дж.Пуччіні – Львівська опера; “Набукко” Дж.Верді у репрезентації Одеської опери  (двічі), “Дон-Карлос” Дж.Верді у виконанні Національної опери України (Київ), “Краков’яки і ґуралі” Стефані/Богуславського – Вроцлавська опера (Польща) та надпотужний Гала-концерт) та Камерна сцена у Дзеркальній залі, де пройшли музична драма “Саломея”, 4 моноопери, “Служниця-пані” Дж.Перголезі, камерна опера “Сільські сцени” Є.Станковича та Концерт “Київської камерати”. Паралельною декорацією впродовж усього Фестивалю була виставка знаменитих львівських художників-декораторів Євгена Лисика та його учнів – братів-Тадея і Михайла Риндзаків. Між тим відбулося три лекції у форматі “Культурологічної платорми”, а також покладення квітів до могили видатної співачки та презентація нової книжки про артистку у єдному в світі музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької. Безперечно, що такий щільний насичений графік подій дещо ускладнював реальні можливості відвідати всі акції, та уже традиційною новацією Львівської опери стали прямі трансляції вистав, що ой-як зобов’язує всі постановочні трупи до найбільшої віддачі.  Отож, “український прорив” симфонії життя – як окреслив свою ідейно-духовну та реально-творчу програму Василь Вовкун проймав і цей Фестиваль. Вдумайтеся! – зібрати 4 великих (Львів-Одеса-Київ-Вроцлав) та 3 малих оперних театри (Львів- Одеса-Київ) за участю безлічі гостьових музикантів з кількох європейських держав– це подивугідний чин Великого Майстра Великої Сцени! Та глобальне мислення цього монуменаліста дослівно долає всілякі перепони – і однією з мрій митця є розширення меж такого дійства, яке б могло дорівнятися європейським фестивалям, приміром, тривати 2-3 тижні з метою і екскурсійного ознайомлення зі Львовом гостей, серед яких можна б значно розширити геокультурні зони, навіть міжконтинентального порядку. І стосовно цих амбітних планів не виникає жодних сумнівів, що вони будуть реалізовані, адже та амплітуда творчої, популяризаторської, менеджментської діяльності, яку розгорнув Василь Вовкун у Львівській опері набирає щораз більше обертів, захоплюючи в свою орбіту щораз більше нових мистецьких меридіанів.

     Так, до Фестивалю долучилася дуже славна джентельменська екіпа у представництві керівників та продюсерів оперного театрального світу: Адже у 2018 році з ініціативи Василя Вовкуна за підтримки Міністерства культури України вперше було створено Асоціацію директорів-художніх керівників національних оперних театрів України, яка поставила собі за мету виведення оперного продукту нашої держави на міжнародний рівень. Отож, Фестиваль спричинився до зустрічі членів Асоціації в особах заступника міністра культури України Юрія Рибачука; директора Національної опери України Петра Чуприни та її головного режисера Анатолія Солов’яненка; директора національної Одеської опери (а от і не обійшлося без жіноцтва!) Надії Бабич та заступника гендиректора Сергія Мюльберга; директора Харківської національної опери Олега Оріщенка та його заступника Ігора Тулузова; директора Дніпровського академічного театру опери і балету Олександра Шароварова; директора національного Київського театру оперети Богдана Струтинського, директора Київського дитячого оперного театру Петра Качанова. Зібрання таких поважних діячів дозволило провести ділові переговори, визначити пріорітети у напрямку співпраці та загалом накреслити магістральні шляхи і тенденції розвитку музичного театрального мистецтва в Україні та можливості його адаптації у світових мистецьких процесах.

     Однак,”запустити” механізм такого колосу непросто, а ще й допильнувати, аби цей дослівно годинниковий механізм рівномірно рухався – просто необхідно згадати команду, очолювану Василем Вовкуном. Це директор-розпорядник Андрій Митроган, заступник з маркетингу й організації глядача Тарас Курчик, особливо досвічений у проведеннх різноманітних мистецьких фестивалів, заступник з міжнародних зв’язків та творчих питань Михайло Швед, заступник з комерційних питань Степан Стасюк, а також молодий помічник директора театру Андрій Сітарський, який блискуче вів конферанс англійською мовою.

    Вишукана плеяда диригентів зі світовою славою була справжньою окрасою Фестивалю – це Микола Дядюра (Київ), Олександр Самоїле (Одеса), Андрій Юркевич (Кишинів), Адам Банашек (Вроцлав), Валерій Матюхін (Київ), Василь Василенко (Київ), Олександр Перепелиця (Одеса), Михайло Дутчак (Львів) – лише перелік цих імен говорить при високорівневу позицію цього проекту.

     Не менш вражаючим був і виконавський чоловічий контент – це видатні співаки сучасності – гості Фестивалю: у Гала-Опера – Штефан Поп (Румунія-Австрія); чотири моноопери представив Руперт Берґман (Австрія), солістами у київській постановці “Дон-Карлоса” Дж.Верді виступили Сергій Магера (+ блискучі сольні та ансамблеві номери у Гала-Опера), Андрій Романенко, Генадій Ващенко, Володимир Тишков; у камерній опері “Сільські сцени” Є.Станковича солював Олександр Бойко (Київ); а Віталій Білий (Україна-США) у Гала-канцерті; солістами Одеської постановки “Набукко” Дж.Верді виступили Віктор Мітюшин, Віктор Шевченко (Одеса), виконавці головних ролей у “Краков’яках і ґуралях” Стефані-Боґуславского – Лукаш Росяк, Алєксандр Зуховіч, Якуб Міхальскі (Вроцлав). Яскраво зарепрезентувалися і львів’яни – як солісти в оперній постановці – Михайло Малафій, Володимир Чібісов, Юрій Шевчук (“Мадам Баттерфляй” Дж. Пуччіні) та Ігор Міхневич (“Служниця-пані” Дж.Перголезі); натомість Роман Трохимук, Андрій Бенюк, Петро Радейко, Дмитро Кокотко виступили в якості солістів та ансамблістів у заключному концерті Гала-Опера.

     Зазначу, що вибір організаторів Фестивалю припав і на твори кращих сучасних українських композиторів – знаменитих митців-шестидесятників Євгена Станковича та Левка Колодуба, представника молодшого покоління, за походженням львів’янина – Золтана Алмаші, киянина Юрія Шевченка, демонструючи дуже оригінальні сучасні композиції в інструментальних та сценічних жанрах.

    Хоч в цілому, попри всю різноманітність програми Фестивалю, яка охопила чи не весь історичний ареал розвитку жанру – від етапу становлення окремих жанрів до найсучасніших аванґардових різновидів, найбільш представницькою все ж виявилася італійська традиція (адже саме опера своєю Батьківщиною має Італію) з опорою на безсмертні творіння чи не найяскравішого її представника – Джузеппе Верді. І хоч вони розминулися з Крушельницькою: у 1901 році його життя закотилося, та ще у 1893 році вона вперше відвідує Італію, готуючись в рідному для Верді Мілані у Фаусти Креспі, мешкаючи в однієї з прімадонн Джемми Беллінчоні. Від 1891 року – в репертуарі молодої Крушельницької окремі арії, а далі  – вже від 1894 одна за одною постають її вердієвські героїні: Ельвіра (“Ернані”), Амелія (“Бал-маскарад”), дві  Леонори (“Трубадур” і “Сила долі”), Аїда, Єлизавета (“Дон-Карлос”), Дездемона (“Отелло”). Чи трапилися на очі Верді ревеляційні відгуки італійської преси про виступи молодої української зірки  – наразі невідомо.

     Проте, зв’язок між обидвома митцями лежить в площині значно глибшій, ніж комунікація в звуковому, музичному просторі, рівно ж як і інспірація Верді сучасним українським культурним контентом. Цю територію можна окреслити історіографчним терміном – Рісорджіменто – що асоціюється з великою епохою визволення Італії, діяльністю знаменитих ідеологів італійського націоналізму, найбільше Джузеппе Мадзіні, гарібальдійським рухом, безпосереднім учасником якого був і сам Верді (відомо, що на власні кошти композитор утримував кілька полків!). І чи не проходить зараз Україна того ж шляху возз’єднання, оновлення, відродження, вибудовуючи власні вектори ментальної карти злиття чотирьох сторін світу, які перетинаються в осерді геополітичного положення України, органічно єднаючи Захід і Схід, Північ і Південь. І чи не варто повчитися уроків Рісорджіменто, навіть сприймаючи їх крізь музику великого італійця. Красномовніше та актуальніше про розбудову нашої держави і не скажеш як словами Камілло Кавура: “Італію ми створили, тепер слід створювати італійців” перфразую– “Україну ми створили, тепер слід творити українців”.

     І не виникає жодного сумніву, що саме цими, вищими від вузьколокалізованих оперно-театральних чи музичних проблем, ідеями послуговувався Василь Вовкун – митець і державець, творячи у велетенському ансамблі власне таке націотворче розуміння Фестивалю.

 

АКТ ТРЕТІЙ:

АНСАМБЛІ, ХОР, ОРКЕСТР

 

     Фабулу цього акту можна розпочати з дуету Леонори і графа ді Люна з опери “Трубадур” Джузеппе Верді у виконанні Мельби Рамос і Віталія Білого. Артисти блискуче розіграли важкий психологічний двобій, виявляючи вершини вокально-виконавської майстерності. Адже героїня Мельби Рамос – закохана у повстанського ватажка Манріко, обороняється від домагань Графа ді Люна – владного і жорстокого правителя. Разом з тим – фатальна зовнішня подібність двох мужчин не дає їй спокою. Співачка навдивовижу тонко розіграла в певному сенсі “роздвоєність” Леонори, проявивши дуже гнучку та філіґранну роботу інтонаційно-динамічного порядку, адже поєднувала “пряму мову” в діалозі з “внутрішніми” репліками. Така двоплановість образу в цій сцені належить до вагомих здобутків вердієвського генія, і лише великий драматичний талант артистки допоміг відтворити цю неймовірно насичену шкалу душевно-емоційної боротьби – внутрішнього і зовнішнього порядку. Віталій Білий заекспонував образ Графа ді Люна у яскравому епатажному світлі, адже його повновладдя не залишає місця ні для протесту, ні для непокори. “Двоплановість дії” на території одного образу характеризує і Графа – Андрій Білий чудово передав внутрішнє збурення, замішання, здивування протестом Леонори і водночас утримував марку “господаря життя”, який жорстоко карає ворогів. Леонора благає про помилування Манріко і обіцяє себе Графові за життя коханого. За хвилю після дуету вона прийме отруту і ді Люна зможе взяти її лише мертвою. Однак, весь трагізм ситуації, щоправда, полягає в тому, що страчений ним на вогні Манріко виявиться … його братом-близнюком, якого колись викрали цигани з метою помститися жорстокому графському родові. Тим-то і так разюче відчувалися приреченість і фаталізм у цій розлогій сцені-битві двох героїв, вершини драматичної майстерності якої феноменально втілили артисти зі світовою практикою. Це був справді дует гідний найкращих сцен, і Львівська опера продемонструвала високий рівень, та не лише за рахунок гостей, а разом з ними обдаровувала публіку високохудожніми зразками оперного мистецтва.

     Знаменитий тепер уже “дворівневий” квартет з опери “Ріголетто” був розіграний зірковим складом чотирьох героїв, поділених на дві антагоністичні групи, що блискуче відтворили на сцені без антуражу вражаючу новизною свого часу, а й актуальною донині двопланову дію. Горбун-блазень Ріголєтто, сховавшись за дверима заміського шинку зі своєю донькою Джільдою, збезчещеною Герцогом, намагається показати аморальну поведінку розпутника (попередньо замовивши зваблення куртизанкою Маддаленою та найнявши її брата-кіллєра Спарафучілє, який повинен вбити кривдника). Ці ролі виконували Анастасія Корнутяк (Джільда) та Андрій Бенюк (Ріголєтто), які кожен по-своєму з важко травмованою психікою реагували, підслуховуючи, на поведінку іншої пари. В таверні, ніби-то нічого не відаючи, відверто фліртувала Маддалена – Тетяна Вахновська з Герцогом, якого і не треба було зваблювати, оскільки вважав себе неперевершеним майстром у справі –  висловлюючись сучасним слєнгом – “пікапу”. Так, Штефан Поп продовжив партію свого сольного виступу, розкриваючи образ Герцога тепер уже в цьому віртуозному квартеті. Така подвійна конфронтація двох пар, таке неподоланне протистояння двох світів було незвичайно майстерно відтворено артистами, герої яких працювали на сцені, зі знанням ймовірного фіналу опери: Маддалєна заробить з братом непогані гроші, незнищенний Герцог наспівуватиме своїх масних пісеньок, благородна Джільда, яка попри все кохає, – врятує це аморальне чудовисько, йдучи замість нього під ніж. Лиш один Ріголєтто не відає, що замість трупа Герцога в мішку… Він випливе на середину озера, щоб втопити його тіло. Та раптом почує голос вдоволеного Герцога, який спокійнісінько вертатиметься беріжком з нічної пригоди, а у сакральному мішку горе-батько відкриє під жахливе завивання бурі труп власної доньки! Справжній артистизм виявила пара Вахновська-Поп, які відмінно відіграли свою сцену зальотів, причому з яскравим мімансом та жестикуляцією, які лише підкреслювали воркотливий ліричний теноровий тембр Штефана Попа та густий грудний тембр меццо Тетяни Вахновської -досвіченої жінки-левиці.    

     Натомість щира і делікатна Джільда – Анастасія Корнутяк – з якоюсь відреченістю зрадженої і люблячої дівчини, даватиме настільки точні, неначе бритвою по серці прорисовані пасажі і вокалізи, що на фоні масного дуету, вони відлунюватимуть негучними, та найвищого ступеню фіоритурами людського болю і страждання немов-би вже поза його межами. І якщо у декотрих співаків було яскраво відчутно школу, то вокальна манера довголітньої пріми Львівської опери, знаменитої відомої співачки, дружини соленізанта цьогорічного Фестивалю Ігора Лацанича – незрівнянної Джільди Людмили Божко – була очевидною. Емоційні градації образу Ріголєтто у виконанні Андрія Бенюка викликали справжнє високохудожнє естетичне враження. Його гарний, урівноважений у власній гармонії, дуже багатий обертонами бас по-суті диригував усією сценою задуманої помсти. Біль кривди і милосердя батька, гнів помсти і сльози розпуки, відгомони прокляття Монтероне, який пережив таку ж трагедію – викрадення доньки, над якою свого часу так від душі покривлявся Ріголєтто, що пожинає тепер гіркі плоди  свого вірнопідданого служіння та компромісів з сумлінням. Браво цьому надскладному і одному з кращих у творчості Верді квартету! Браво і його виконавцям!

     Ще один феноменальний вердієвський ансамбль зібрав аж шестеро учасників опери “Набукко”: Тетяна Оленич, Тетяна Вахновська, Галина Вільха, Cергій Магера, Роман Трохимук та Андрій Бенюк показали настільки висококласну ансамблеву гру та ще й в поєднанні з хором, відтворюючи величну у своєму драматизмі та неймовірно складну оперну сцену, якою завершувався перший відділ концерту і перший акт опери. Вищеописаний виступ Сергія Магери, який залишив глибокі враження розпочав сольним виступом цей номер. Відзначу, що артисти розіграли справжню оперну сцену з виходами персонажів, змінами позицій тощо. Однак дуже високий темп, в якому комфортно почувалися насамперед чоловіки, натомість жіночим партіям, в яких однозначно відчувався певний висилок і форсування звуку, ймовірно пов’язаних з величезною гучністю цієї сцени, в яку підключається могутніми маршово-сподвижними інтонаціями хор. Набукко, який нищить Храм юдеїв, дві його доньки: владна Абігайль і щиросердечна Фенела – сестри-суперниці, закохані у молодого юдея, Захарія – пастор-провідник поневоленого народу, який намагається шантажувати замахом на Фенелу жорстокого царя і хор, який спершу тихо, а далі все виразніше і голосніше шле прокльони своєму тиранові – в шаленому темпі і динаміці розгортається це надвіртуозне полотно, яке й стало одною з найефектніших точок концерту.

     І якщо Андрій Юркевич з блиском виконав увертюру до опери Джузеппе Верді “Сила долі”, то Михайло Дутчак представив не менш цікавий, яскравий національно забарвлений твір сучасного українського композитора Левка Колодуба “Українська карпатська рапсодія”. Колоритна композиція, вміло і талановито проведена диригентом залишила якнайкращі враження, адже Михайло Дутчак диригував своїм рідним колективом, з яким працює день у день, і слід сказати, що симфонічний оркестр Львівського театру опери і балету імені Соломії Крушельницької багато на що здатний, і він це з гідністю довів. Під батутами двох досвічених диригентів оркестр звучав зовсім по-іншому – такої віддачі і гнучкості оркестру позаздрив би не один колектив. Політність, навіть відчуття імпровізаційності, дещо облегшена тембральна густина, віртуозність у Юркевича і своєрідна “фундаментальність”, соковитість, чітко вивірені динамічні контрасти та перебіги, навіть певна продуманість драматургічної концепційності у того, хто тримає на собі оркестр – Михайлові Дутчакові. І оскільки диригенти постійно майже щодва-три номери змінювали один одного, то публіка отримала справжє задоволення від гри двох капел-оркестрів. Підкреслю, що з обидвома диригентами така велетенська та складнезна програма була виконана бездоганно. І якщо у переважно сольних номерах Юркевич дещо легкою ігровою манерою радісно і безтурботно творив – як звикло це робив з найкращими оркестрами Європи, що беззастережно відгукуються на найменший нюанс, штрих чи навіть погляд диригента, то в цьому велика заслуга Маестро Дутчака. Безумовно, він хвилювався за свій рідний колектив, і проявив себе надзвичайно чутливим та уважним у аккомпанементах, перехоплюючи кожен погляд і подих солістів. Очевидно, що спрацював і велетенський досвід Майстра, чий колектив виніс на своїх плечах кожного виконавця та продемонстрував володіння різними стилями в історичному дискурсі виконуваних творів на цьому Гала-концерті. Тому варто відзначити і концертмейстера оркестру Андрія Чайковського – праву руку диригента, самовіддана праця якого дозволила насправді відзначити оркестр Львівської опери гідним представництвом на Фестивалі.

     І все ж таки, фіналюючи, хочеться звернутися до першопочатку, до витоків започаткування цього фестивалю, який проводиться уже сімнадцятий раз, та, мабуть вперше за багато років, має таку популярність і розголос, таке артистичне піднесення, як це було вперше. На зорі незалежності України, видатний її диригент Ігор Лацанич в намаганні відродити славу і зберегти пам’ять про її найвидатнішу оперну співачку – Соломію Крушельницьку, пробиваючись крізь лід байдужості та мури радянської номенклатури здійснив фактично мистецький подвиг. І, недивлячись на більшу чи меншу силу інтенсивності – це дитя Ігора Лацанича зуміло перетривати до сьогоднішніх днів. Василь Вовкун, перейнявши і підтримуючи естафету попередніх майстрів, вивів Фестиваль оперного мистецтва однозначно на нову орбіту, новий рівень, проявивши себе, ще раз дозволю собі повторити – як митець і державець.

    Врешті, підсумовуючи оперний тиждень, присвячений Соломії Крушельницькій, треба сказати, що справжнім фейєрверком закінчився не лише цей блискучий вечір, що увінчав Фестиваль. Безліч чудових вражень, мистецьких потрясінь, думок і застановлень викликала ця подія. Звісно, що не все було ідеальним, і певні аспекти проекту можна визначити за шкалою рівнів у математичній прогресії зростання: достатнього (його було найменше), майстерно-професійного (жодна точка запланованого в проекті не “злетіла” і відбулася у стовідсотковому фаховому амплуа) та найвищого – компендіального рівня, адже творчих злетів та відкриттів на цьому Фестивалі було подостатком. І тому цей проект, зважаючи на міжнародний контент – велика гордість для Львова, України та оперного мистецтва вцілому. І ось тепер, задавши такий високий тон, Василь Вовкун – художній керівник ХVII Міжнародного фестивалю оперного мистецтва імені Соломії Крушельницької – висіявши таку кількість зерен, заохотив та замріяв навдивовижу препишний сад, на проростання та квітування якого уже з нетерпінням чекатимуть і українці, а й сподіватимуться у світі. Отож усім, хто спричинився до видатної події на культурній мапі України – насамперед в особі Львівського національного театру опери і балету імені Соломії Крушельницької, господарям та гостям Фестивалю – з найвищим захопленням ґратулюю і зичу непохитної віри, впевненості та надії у звершенні задуманого, натхненої праці та високого творчого лету.