Львівська Опера зачарувала Київ забороненою в СРСР фольк-оперою «Коли цвіте папороть»

Отже, «Коли цвіте папороть», сучасна версія. Режисер-постановник Василь Вовкун перетворив сцену на серцевину квіткового лона, в якому вирує життя: від прадавніх звичаїв і вірувань українців — до сучасної героїки. Спочатку людські купала, русалчині, відьомські і як апогей — містично-обнадійливе цвітіння папороті. У другій дії: «Кується зброя// Грає м’язами муштра.// Лунають бої.// Гуляє смерть»… 

 

«У феєрії звучать дві теми: гармонія людини цієї землі з природою та героїка, яка протиставляється цій гармонії. У постановці є натяк на Революцію гідності — шини й бруківка. Це показує історичне коло боротьби українців за державність. Головним героєм є народ», — каже режисер-постановник Василь Вовкун.

 

В епіцентрі сцени періодично з’являється струмінь світла: він — то вогненне кострище-капище, то пекельне провалля чи фантастичний космічний портал, який згуртовує борців за українську Незалежність й об’єднує народ. Фоном цьому — то Древо життя; то стіна, якою намагаються заґратувати Націю; то неосяжний Всесвіт.

 

Символічно, що художником опери «Коли цвіте папороть» став народний художник Тадей Риндзак — учень і продовжувач живописних традицій видатного сценографа сучасності , народного художника України Євгена Лисика, який працював над забороненою наприкінці 70-х постановкою. Коловорот первинного, автентичного, символічного і космічного вдало підкреслюють органічно вписані сучасні технології.

 

Художник світла — Дмитро Ципердюк, стейдж-дизайнер, а заодно і фронтмен гурту Luiku. До речі, відеопроекції феєрії «Коли цвіте папороть» після грудневої прем’єри нині набули ще більшої досконалості.

 

«Як кінематографіст не можу не відзначити саме пластичну досконалість вистави. А ще — певну спорідненість її концепції, самої композиції з фільмом «Звенигора» Олександра Довженка. Та ж багатошаровість вітчизняної історії, та ж установка на творення національного міфу», — ділиться враженнями після перегляду кінознавець Сергій Тримбач.

 

Балетмейстери, які долучилися до створення опери «Коли цвіте папороть», — Артем Шошин iз «Київ модерн-балету» та Сергій Наєнко, балетмейстер-постановник Львівської Національної опери.

 

Художник з костюмів — затребувана за кордоном Ганна Іпатьєва, яка на батьківщині відома роботами у «Весні священній» та «Кармен» Національної опери України імені Тараса Шевченка, сучасній версії «Лебединого озера» Раду Поклітару.

 

Упродовж усієї постановки «Коли цвіте папороть» навколо основного дійства — багатоликий і багатоголосий хор на пологих містках. І грайливе: «Ой на Купала стороною дощик іде…», «А ми ружу посіємо…» І дівоче: «Заплету віночок, заплету шовковий…» І обнадійливе: «На щастя, на долю…» І тривожне: «Зажурилась Україна…» І всепереможне: «Благослови, Земле!». Партитура опери складається з добре відомих народних пісень: «Глибокий колодязю», «Ой за сінечками», і «Ой, мамо, гук», «Ой, Морозе, Морозенку» та інших.

 

Основа-основ феєрії «Коли цвіте папороть» — без перебільшення музика найвищого гатунку композитора Євгена Станковича, оркестрову партитуру якої створив Володимир Сіренко — головний диригент і художній керівник Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України.

 

Поліфонічні переплетення і накладання звукових площин відображають настрої і переживання, створюють довершений цілісний світ. До слова, Володимир Сіренко не вперше вибудував цю грандіозну музичну конструкцію: до сценічного втілення опери були концертні виконання, а також здійснено студійний запис.

Василь Вовкун, нині гендиректор-художній керівник Львівської Національної опери, виношував задум поставити оперу-феєрію «Коли цвіте папороть» понад два десятиліття. Каже, що втілення 10 років тому чи навіть 5 відрізнялося б від нинішнього.

 

Постановка у Львівському національному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької — це не скопійована вистава-феєрія у трьох актах, написана у 1977-му композитором Євгеном Станковичем, літературною основою якої стали твори Миколи Гоголя, національний фольклор, героїчний епос й українські народні обряди.

 

Нагадаємо, 35-річному талановитому композитору французька імпресарська фірма «Алітека» за­пропонувала написати масштабний сценічний твір для Народного хору імені Григорія Верьовки.

 

Євген Станкович каже, що «були сподівання, що нарешті прийшов час, коли світовий глядач зможе побачити і почути взірець найбагатшого українського фолькльору та образів, викладених сучасною музичною мовою, переосмислених композитором і постановником».

 

«Французи планували 25 постановок вистави у Парижі, на 5 років пропонували гастрольний контракт країнами Європи і світу. Прем’єра мала відбутися у Києві на початку концертного сезону 1978 року в Палаці «Україна». «Цієї прем’єри ніколи не буде…» — за три дні до здачі сказав у приватній розмові художник-постановник Євген Лисик. Бо радянська номенклатура боялася нового вибуху українського національного піднесення. Бо були: прем’єра 4 вересня 1965 року в кінотеатрі «Україна» фільму «Тіні забутих предків», де Іван Дзюба, Василь Стус та інші протестували проти політичних ареш­тів української інтелігенції та молоді у Києві, Львові та інших містах; похорон 7 грудня 1970-го правозахисниці-мисткині Алли Горської, який перетворився на мітинг протесту проти режиму; арешти впродовж 1972-1973 років близько ста осіб — Іван та Надія Світличні, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, Василь Стус, Зіновій Антонюк, Євген Пронюк, Василь Лісовий, Олесь Сергієнко та інші з когорти шістдесятництва отримали по сім років ув’язнення в таборах суворого режиму та п’ять років заслання у Мордовію та Пермську область Росії…

 

Оксана Зінченко, нині заслужений художник України, зі Львова приїхала у 1978-му подивитися прем’єру «Коли цвіте папороть», де одним iз художників постановки був її чоловік — Євген Лисик.

 

Оскільки поїзд вранішній, встигла на генеральну репетицію, на яку вдалося впросити ввійти разом ще з двома дружинами — через боковий вхід, а потім темними коридорами на другий балкон, трохи не повзком попід кріслами — «щоб не побачили члени комісії». 

 

Пані Оксана згадує: «Коли погасло світло, ми вибралися з-під крісел і подивилися-таки всю виставу. Вона була прекрасна. Щодо сценографії, то на сцені змінювалися чотири задники з порами року. Перед ними вінок, який удекоровувався відповідно до пір року. Мені найбільше сподобався осінній — із плодами, стиглими, жовтогарячими. На тлі синього неба. На авансцені «росли» три дерева-стовпи, на верхівках яких розмістилися лелечі гнізда. Додам, що у вінках погляд веселили дитячі голівки — так, ніби діти заглядають до нас. А Ніна Матвієнко співала колискові. Це було так зворушливо. Комісія зробила свої висновки: забрати одне або два дерева, щоб не було натяку на тризуб, діток у вінках не треба, бо вони подібні до ангелів і т.п.»

 

Нині заслужена артистка Леонора Стебляк-Шекера розповіла Надії Труш таке: «Я бувала на репетиціях, і ось потрапила на здачу. Мене вразило все: прекрасно звучали хори, неперевершеним був танцювальний ансамбль. Всі артисти — в автентичних костюмах. А хореографія! Анатолій Шекера перед прем’єрою перегорнув море літератури, шукав, думав, як найкраще досягти автентичності в танці. Він створив таке, чого до того часу не робив ніколи. 

 

Його козацький гопак був — як ігрища. А заключний гопак об’єднував дівчат і воїнів: вони захищали, а дівчата пропливали між ними струмочками, як царівни». (…) Не можу забути враження від контрасту в сценографії: спочатку, в період свята, буяло життя, на сцені був квітучий вінок. А після нападу ворога він перетворювався на терновий. До полеглих козаків підходили дівчата і клали на них вінок. Я плакала і досі плачу».

 

До речі, у прем’єрних показах опери «Коли цвіте папороть» у Львові у грудні 2017-го співала народна артистка України, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка Ніна Матвієнко. 

…Історія не має умовного способу. Спротив українському зі сторони імперії був настільки потужним, що не вдалося світу донести силу автентики чотири десятиріччя тому. Але Україна відроджується. Важливо не зупинити український прорив.