Інтерв’ю з Василем Дударем 

Готуючись до 500-ої вистави «Запорожця за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, згадуємо виконавців, що брали участь у прем’єрній виставі 18 липня 1987 р., а серед них – заслуженого артиста України Василя Дудара, який сьогодні викладає вокал у Львівській національній музичній академії імені М.Лисенка, артиста, якого називають кращим Іваном Карасем України – тобто головним героєм цієї першої української опери.
Н.Т. Василю Вікторовичу, згадайте атмосферу, що передувала прем’єрі.
В.Д. У театрі завжди раділи, коли в репертуар входили опери чи балети українських композиторів. До «Запорожця» було особливе ставлення. Це ж вистава, яка повертала до сторінок української історії, для кожного патріота в радянські часи це було важливо. А солісти раділи ще й тому, що партії в цій виставі багатопланові: опера і героїчна, і лірична, і з доброю дозою козацького гумору.
Н.Т. До цієї вистави вам, басові, природно, дісталася партія Івана Карася. Не страшно було молодому артистові братися за головну роль; тим більше ту, яку виконував сам Семен Гулак-Артемовський – провідний соліст Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі, композитор, творець цього оперного шедевру?
В.Д. Роль Карася дуже складна – вокально й акторськи. Баси і хочуть її мати в своєму репертуарі, й часто не наважуються. Я відважився. Дебютував нею в попередній постановці (1971 р.). Таке не забувається. Це було 12 грудня 1975 р. А коли готували нову постановку, я в неї був залучений вже майже автоматично – не просто як бас, а як артист, який справився тією партією.
Н.Т. Ви ділили вистави з заслуженим артистом України Віктором Лужецьким7
В.Д. Так. Однак передусім я в нього багато вчився. Він був майстер високого класу. 
Н.Т. Хто був вашою Одаркою?
В. Д. При дебюті – мецо-сопрано Ніна Богданова, чудова артистка, яка залишила помітний слід в історії нашого театру. А в постановці, про яку говоримо, тобто 1987 р., – Тамара Дідик, красуня з чудовим голосом, яка згодом отримала почесні звання, в тому числі народної артистки України.
Н.Т. Веде лік вашим Одаркам?
В.Д. Аякже. Не менше десятка. Виступати з кожною було цікаво, творчо. Це були артисти старшого покоління, як, наприклад, Поліна Криницька чи Валентина Герасименко, або мої ровесники – Анна Дашак, Марія Галій; або з молодших – Марія Хохлогорська, з якою дуже добре співалося . А ще колись давніше – Валентина Коваленко з Дніпра. Її запам’ятав ще й через те, що вона зробила мені незабутній комплімент: «Всім Карасям Карась». Це було тоді для мене більше, ніж медаль. 
Н.Т.: Ведете рахунок усім: Одаркам , Оксанам, Андріям… ?
В.Д.: Та вже не аж так… Але своїх Карасів записав навіть із датами виступів. 
Н. Т.: І скільки ж їх?
В.Д.: Заспівав цю прекрасну, улюблену партію 238 разів на сцені Львівської Національної Опери. Шкодую, що був змушений на чотири роки поїхати за кордон. Бо мав би більше сценічного щастя…
Н.Т.: А вдалося серед учнів виховати свого козака Івана Карася?
В.Д.: На жаль, ні. Хотів би. Зате є чудові Андрії, Оксани. Наприклад, заслужена артистка України Любов Качала.
Н.Т.: Бажаю здійснити цю мрію. І запрошуємо на ювілейну виставу з хорошим козаком Карасем – Дмитром Кокотком і чудовою Одаркою – народною артисткою України Людмилою Савчук.
В.Д.: Дякую. Прийду з задоволенням. Люблю свій театр …
Розмовляла Надія Труш