Постмодерні інтерпретації українського класичного солоспіву

https://bit.ly/2JlkUWV

З 24 до 30 червня цього року у Львові відбувалась непересічна музична подія: перший літній інститут у Львівській Опері під гаслом «Мистецька пісня – Опера в мініатюрі».

З ініціативи Генерального директора та художнього керівника Львівської національної опери Василя Вовкуна було організовано тижневий курс, в якому видатний англійський співак українського походження Павло Гунька обрав вісьмох співаків з 25 претендентів – і навчав їх по-новому розуміти і передавати художній зміст української мистецької пісні ХІХ – першої половини ХХ ст. Гадаю, що спільна ініціатива одного з провідних артистів світу і Генерального директора Львівської опери прекрасно вписується у основну концепцію театру «Український прорив», оскільки згідно цієї концепції, класика повинна жити сучасним життям, іноді – провокувати, іноді – гостро ставити вічні питання, іноді – викликати супротив, але завжди – крізь призму давніх міфів, історій і алегорій змушувати мислити і почувати мешканців глобалізованої планети ХХІ ст.

Зліва направо: Наталія Юречко та Ірина Семенюк

         Такою виразною «художньою провокацією» став і фінальний концерт літнього інституту «Мистецька пісня – Опера в мініатюрі». Перше, що приходить на думку під враженням нового-старого українського солоспіву: як же був правий Костянтин Станіславський у своїй сакраментальній фразі про те, що є сто способів вимовити слово «так». Бо якщо навіть мовна інтонація здатна цілковито переінакшити, здавалось би, непорушний зміст вербального тексту, то що вже говорити про музичну інтонацію, мову, яка водночас і всім зрозуміла, і найбільш таємнича і багатозначна! Те, що класична камерно-вокальна спадщина Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Станіслава Людкевича, Якова Степового, Остапа Нижанківського, Дениса Січинського завдяки новому виконавському прочитанню здатна отримати нові смисли і несподівано розкрити приховані підтексти, а відтак бути актуальною «тут і тепер», прекрасно довели молоді співаки Соломія Городецька, Ірина Ключковська, Галина Піх, Ірина Семенюк, Наталія Юречко, Юрій Григораш, Вадим Дарчук, Володимир Шагай після тижня студій з прославленим Маестро.

         Насамперед Павло Гунька рішуче відкинув стереотипи, з якими зазвичай асоціюється український романс ХІХ – початку ХХ ст.: сентиментальність, зітхання, гіркі слізоньки, нещасне кохання, квіточки, садочки, зіроньки і все, що Ст. Людкевич назвав «розсіяно-сентиментальною вдачею українців». Ні, це звичайно ж дуже мило і приємно, тільки для сучасного українця, який за століття, що минуло від написання згаданих солоспівів, здобув історичний досвід катаклізмів і трагедій свого народу, чуттєво-ностальгійні мрійливі «образки з натури» не цілком співзвучні. В літературі маємо вже новий погляд на Шевченка і Франка, на історичні події минулого в трансформаціях Ліни Костенко, Ігоря Калинця чи Оксани Забужко; в деяких експериментальних театрах українська класика виставляється цілком модерно; лише у виконанні художніх пісень українських композиторів-класиків (а ще більше народних пісень!) співаки нерідко застрягають в добі «Сердешної Оксани» чи «Марусі» Квітки-Основ’яненка. І раптом виявляється, що ті ж усім знайомі «Тихесенький вечір» Стеценка чи «Коли розлучаються двоє» Лисенка можна доносити слухачеві з цілком іншими образно-емоційними відтінками!

Зліва направо: Володимир Шагай, Соломія Городецька, Вадим Дарчук

         А «ключем», що відкрив двері потаємних пристрастей і психологічних колізій, які ми до цього часу недогледіли у Лисенка чи Степового, стали вокальні монологи Стефанії Туркевич-Лукіянович, української композиторки, що волею невблаганної долі вимушена була більшу частину життя провести в Англії. Її спадщина стала справжнім відкриттям для меломанів, настільки сміливо, співзвучно до художніх експериментів нововіденців, Гіндеміта, Бартока чи Шимановського прозвучав її голос. Вона створила яскраво національну версію експресіонізму, рішуче порвавши з усім традиційним арсеналом української композиторської школи. В програмі фінального концерту її три пісні: «Я ввечері прийду» до слів Юрія Липи, «Злетів орел» до вірша Маркіяна Шашкевича та особливо «Павук» на поезію її чоловіка Нарциза Лукіановича, що нагадує оповідання Франца Кафки «Перетворення», символічно окреслили образно-змістовні сфери основних інтонаційних подій імпровізованої пісенної опери: невловимо-тривожна присмеркова лірика, героїко-трагедійні алюзії та експресіоністська фантасмагорія.

         Звісно, образи і емоції, які Павло Гунька разом з молодими співаками відчитав із романтичної і постромантичної вокальної лірики композиторів-класиків, далеко не беззаперечні. Як на мене, великий вплив на «згущення фарб» у інтерпретації пісень мало провідне амплуа видатного артиста: одна з його кращих тріумфальних ролей – Воццек в однойменній опері Альбана Берга, а ще Макбет у опері Дж. Верді, Борис з «Леді Макбет Мценського повіту» Дмитра Шостаковича, Генерал у «Гравці» С. Прокоф’єва та інші персонажі, що спостерігають світ виключно з його темної сторони. Звідси і переважаючий експресіоністичний відтінок інтерпретації більшості пісень: від «Вечірньої пісні» К. Стеценка до «Зацвіла в долині» М Лисенка (остання взагалі вирішена як боротьба двох непримиренних суперників В. Дарчука і В. Шагая за дівчину (С. Городецька), що зрештою дотепними маніпуляціями позбувається обох), від бідермаєрівського дуету «До ластівки» О. Нижанківського до «Contra spem spero» Я. Степового, в якій Ю. Григораш розіграв шекспірівські пристрасті.

Зліва направо: Володимир Шагай та Вадим Дарчук

         Але загалом я цілком приймаю саме таку, а не іншу образно-смислову лінію цієї оперно-пісенної вистави з кількох причин: по-перше, тому, що кожен (кожна) з виконавців були вельми професійні, переконливі, талановиті й артистичні у суто вокальному плані: ні одна фраза, ні один акцент не хибував супроти естетичних вимог; по-друге, тому, що вони не перегравали, грали щиро, не вдавали, кожен жест, яким би екстравагантним не видавався, не дратував, бо був природним і не вульгарним, ніде артисти не переступили межу; третє ж і головне – молоді виконавці внутрішньо розкрились, позбулись штампів, які «прилипають» до сценічної постави і для цього справді потрібен був буденний одяг, виступ босоніж, розкута поведінка. Гадаю, кожен з них не просто здобув ще один професійний досвід, але насправді зробив крок вперед до свого особистого Олімпу.

Головне фото – усі учасники концерту та Павло Гунька (©Роман Дзундза), фото – ©Роксолана Гавалюк

Любов КИЯНОВСЬКА