News

Be first to know about events in out Opera

«Сокіл» & «Алкід» – філософія польоту/ газета “День”/ Ольга Стельмашевська

Sorry, this entry is only available in Ukrainian. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

https://day.kyiv.ua/uk/photo/sokil-alkid-filosofiya-polotu

16 вересня, 2021 – 12:33

У Львові з успіхом пройшла прем’єра двох опер Дмитра Бортнянського

Постановки цих творів  було приурочено 270-річчю українського композитора-класика. У контексті прем’єри варто спочатку перерахувати всі «вперше», «унікально», «безпрецедентно» та «резонансно».

       Вперше за 243 роки від дня прем’єри «Алкіда» у Венеції під час карнавалу (1778) та 235 років від прем’єри «Сокола» в Гатчині для т.з. «малого двору» (1786) – опери Бортнянського цілком поставлені на сцені державного (вперше) оперного театру.

      Безпрецедентно, тому що цих творів нема в репертуарі жодного оперного театру України (в рік 270-ти річчя Бортнянського!) Унікально, тому що для широкого загалу ці опери, що до сих пір звучали лише у концертному виконанні на фестивалях чи в концертах – залишалися невідомими.

       Для диригентки-постановниці львівських «Сокола» і «Алкіда» – Оксани Линів, ця прем’єра на сцені рідної Львівської Опери, де вона починала свою запаморочливу кар’єру ще студенткою – є першою після її тріумфу на Байройтському фестивалі й втіленням її багаторічної мрії. До неї вона так само наполегливо йшла: від участі в запису диску опери «Алкід», будучи студенткою Львівської музакадемії та співаючи у відомому львівському камерному хорі «Глорія» до втілень концертних і сценічних версій в Одеській опері та в межах LvivMazArt у Свірзькому замку.

        Закономірного резонансу набуло й здійснення постановки молодою міжнародною командою на чолі з німецьким режисером Андреасом Вайріхом, який є режисером Баварської державної опери Мюнхена, сценографкою і дизайнеркою костюмів Анною Шеттль, хореографом-постановником, уже відомим львівській публіці, – італійцем Марчелло Алджері, диригентом Юрієм Бервецьким, хормейстером-постановником Вадимом Яценком та художником світла Олександром Мезенцевим з команди Львівської опери.

Бортнянський, так само як і наші сучасні його інтерпретатори, – був прихильником найпрогресивніших тенденцій в сучасному йому мистецтві. Тож, цілком закономірно, що Львівська опера абсолютно логічно й згідно з віяннями часу віддала перевагу саме авторському театру, сміливо експериментуючи з поєднанням барочної музики з символічно-підтекстовою, візуально актуальною режисерською оперою.

        Зокрема, Вайріх знаходить ту саму «вишеньку на торті» й дотепно поєднує різні опери, написані в різні періоди і навіть різними мовами, наскрізним образом Сокола, якого він одушевляє та вибудовує цілу роль для львівської драматичної актриси –  Лідії Данильчук.

        Соколом все починається – актриса неначе вводить в дію публіку разом із блискучо хореографічно-символічно вирішеною (Марчелло Алджері) увертюрою, виходячи просто серед публіки на сцену й ремаркуючи українською те, що ми наразі побачимо і почуємо  французькою. Цікавий й абсолютно природний прийом, оскільки ця роль актриси-сокола прекрасно перегукується з традиціями  т.з. придворних, «домашніх» театрів. Надалі, протягом дії, Данильчук-Сокіл й існує в цій стилістиці, своїм «модераторством» позначаючи певні смислові  та дієві акценти. Крім того, розмовляючи та співаючи українською, вона не тільки виступає таким собі посередником між давньою оперою і сучасністю, а ще й привертає увагу публіки саме до українського коріння як самого композитора, так і деяких мелодійних складових опер.

       Соколом – все і закінчується, коли у фіналі другої опери «Алкід», головний герой обирає свій шлях свободи й  самостійного вибору, ототожнюючи себе із вільним птахом та ефектно проходячи крізь зображення сокола на картині – в невідоме героїчне майбутнє. Вже не хлопчика, а мужа, не Алкіда, а Геракла (саме Алкідом був названий при народженні Геракл, син Зевса і Алкмени).

      Не зважаючи на насичену «режисерську» партитуру постановки, – диригентка-постановниця Оксана Линів одним з головних героїв прем’єри зробила саму музику Бортнянського, яка  звучала  струнко, виразно, як завжди енергійно, темпоритмично вишколено та збалансовано, з дотриманням усіх дрібних штрихів. Останнє вигідно підкреслювало приналежність цієї музики своїй епосі, традиціям виконання, які склалися в жанрі опери buff («Сокіл») та séria («Алікід»). Зокрема, оркестр під батутою маестри, вигідно подавав співаків (що в опері бароко є вельми важливим), не перекривав віртуозні арії, дуети, ансамблі, а навпаки, – досить гнучко йшов за ними, навіть деколи допомагав, «прислуховувався» до солістів, партії яких не можна назвати легкими, м’яко кажучи.

        Власне, оце досить глибоке відчуття і розуміння жанрів, музичної епохи і традицій, плюс широкий музичний кругозір міжнародної команди постановників, енциклопедична обізнаність світової оперної спадщини Оксани Линів – зробили прем’єру абсолютно співзвучною сучасній європейській постановчій оперній практиці.

Важливо, що надто різношерста львівська публіка, добре розбавлена не менш різноманітним туристом – одностайно захоплено сприйняла як все ще незвичну для дилетантського вуха барокову оперну музику і манеру співу, так і досить революційну візуальну складову прем’єри.

        Не завадило сприйняттю і те, що поряд з чисто комедійними номерами або  ліричними епізодами в «Соколі», наприклад, є й драматичні моменти, що дають підстави говорити про лірико-драматичний напрямок твору. Тут велика роль відводиться розгорнутим ансамблям, які вигідно, переконливо та музично грамотно звучали у виконанні всього складу «Сокола»: Віталія Роздайгори (Федеріго),  Аліни Діденко (Ельвіра), Віталія Войтка – (Педрілльо/Лікаря Промтуса), Анастасії Корнутяк (Марини),  Володимира Шинкаренка (Грегуара/Лікаря Лентуллуса).

      Віталій Роздайгора у ролі Федеріго був повною протилежністю свого попереднього героя Лиса Микити з однойменної опери сучасного українського композитора Івана Небесного. Акторськи, Віталій і тут блискуче справився із режисерським завданням, поставленим для втілення опери старовинного українського композитора. Щоправда, партія далася йому не так легко: артист був, особливо на початку, трохи вокально затиснений, звучав місцями глухо і нерівно. Проте до фіналу все встало на свої місця. Наявний потенціал співака та впевнене опанування саме бароковою манерою співу, досвід частого виконання різнобічного, навіть полярно протилежного репертуару – готує нам прекрасного універсального оперного артиста.

      До автентичної, власне барокової манери співу найближчим виявився хор з їх технічною, дозовано потужною манерою виконання й досить гнучкими голосами.

До слова, в опері «Алкід» Бортнянським були знайдені форми, що поєднують в собі риси барокової арії da capo та класичної сонатної форми. Той же тип зустрічається в ранніх операх Моцарта, що дає підстави українським музичним історикам називати композитора – «нашим Моцартом».

       Тож, уся хорова частина «Алкіда» – мелодично доступна, драматургічно продумана і водночас витончена, із прозорою фактурою, – «подарувала» хору Львівської опери під керівництвом Вадима Яценка, одне з найцікавіших завдань. Опанувавши бароковий хоровий спів, ефектно продемонструвавши всі закладені в партитуру родзинки, спираючись на цікавий режисерський малюнок, який ні на хвилину не полишав хор у статиці, – він став монолітним героєм спектаклю. Поліфонічно переплітаючись не тільки з сольними виконавцями, а ще й з балетом, виконуючи багатофункціональну наскрізну, постійно пульсуючу роль в обох операх.

       Особливо промовистим хор є, як символ «життєвого моря», в якому домінує Едоніда і яке, то поглинає, то «випльовує» героя – в «Алкіді». В результаті, картинка набула тої яскравості і зчитуваності, яка не залишила байдужим жодного глядача/слухача у залі і який легко зрозумів усі символи і сенси.

Солісти, всі як один – молоді, сповнені яскравої творчої енергії – продемонстрували гарні голоси і прекрасну вокальну школу. Досконале знання Бортнянським можливостей людського голосу, використання вокальної культури bel canto відчувається в усіх без виключення написаних ним, сольних партіях, які потребують від виконавця блискучої віртуозної техніки. І солісти з цим достойно справляються: Станіслав Цема – Алкід,  Олег Лановий – Фронімо, Людмила Корсун – Едоніда та Маріанна Цвєтінська – Аретея.

       Відкриттям став контртенор – Станіслав Цема у ролі Алкіда, вихованець легендарної одеської вокальної школи. Враховуючи той факт, що це був його сценічно-театральний дебют, він не тільки легко, ніби граючи, без  жодної натуги справився зі складною партією з високою теситурою, багатим нюансуванням, темпами, але й цікаво розіграв її як актор. Та й каст підкинув декілька влучних знахідок, зокрема протиставлення Алкіда і Фронімо означилося не тільки психологічно, але й візуально: велетенського зросту Цема із сильним, дзвінким, насиченим у верхах голосом і Олег Лановий – маленький, майже комічний живчик-тенор з прем’єрськими замашками (дотепний образ), теж виграшними верхами і колоратурою. 

        Тема перетворення великого хлопчика в самостійну дорослу людину, в мужчину, в героя, з доречним, згідно міфологічного сюжету, збудженням асоціацій у глядача із нашими воєнними реаліями – прозвучала і не видалася штучно притягнутою. Цьому сприяло і перманентне режисерське «зниження» героїко-романтичного пафосу, продиктованого сюжетом, жанром і традицією через прийом відсторонення, і досить точно вловлений ним наліт деякого аристократизму в дусі театральної естетики епохи бароко, який з’явився в результаті переосмислення лібретистом П’єтро Метастазіо міфологічного сюжету про вибір героєм свого шляху.

       Так,  лікарі у гумових рукавичках, що перекочували з «Сокола» в «Алкід» з’являються із лабораторної шафи-сейфу разом із Аретеєю-«комісаром» та антисептиками обробляють хор (сюжет «Сокола», запозичений з «Декамерона» Дж. Боккаччо, дія новел якого, за іронією циклічності часу, відбувається під час смертоносної епідемії чуми). Ініціація першого сексуального досвіду Алкіда вирішена цнотливо і порочно водночас: портрет його «першої» жінки оживає на екрані-заднику, поступово збільшується, невідворотно насувається доти, доки не заповнить собою увесь сценічний простір замкненої кімнати-свідомості героя, і,  в певний момент, цей звабливий рот з напівусмішкою Джоконди, перетворюється на загрозливо-поглинаючий хижий рот-символ. Процес перетворення Алкіда в Героя відбувався за допомогою «нависання» над сценою і, власне, Алкідом, – цілого лісу боксерських тренувальних груш – так само  гіперболізовано страхітливих.

Обидві вистави вдало зберегли розумний баланс між режисерським театром і власне музикою. Трупа Львівської Опери, опановуючи один музичний стиль за іншим, вже досить впевнено переміщаючись з однієї епохи і вокальної школи в іншу, відкриваючи для себе і української публіки досі невідомі чи маловідомі сторінки вітчизняної оперної спадщини, експериментуючи із сучасною оперою, формами, мовами, способом сценічного існування, апелюючи досвіду актуального європейського оперного театру,  – представляє наразі найбільш повний і різноманітний зріз розвитку сучасного українського музичного театру.

      Крім того, вкотре, слід зауважити: Василь Вовкун, генеральний директор-художній керівник Львівської опери послідовно і наполегливо ПРОРИВається  у флагмани українського сучасного оперного руху. Реалізувавши більше 12 прем’єр і проєктів стратегічного плану під назвою «Український прорив», – Вовкун остаточно помістив Львівську Оперу в законодавці оперних трендів України. При цьому не  лякаючись усіх можливих наслідків, які можуть траплятися цим важливим, цікавим й необхідним для розвитку оперного театру, але непередбачуваним шляхом: від залежності од усталених  і часом консервативних вподобань публіки і відгуків критики, касових успіхів чи нестабільних продажів – аж до пандемічних форсмажорів, відмови від традиційного у наших широтах спокійно-застійливого життя репертуарного оперного театру, рішучих кадрових змін заради великих творчих звершень, повної зміни внутрішнього темпоритму ввіреної йому інституції, знов ж таки заради космічних швидкостей й вражаючої результативності.

Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА, театрознавиця, Львів – Київ. Фото Руслана ЛИТВИНА