Theartsdesk в Україні – «Псальми війни» Станковича у Львівській національній опері/ Ед Вулліамі
Інсайд нового потужного твору, написаного кров’ю
автор: Ед Вулліамі, п’ятниця, 27 жовтня 2023 р.
Сцена з «Псальм війни» у Львові
Усі зображення Еда Вулліамі, якщо не вказано інше
Євген Станкович є ключовим сучасним українським композитором. Він десятиліттями пише музику, яка, здається, виростає з багатих українських чорноземів, випробувань, літератури та фольклору цієї країни, а тепер він робить значний внесок своїм останнім твором у найпереконливішу музичну подію нинішнього лиха.
«Псальми війни», прем’єра яких відбулася минулих вихідних у Львівській національній опері, є не лише найпотужнішим музичним виразом українського болю та війни, але, ймовірно, найбільш вражаючим воєнним твором сучасності.
Одна справа – написати сценічний твір про війну, в якому йдеться про руйнування житлових будинків після ракетного обстрілу, і зовсім інша – зробити це зсередини війни, коли декорації стають реальністю за порогом театру, де запах обвугленої цегли все ще висить у повітрі над містом Гроза на сході України, де кількість загиблих у результаті терористичної атаки минулого тижня сягнула 59 – переважно родичів та друзів, які прийшли на поминки солдата. І як мистецький твір, і як нагода, «Псальми війни» є водночас проникливими, нищівними та епічними.
«Я не знаю, що це за твір, – каже Станкович (на фото ) за кавою у своєму улюбленому італійському бістро в торговому центрі на околиці Києва через чотири дні після прем’єри. – Це не опера, не ораторія і не кантата. Я вважаю, що це синтез того, що ми зараз відчуваємо. Ми можемо писати лише те, що відчуваємо, сенс прийде пізніше». «Для мене це більше «Реквієм», – говорить автор лібрето Василь Вовкун, генеральний директор Львівської опери та постановник твору. – Це квінтесенція всіх наших воєн з росією, які вилилися в цю нинішню війну і в цей музичний твір».
Музику Станковича можна обережно пояснити тим, хто не знайомий із його творчістю, посилаючись, можливо, на опери Яначека, «Євангеліє від іншої Марії» Джона Адамса та, за іронією долі, на воєнні симфонії Шостаковича. «Він нагадує композитора середини ХХ століття, який пише для нашого часу», – каже диригент прем’єри Іван Чередніченко.
Станкович почав працювати над цією музикою після того, як його онуки покинули дім в передмісті Києва та перебралися в Карпати перед окупацією Бучі (місця найкривавіших воєнних злочинів) на початку повномасштабного вторгнення, під час якого їх дім був зруйнований. Він продовжував творити навіть після двох операцій на серці та ще двох на спині. Ці особисті випробування відчутно пронизують звучання, ауру та вплив твору. Чередніченко втратив обох батьків внаслідок російських воєнних злочинів на тій самій околиці Києва на початку війни, і ця невимовна втрата неухильно наповнює виконання, яке він вимагає від музикантів – він, як і композитор, говорять цією чудовою музикою. «Для Чередніченка дуже важко диригувати, – каже Станкович, – але що ще залишається робити митцеві, як не це?»
Також у Станковича дивовижне почуття гумору. Я задав йому питання, яке тележурналісти ставили Чередніченкові та хормейстеру Вадиму Яценку перед генеральною репетицією: «Чи не рано презентувати такий твір українцям, які, можливо, не хочуть ще раз переживати травму реального життя, але на цей раз у театрі?» «Мій твір, занадто рано?» – дивується Станкович і відповідає: – «Чи війна зарано? Вона уже тут, вона в повітрі. Після війни буде уже надто пізно для моєї музики. Якби я не хотів лякати людей, я б цього не писав. Це не мистецтво заради мистецтва, це мистецтво, коли трясуться вікна, а ліжко підстрибує від чергового авіанальоту. Коли все це навсправжки летить у тебе». А як щодо жахливого звуку сирени повітряної тривоги, зіграного на тромбоні, який глядач чує чи не щовечора в реальності? «Не я винен, що ми чуємо сирени, а Владімір Путін. Це він вписав її туди!»
В інтерв’ю Чередніченко каже: «Є аргумент, що зараз не час для такого твору. Але я думаю інакше. Такий твір може мотивувати та надихати, а також гарантувати, що ми ніколи не забудемо те, що ми відчували в ту мить. У цьому є катарсис». І додає: «Станкович – це композитор правди. Усі його головні твори мають значний драматичний наратив, який захоплює душу, і це один з них».
Справді, Станкович писав свій твір у тому ж масштабі, що й «Панахиду за померлими з голоду», в якому йдеться про великий український голод, влаштований Йосипом Сталіним у 1932-1935 роках. Прем’єра цього твору відбулася у 1993 році. «Коли цвіте папороть», твір, який розповідає про язичницькі обряди у ніч на Івана Купала, що відзначається на початку липня, поєднує традиції святкування середліття за юліанським календарем із традиціями сватанням та весільними обрядами. У 1978 році радянська влада заборонила виконувати цей твір після того, як агенти КДБ відвідали генеральну репетицію, і прем’єра відбулася лише в 2011 році. Нещодавно Станкович представив нову потужну оперу «Страшна помста», яка бере за основу повість Гоголя та адаптована з російської прози в українське лібрето. Опера складається з трьох дій і розповідає про те, як антихриста, який жорстоко вбив свою доньку, переміг маленький хлопчик. Опера була написана до повномасштабного вторгнення 2022 року, однак стала моторошним передбаченням, що змусило Чередніченка назвати Станковича «музичним пророком».
«Псальми війни», уся неосяжність зведена в 50 жахливих хвилин.
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, – каже Станкович, – я уявив: а якби мої онуки ще були в Бучі? Саме тоді я взявся за цю роботу. І продовжував працювати впродовж двох місяців перебуваючи в реанімації з переломом хребта». Протягом довгого часу Станкович обговорював ідеї твору з Вовкуном, другом і співавтором (на фото вгорі люб’язно наданим Львівською національною оперою, Станкович, якому аплодують наприкінці вистави; позаду Чередніченко та Яценко), і Володимиром Сіренком, який диригував більшістю творів Станковича. «Просто так сталося», – каже Станкович. – Я ще не прийшов до себе, але це сталося. Це було не інстинктивно, це було зроблено дуже свідомо. Інстинктивно я хотів би випити; свідомо я творив цю музику».
Львівська прем’єра є основною версією твору, який, за словами композитора, ще може допрацьовуватися. За п’ять днів до цього в Києві відбувся допрем’єрний показ, друга і третя частини були поміняні місцями, а народна пісня «Чорна рілля ізорана» прозвучала в акапельному виконанні. Цю київську постановку зіграв Національний симфонічний оркестр України, який зараз разом з диригентом Сіренком та художнім керівником і хормейстером Євгеном Савчуком, гастролює у Великобританії. «Немає остаточної версії, – зізнається Станкович, – я зробив свою роботу, тепер мої хороші друзі можуть робити з твором, що хочуть. Його можна адаптувати до різних місць і оркестрів».
Найамбітнішу та найдраматичнішу у Львові візію цього твору втілює, а також пише лібрето до нього, Василь Вовкун. «Ми запросили всіх наших співробітників на прем’єру, – каже він, – щоб ми всі стали частиною цього дійства. Діти не актори, це рідні діти артистів хору». Вперше за довгий час портрет української примадонни Соломії Крушельницької, який прикрашає центральні сходи у вестибюлі цього славетного будинку епохи Габсбургів, закритий, а перед ним розміщена містична статуя з червоною ілюмінацією, що символізує постать, понівечену вогнем: «2022», скульптор Ігор Гречаник.
Настрій і урочистість твору відчуваються відразу. Перша частина – під назвою «Музика війни» – розпочинається звуками бойових литавр, струнних інструментів, дзвонами сполоху й виття сирени на тромбоні. Усе це – відтворена у звуках українська реальність. Звучання духових інструментів сповнене загрози та майбутнього насильства; прожектори нишпорять по небі, поки хор піднімається на багаторівневі станки, які зроблені з чогось, що нагадує залізничні рейки. Виникає ілюзія втечі, з рівня на рівень, вниз до бомбосховища. Хористи везуть сумки на колесах, плюшевих ведмедиків, переноски для домашніх тварин та інші повсякденні речі, які стали символами цієї війни. Позаду них сходяться воєдино палюче сонце та холодний місяць, поки останній не поглине світило, занурюючи нас у темряву ночі та полудня.
Перші виконані рядки радше зухвалі, аніж страхітливі: «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!», виконані на повні груди усім хором. Але як тільки лунає перший звуковий удар, хор продовжує безмовний лемент, що повторюється флейтою та пікколо, як розплата після удару. «Іноді бракує слів, – як зазначає Вовкун, – тому у нас є музика».
На фото: Львівський оперний театр.
Під час репетицій Чередніченко був надзвичайно вимогливим, рішучим майже до роздратування – і ефект став очевидним. Він керував досвідченим оркестром, працював з важкою партитурою наполегливо та інтенсивною, з пристрасною артикуляцією. Станкович пише музику з винятковою потужністю для дерев’яних духових інструментів, і сльозливий мотив на гобої тепер символізує молитву Господню, яку дехто в хорі вимовляє sotto voce, тоді як інші, можливо, невіруючі, дивляться в небо або схрещують руки й розмірковують. Моління переходить у fortissimo під супровід литавр – водопад звуку, під який декорації змінюється від затемнення до зруйнованих після ракетної атаки будинків. Оркестровий пасаж звучить п’ятьма ударами дзвона, пронизливим пікколо та своєрідною дисонансною каденцією.
Другу частину додали на прохання Вовкуна; остаточне рішення про те, як вона виконуватиметься на прем’єрі, було прийнято під час телефонної розмови з композитором під час репетиції за 48 годин до прем’єри (Станкович не зміг приїхати до Львова за станом здоров’я). Ця частина містить народну пісню «Чорна рілля ізорана», у якій йдеться про поховання воїна-козака, для баритону, який починає своє соло в темряві бомбосховища, перш ніж вийти на сцену, об’єднавшись з хором, створюючи інтенсивне звучання як хору, так і оркестру.
Друга частина минає, як черговий авіаналіт; третя частина – своєрідне адажіо – розпочинається дзвоном трикутника і нав’язливим мотивом із чотирьох нот на флейті, підхопленим сопрано з хору як фраза з п’яти нот соло, знову без слів, а потім до цього pianissimo приєднується решта хору. «Це колискова для дітей, вбитих на війні, – каже Станкович. – Які слова ви говорите, коли помирає дитина? Їх немає». Діти на сцені юрмляться навколо своїх матерів (справжніх), шукають заспокоєння та захисту, адже цей уривок розповідає про тих, хто виглядав і бавився, як вони, доки їхні життя не обірвали уламки палаючої шрапнелі та кам’яної кладки падаючих будинків. Лунає дзвін, звучить ксилофон. Але потім навіть цей задумливий, рефлексивний уривок, у якому сум’яття переходить у смуток, жорстоко розбивається ще одним ударом: шквал fortissimo струнних, шалений бій литавр, молот на ковадлі та дисонуючий дерев’яний духовий інструмент. Згодом все влягається; дерев’яна колода відбиває те, що може бути часом, Божим метрономом або серцебиттям, жахливо прискореним від напруження і страху.
На фото: сцена з «Псальмів війни», надано Львівською національною оперою.
Твір, як і війна, невблаганний і не дає спокою. Кожного разу, коли музика намагається перевести подих, досягає оркестрового плато або занурюється в каденцію катарсичного перепочинку – навіть якщо вона тривожно дисонує – цей момент роздумів атакує черговий жорстокий удар на литаврі, молоті та ковадлі. Ліричні уривки туги на струнних розбиваються об гуркіт литавр. Тож нас, як і в реальному житті, не покидає відчуття, що ракета чи безпілотник може прилетіти будь-якої миті, щоб убити. Ось така лотерея життя і смерті в Україні передана навіть у найдрібніших подробицях постановки: поки лунає музика, діти граються у камінь-ножиці-папір … а лотерея триває – ти житимеш чи помреш.
Четверта й остання частина – це рядки, вибрані Станковичем із Псалмів Давида, а саме Псалма 58, який складає обітницю визволення, що знайшла своє яскраве вираження у музиці. Хоча початок фіналу, виконання оркестру та хору схожий на музичний морський прибій, проте там не вчувається звичне «тріумфальне» завершення, яке обіцяє більшість військової музики. Наростання звуку, характерне для багатьох чудових фіналів, не раз переривається пострілами й агресією. «У розпал війни ми знаходимося тільки на півдорозі до фінального акорду, – зауважує Станкович. – Ви почуєте колискову з чотирьох нот, але справжнього «кінця» бути не може, поки ще триває війна».
На фото: Станкович читає збірку поезії дисидента Василя Стуса, який «загинув» у Пермському 36-му таборі часів нібито перебудови. Позаду нього його донька Рада, навпроти неї Роман Веретельник, який викладає журналістику та літературу в Києво-Могилянському національному університеті і який подарував Станковичу книгу, праворуч Ед Вулліамі).
Чередніченко каже, що «кожний твір Станковича утверджує нашу націю у світі музики». Цією музикою Станкович заявляє про себе з війни, а також поза нею та поза Україною, у каноні сучасної музики – ця львівська постановка мусить прийти до Західної Європи та США. Минулої п’ятниці на львівську генеральну репетицію запросили військових, які сиділи у 14-му та 15-му рядах партеру. Як сказав потім один із них: «Ми прийшли в театр побачити реальність».
