Юрій Ланюк: привітання для Василя Вовкуна з нагоди 40-річчя творчої діяльності
Юрій Ланюк
Український композитор, член Національної Спілки композиторів України, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка (2005), Заслужений діяч мистецтв України (2008).
Вперше я познайомився з Василем Вовкуном на врученні Шевченківської премії. За якийсь час він приїхав до Львова і запитав мене: «Чи ти можеш написати на офіційне замовлення державного рівня ораторію до 75-річчя вшанування жертв Голодомору?». То було у 2006 році, за 2 роки до річниці – у 2008. Я сказав: «Так! Я погоджуюся».
«Який текст ти тут бачиш?» – спитав він. А якраз тоді мені Іван Дзюба подарував свою книгу «Спогади і роздуми на фінішній прямій». В цій книзі я для себе відкрив 4 вірші «Скорбна мати» – це цикл Павла Тичини зі «Сонячних кларнетів», надруковані із коментарями Дзюби. Я кажу: «Василю, це «Сонячні кларнети» Тичини – цикл «Скорбна мати»». А він відповів: «О! Я так само хотів тобі це запропонувати!»
Після того Василь надіслав мені лібрето. Він мені ще сказав: «Це має бути дуже великий твір за масштабами, на зразок «Воєнного Реквієму» Бріттена. Має бути дитячий хор, тому що діти були ближчими до Бога, вони першими вмирали під час Голоду. Буде також виконувати капела «Думка» і оркестр під орудою Сіренка. І солісти – два жіночі голоси, два чоловічі». Я вже опісля попросив його щодо лише двох солістів – жінки та чоловіка як матері та батька дітей, і ми на цьому зупинилися.
Я почав писати. А Василь за цей час став міністром. Але коли він приїхав до Львова, ми мали з ним розмову і він запитав: «Ти не думав про те, щоб відтворити в цьому творі історичний момент, коли в Харкові зібрали лірників і бандуристів, й потім їх знищили?». Я сказав: «Так! Нехай буде в кінці твору, окрім співаків, звучати кулісна ліра». Я йому дуже вдячний за ту ідею. В нього була певна театральна візія, що має бути такий персонаж.
Прем’єра твору відбулася у 2008 році в філармонії у Києві в рамках офіційного вшанування, а потім цей твір двічі повторили у Львові.
Ось така в мене була творча співпраця з Василем Володимировичем. І найважливіший момент – що ми разом з ним зробили цей твір. Він написав лібрето, а я все це втілив. Він мені написав все, що він «чув»: часом з репліками – «крик, зойк, крик», а я все старався відтворити в партитурі. А зараз ми маємо намір зробити ще один твір, але про це ще не варто говорити!
Я хотів би сказати, що ми з Василем з одного року народження, з одного місяця, він на тиждень від мене молодший – ми разом дихаємо, ходимо одними вулицями. В нашому випадку, якщо в людини є здатність творити, бути «неспокійним» – в такому доброму сенсі, то це дуже добре. У нього такий творчий темперамент, він спонукає всіх рухатися навколо нього! Я просто знаю, яким наш театр був до його приходу, і зараз я дуже радію, що театр став найкращою музичною інституцією в цілій Україні. Адже постійно щось відбувається – і Вовкун є епіцентром цього! І «Весна священна» – я ніколи не подумав би, що наш оркестр так би зміг зіграти цю партитуру, ніколи не думав, що у нас буде поставлений Ваґнер, при чому так якісно зроблений – ніби-то в Німеччині. Я знаю, що він має зараз багато творчих ідей! Мені дуже це подобається, що ідеї, яких він є креатором, завдяки йому здатні реалізовуватися…
І в тому випадку бажаю, щоби цей творчий вогонь в душі був набагато довше, щоб було здоров’я. Для нього важливим є його родина – як і для нас всіх, і я б хотів, щоб у нього всі були здорові. І щоб Василь залишався такий самий натхненний творчістю, режисурою, як зараз…