Краса народооб’єдначого пафосу/ Роксоляна Гавалюк
У Львівській національній опері відбулася прем’єра нової режисерської версії опери «Набукко» Джузеппе Верді. Ця вистава вже вразила багатьох і змусила задуматися над дуже важливими речами: над тим, що існує поза епохами, відстанями, націями, не просто існує, а залишається актуальним, істотним, визначальним і хвилюючим…
Насамперед, чим була ця опера для автора? Твором, який повернув його до життя зі страшної життєвої кризи, особистої і творчої. Твором, який став проривом, причиною його слави і популярності, про яку сам композитор писав, маючи на увазі період від 1842 по 1858 рік: «З часу “Набукко” я практично не мав спокою. Шістнадцять років роботи на галерах».
Яке значення ця опера мала для його країни? Після першої постановки 9 березня 1842 в Teatro alla Scala в Мілані та остаточної версії в грецькому Nobile Teatro di San Giacomo di Corfù у вересні 1844 року «Набукко» мав у публіки грандіозний успіх, всупереч численним гірким та їдким пророцтвам критиків. Опера «Навуходоносор» («Nabucodonosor») мала такий успіх, що оперу знову поставили в серпні — вона витримала понад п’ятдесят вистав, а згодом регулярно з’являлася в репертуарі аж до 1861 року.
Кожного разу театр звертався до цієї опери з особливих нагод: у 1913 році — для відкриття виняткового сезону, присвяченого Дж. Верді; у 1933-му — для інавгурації сезону; і знову в 1946 році — для відкриття театру після повоєнної реконструкції.
Згодом театральна публіка пов’язала її сюжет з політичною ситуацією, що панувала в Італії на той час. Демонстрації на вулицях Болоньї, Мілана та інших північноіталійських міст змусили окупаційну австрійську владу заборонити вистави опери на контрольованих нею територіях.
Хоч на прем’єрі на біс виконувався хор «Immenso Jehova», який висловлює подяку євреїв Богові за спасіння їхнього народу, інший хор «Va, pensiero» став альтернативним гімном Рисорджименто.
Він звучав на похороні Дж. Верді, який помер у 1901 році, коли його прощали 300 000 мешканців Мілана у супроводі хору з дев’ятисот осіб, він виконувався при відкритті заново відбудованого Teatro alla Scala після Другої світової війни, а на похоронах диригента Артуро Тосканіні його співав народ. Його було виконано 12 березня 2011 року в Римській опері під керівництвом Ріккардо Муті у присутності президента Італійської Республіки Джорджо Наполітано та прем’єр-міністра Сільвіо Берлусконі з нагоди 150-ї річниці об’єднання Італії (17 березня 1861 року). Це викликало таку реакцію публіки, що Ріккардо Муті дозволив виконати його на біс, запросивши глядачів приєднатися до хору.
Якою ж була історія опери на львівських сценах? Перша львівська постановка опери Джузеппе Верді «Nabucco» в театрі графа С. Скарбека датується 10.11. 1849 року, вона була німецькомовною. І знову відгуки рецензентів про неї були доволі холодними і категоричними. На їхню думку, «Nabucco» не «виправдала очікувань», «музика цієї опери – це пишна порожнеча». Однак значна кількість подальших вистав свідчить про те, що публіка й у Львові не поділяла снобізму рецензентів щодо музики Дж. Верді.
А от далі настала тривала перерва: економічна криза міжвоєнного часу, німецька окупація, радянська система (щодо опери на біблійний сюжет із ідеєю визволення з-під гніту) не сприяли сценічному відновленню твору.
Повернення його, як і в Італії, стало знаковим: у 2000 році до 100-ліття театру і до 150-річного ювілею від першої постановки опери у Львові австрійською трупою театру С. Скарбека. Наступного вечора після вистави, на гала-концерті, тодішній Президент України Леонід Кучма оголосив про присвоєння Львівському державному театрові опери і балету імені Соломії Крушельницької. Режисером-постановником тієї версії був італієць Дж. Вішилія, художниками Тадей та Михайло Риндзаки, диригентом Мирон Юсипович. З того часу численні кращі голоси Львівської опери пропонували слухачам свої інтерпретації партій та образів вічного шедевру Дж. Верді.
Чому ж тепер, в час війни, стало необхідним нове прочитання твору? Чим є важливою біблійна історія війни царя Нововавилонського царства з племенем іудеїв у VI столітті до Різдва Христового? Саме тому, що отепер цей сюжет набув абсолютно інших акцентів і точок резонансу. Знаково, що нову концепцію режисера-постановника, народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Василя Вовкуна втілювали співавтори попередньої постановки народний художник України Тадей Риндзак і народний артист України, диригент Мирон Юсипович.
Образ Набукко (лауреат міжнародних конкурсів Роман Страхов) – нещадного і жорстокого володаря, який відкинув у своєму серці все людське через прагнення влади, зневажив чужих богів і богів власного народу, і, зрештою, сам посягнув на місце бога – проходить через страшну небесну кару падіння з трону, безумство і небезпеку втрати доньки. Його визволяють смирення, віднайдена віра, прагнення віднови Храму й любов.
Роль позашлюбної доньки Набукко Абігаїлі (лауреатка міжнародних конкурсів Софія Соловій) є надзвичайно складною і з драматичного, і з технічного огляду. В опері вона має грандіозний діапазон емоційних і образних трансформацій. Її партія однією з найскладніших, які Верді написав для драматичного сопрано (на прем’єрі вона призначалася для Джульєтти Стреппоні, майбутньої вірної подруги і другої дружини митця, її славетними інтерпретаторками також були Марія Каллас, Аніта Черкетті, Олена Суліотіс, Гена Димитрова, Марія Драгоні та Анна Піроцці): вона вимагає незвичайної сили та гнучкості, а також віртуозності, володіння великою динамічною шкалою від переможних променистих фермат до ефемерних ламентозних фразувань, а отже потребує доброї італійської вокальної школи й неабиякого акторського хисту.
Роль законної доньки Набукко Фенени (лауреатка міжнародних конкурсів Лілія Нікітчук) більш монолітна, статична, однак і більш нюансова водночас: вимагає м’якого, збалансованого голосу мецосопрано з вишуканим тембром, спроможним заповнити залу. У цій ролі прославилися такі відомі мецосопрано, як Джульєтта Сіміонато, Фьоренца Коссотто, Лючія Валентині Террані. Обидві виконавиці партій головних героїнь продемонстрували і блискуче володіння вокалом і акторською майстерністю.
Не менш яскравими були вагомі чоловічі образи: динамічний, пристрасний Ізмаїл з променистим «неаполітанським» тенором (заслужений артист України Максим Ворочек), розкішні баси – величний, глибокий і світлий іудейський первосвященник Захарія (лауреат міжнародних конкурсів Володимир Шинкаренко) та приспішник темної сили Верховний жрець Ваала (Назар Павленко).
Ансамбль головних персонажів чудово доповнили Анна, сестра Захарії (лауреатка всеукраїнського конкурсу Аліна Діденко) та Абдалло, вавилонський солдат (Юрій Гецко). Окремо варто відзначити витончене і філігранне ансамблеве звучання всіх солістів, їхній гнучкий баланс і взаємодію, які особливо прикрашали музичну тканину твору в розділах a cappella чи з мінімальною підтримкою оркестру.
Унікальною у цьому творі є роль хору, яка надає йому справжньої ораторійної масштабності і величі (хормейстерка-постановниця Ірина Коваль). Народ іудеїв постає в опері монолітним масовим персонажем зі своєю власною драматургією, різноплановими емоційними станами. Численні хорові епізоди вирізняє яскрава характерність, високий темп, складна ритміка і фактура, непрості співвідношення з оркестровою тканиною. Ці завдання були виконані просто блискуче.
Загарбницька вавилонська армія (не народ) в творі розкривається через марші, ритмізований та екзотичний Вавилонський марш, який супроводжує Набукко після його прибуття і пізніше повторюється ще тричі в різних сценічних обставинах (він більше нагадує зміну почесної варти), та похоронний похід Фенени на страту, який також звучить двічі. Кожен з них вирішений відповідно до музики дуже винахідливо і сценічно цікаво (балетмейстер-постановник народний артист України Ігор Храмов).
Хоч оркестр у опері має традиційний парний склад, та його трактування композитором викликало чимало заперечень у його сучасників, адже велика роль мідних духових та ударних, виразних інструментальних соло, діалогів інструментів з вокалом ставить перед диригентом масу додаткових завдань у дотриманні звукового балансу та драматургії оркестрової тканини (диригент-постановник народний артист України, диригент Мирон Юсипович).
Костюми і аксесуари персонажів (від корон і жезлів до мечів-бластерів) дуже влучні, переконливі, ефектні, вишукано-коштовні, виграшні в сценічному русі (художниця костюмів Жанна Малецька).
І окрема складова вистави – сценографія у тісній взаємодії зі світлом (художник світла Олександр Мезенцев).
Анонси проголосили, що показ вистави присвячений 85-річчю від дня народження художника-сценографа Тадея Риндзака, який розвинув лінію свого наставника Євгена Лисика в нових суспільно-мистецьких умовах, свідомо символічно акцентуючи сценічним оформленням генеральні постулати художнього задуму. Протягом двох місяців він готував до вистави полотно (понад 40 метрів ширини і 14 метрів висоти), де на камінні, що сиплеться з неба, вибиті староєврейською мовою фрази із Тори та лики тих, хто оберігав і молився за земний Храм. Вражаючими складовими сценічної дії є менори, які з громами і блискавками перетворюються на символічні ракетні установки, руйнування трону сатрапа, над яким у чорно-синіх небесах пробиває шлях осяйний промінь надії на Бога, до якого спрямована заключна молитва…
Та найголовніше, що всі ці аспекти створили єдине, гармонійне, переконливе і принципово нове художнє ціле. Незалежно від того, хто був у залі – знавці, цікаві туристи, чи нечасті гості оперних вистав, – усі усвідомили красу й силу музики Дж. Верді, бо вона розкрилася у всій своїй величі завдяки стильним і майстерним виконанням. Думаю, що кожен, хто побував на виставі, гостро відчув актуальність образу чистого зла, спрямованого на криваву розправу, бездумне нищення безневинних задля власного самозвеличення, ідей втрати людяності, а на противагу – величі сили духу, віри і молитви, розуміння потреби об’єднатися в любові до свого народу, щоби відбудовувати зруйновані Храми.
01.10.2026
Роксоляна Гавалюк/ Збруч