Ексклюзивне інтерв’ю із зіркою світової оперної сцени Георгіною фон Бензою

https://wz.lviv.ua/interview/369197

Уродженка Закарпаття Георгіна фон Бенза успішно виступає на найпрестижніших світових сценах. Її колоритне сопрано визнали мегазірки оперної сцени. Співачку добре знають за кордоном.

Останніми роками пані Георгіна зі своїм чоловіком, диригентом Марко Де Просперісом, часто виступають перед українською публікою, беруть участь у благодійних концертах. 14 квітня оперна діва виступить під склепінням Львівської опери.

Диригуватиме оркестром театру Марко Де Просперіс.

— Пані Георгіно, останніми роками часто гостюєте у Львові. Що цього разу привезли львівській публіці?

— Я вже виступала у вашому місті в опері Пуччіні «Мадам Баттерфляй», пізніше двічі була з гала-концертом, один з яких був присвячений 110-літтю Театру імені Соломії Крушельницької, а згодом співала в «Аїді». Торік виступала з чоловіком, італійським диригентом Марко Де Просперісом, в Ужгородській філармонії, де нас почув директор Львівської опери Василь Вовкун. Нам запропонували виступити у Львові або з «Тоскою» Пуччіні, або з «Трубадуром» Верді. Вибрали «Трубадур», бо ця опера — спільна музика нашого з Марко особистого життя.

— Чому?

— 1995 року я співала у місті Ґрац. Марко Де Просперіс на той час там був головним диригентом. На жаль, перед виставою, а ми повинні були грати

«Тоску», не було репетиції. Переживала, що не знайома з диригентом, і доведеться відразу виходити на сцену. Пригадую, рік перед тим, коли з іншим диригентом я співала знамениту арію з «Тоски», цей, інший диригент, мене запитав, у якому темпі співаю цю арію. «В якому Пуччіні написав, у такому й співаю».

Мабуть, Марко чув, як я співаю, і вирішив, що без репетиції все добре заспіваю. Але мені було неспокійно. За півгодини перед виставою пішла шукати Марко. Запитую: «Маестро, в якому темпі йде арія „Тоски“?». «Як

Пуччіні написав”, — відповів він (сміється. — Г. Я.). Каже, щоб я співала, а він буде мене супроводжувати диригентською паличкою.

Це було дивно, бо співала з багатьма диригентами, була на той час солісткою Мюнхенської опери. Але без репетиції перед спектаклем жодного разу не виступала. Кажу: «Диригент ніколи не супроводжує солістку, лише задає темп, і за ним треба «бігти». Та коли вийшла на сцену, здавалося, Марко постелив під мене музичний килим, і мені так легко було по ньому ступати.

Після спектаклю кажу: «Знаєте, маестро, я не люблю диригентів. Але у вас я закохалася». На що Марко відповів: «А я полюбив ваш голос уже давно». Обмінялися ще кількома компліментами. А через два роки мене запросили співати у «Трубадурі». І нас «Трубадур» поєднав. Завдяки цій виставі ми одружилися.

— Ви обоє на той час не були одружені?

— Ні. Отже, коли мені запропонували вибирати для виступу у Львові між «Тоскою» і «Трубадуром», вирішила: це буде «Трубадур». Спектакль нас поєднав у 1998 році. У Львові святкуємо 20-річний ювілей нашого весілля.

— Усе, як у казці…

— Так, «Трубадур» — опера про кохання. Але для нас з Марко це опера нашого кохання.

— Грав серенаду на піаніно, бо він — чудовий музикант. Прийшов до мене додому з перснем, на піаніно зіграв неаполітанську мелодію і освідчився у коханні.

Все, як у «Трубадурі». Тільки серенади, як у «Трубадурі», під вікном не було, а у кімнаті (сміється. — Г. Я.). Насправді, я чекала цієї пропозиції, бо Марко — не просто талановитий диригент, а й чудова людина, з нього потоком ллються позитив і музика, він має високе почуття гумору.

Багато виступаємо разом, записали три диски. Ми любимо музику і кохаємо одне одного у ній. Для нас без музики життя не існує. Через музику пізнаємо одне одного.

— Тобто ви 24 години на добу разом?

— Не всі 24 години, бо Марко — професор музичної академії в італійському місті Больцано. Я також у цій академії проводжу курси з техніки співу і артистизму.

— Ви навчалися у Київській консерваторії імені Чайковського, пізніше — у Будапештській. Там і залишилися?

— Я брала участь у міжнародному вокальному конкурсі «Бельведер» у Відні, де отримала премію Моцарта. Це був 1980 рік. Відома німецька співачка Вільма Ліпп, яка була членом журі, порадила їхати на прослуховування у Мюнхен. І у 25 років я стала солісткою Мюнхенської опери.

— Справді, є одна нагорода, яка займає особливе місце серед усіх інших. У Будапешті відбувався міжнародний конкурс вокалістів, на якому головою журі була зірка світового рівня 75-річна Джульєтта Сіміонато. Вона свого часу співала разом із Марією Каллас. Це був 1980 рік. Моя мама мріяла, щоб я перемогла у цьому конкурсі, натомість викладачка була до мене завжди суворою, казала: «Ти ніколи не переможеш. Хто зверне увагу на дівчину з маленького закарпатського містечка». Я плакала і ображалася, але твердо йшла до мети. І тільки перед смертю, коли я через багато років прийшла до викладачки, вона сказала: «Ти була моєю найкращою студенткою. Своєю критикою я підштовхувала тебе до ще більшої праці над собою. Вірила, що тільки ти вийдеш на світовий рівень».

Після другого етапу конкурсу у коридорі королева меццо-сопрано Сіміонато підійшла до мене і своєю рукою погладила мене по обличчю: «Який у вас гарний голос. Браво!». Моя педагог це бачила і сказала, що оперна діва, мабуть, мене з кимось переплутала. Коли вручали після третього етапу нагороди, мені дали лише премію від публіки. Високі нагороди дісталися іншим.

Після закінчення конкурсу для учасників і членів журі організували вечірку. Джульєтта Сіміонато перед всіма виступила, трохи розповіла про конкурс. Сказала, що усі учасники були сильні, але найбільше їй сподобалася Георгіна Бенза. Я себе аж ущіпнула за руку від несподіванки… «Усю ніч я думала, який голос у Георгіни. І зрозуміла: її голос — як перли».

На шиї Сіміонато мала кольє з 240 перлинами, 19 діамантами і золотою застібкою. Зняла це кольє зі себе і зі словами «Це моя премія Георгіні» одягнула мені цю коштовну прикрасу. Усі дивувалися, бо Сіміонато була неймовірно багатою жінкою, але водночас страшенно скупою. Нікому нічого не дарувала. А мені віддала мільйонний спадок. Китаянка, якій вручили першу премію, пізніше підійшла до мене і каже: «Я би з тобою помінялася нагородами». Жест королеви меццо-сопрано наступного дня описали найпрестижніші світові видання. Це кольє стало для мене не просто нагородою, а оберегом. Ось уже скільки років я з ним не розлучаюся, вожу зі собою на всі гастролі.

— З роками і набутим досвідом втратили почуття страху на сцені?

— Я навчилася не співати, а проживати роль. Як це робила Марія Каллас: вона жила на сцені. Пригадую, мені було 25 років, і я співала маленьку роль. Буквально на кілька слів. Це було почесно, бо головну партію «вбивці» співала американська меццо-сопрано угорського походження Астрід Варнай. Тоді їй було близько 70 років. Якби ви бачили, як ця мила жінка перед самим виходом змінилася — обличчя перекосилося на гримасу, можна було перелякатися. Вона співала, а потім почала бити палицею по сцені.

Мені, коли вона повернеться до мене, треба було заспівати лише три слова. Однак, коли вона повернулася і почала сміятися, така страшна, мені відняло зі страху мову, і я забула слова. Астрід тихенько підказала. Після цієї сцени я плакала у гримерці. За кілька хвилин у двері постукала знаменита Варнай і попросила пробачення за те, що злякала мене. Я переживала, що зі мною розірвуть контракт. Але Варнай не лише мене заспокоїла, що все буде гаразд, а й взяла під свою опіку і навчала мене тієї акторської майстерності, якої я досі не знала. З роками це почуття страху трансформувалося у неймовірне бажання якомога швидше вийти на сцену і прожити вчергове свою роль.

— Ми з братом виросли на чотирьох мовах. Мама — біолог, батько — адвокат, закінчив Львівський університет імені Івана Франка. Вдома ми всі розмовляли угорською. Батьки віддали нас з братом в українську школу у Береговому. Це ще було за Союзу. Багато хто у місті розмовляв російською. І ми з братом також вивчили цю мову. У школі ще вивчали англійську. І добре вчилися. Тому мови з дитинства мені даються легко.

— З дитинства мріяли стати співачкою?

— Мама розповідала, у трирічному віці я поставила маленьку табуретку, стала на неї і сказала: «Хочу бути оперною співачкою». Моя бабуся була оперною співачкою, добре грала на піаніно. І у мене досі залишилося враження, що у мене музика йде зі спини.

— Дивно. Чому зі спини?

— Як я народилася, бабуся клала мене на подушці на кришку роялю, грала і співала. Піді мною грала музика. Тому, коли я співаю, чую музику і зі спини, і навколо себе. У шестирічному віці мене взяли у музичну школу, потім вчилася в Ужгородському музичному училищі. Мої батьки хотіли, щоб музика стала моєю професією. І я їм за це безмежно вдячна. А я мріяла бути біологом, лікарем, адвокатом…

Мій брат закінчив у Києві архітектурний факультет. Він не вміє співати, зате чудово малює. Наша бабуся по материнській лінії гарно співала і малювала. Брат успадкував її талант до малювання, я ж — до співу. Мені колись здавалося: якщо не вмію малювати руками, маю це зробити голосом. Тому й вчилася завжди підбирати такі фарби, щоб передати повну картину сцени. Щоб люди, навіть не знаючи мови, могли зрозуміти, про що я співаю. Але для цього треба багато працювати. Щоб глядачам здавалося, ніби мені легко співається, але ніколи навіть не здогадувалися, скільки літрів води пройде по моїй спині…

Лише тоді це буде мистецтво. Ніхто не має бачити, що ви робите на кухні. Головне, що подає те на тарілці. Пригадую, мене запросили співати у Швейцарії банкірам. Для них страшно було співати, бо у них лише долари перед очима. Здавалося, що у мене аж кров пітніла, бо думала: як мені достукатися до їхніх сердець?

— Вдалося. І навіть «Браво!» кричали.

— Чоловік не ревнує вас до сцени, адже навколо стільки шанувальників з квітами і красивих партнерів на сцені?

— Ніколи. Професіональність починається зсередини. Іноді я навіть не знаю, як звати моїх партнерів по сцені. Є різні партнери — добрі і жахливі. Пригадую, співала «Тоску». Моїм партнером був чоловік, який любить чоловіків. Він мені сказав, щоб я його не торкалася. Запитую: «А як ти плануєш зіграти любовну сцену, якщо не будеш мене обіймати?». Сказала, що не хочу його знати, і не хочу знати, як його звати, але на сцені ми працюємо. І треба зіграти так, щоб глядачі повірили, що між нами любов. Бо це наша робота, за яку ми, окрім задоволення, отримуємо ще й немалі гроші.

На сцені я його і цілувала, і обіймала, і він змушений був підкоритися. А потім він мені сказав: «Ти — велика артистка».