Постмодерні інтерпретації українського класичного солоспіву
Sorry, this entry is only available in Ukrainian. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.
З 24 до 30 червня цього року у Львові відбувалась непересічна музична подія: перший літній інститут у Львівській Опері під гаслом «Мистецька пісня – Опера в мініатюрі».
З ініціативи Генерального директора та художнього керівника Львівської національної опери Василя Вовкуна було організовано тижневий курс, в якому видатний англійський співак українського походження Павло Гунька обрав вісьмох співаків з 25 претендентів – і навчав їх по-новому розуміти і передавати художній зміст української мистецької пісні ХІХ – першої половини ХХ ст. Гадаю, що спільна ініціатива одного з провідних артистів світу і Генерального директора Львівської опери прекрасно вписується у основну концепцію театру «Український прорив», оскільки згідно цієї концепції, класика повинна жити сучасним життям, іноді – провокувати, іноді – гостро ставити вічні питання, іноді – викликати супротив, але завжди – крізь призму давніх міфів, історій і алегорій змушувати мислити і почувати мешканців глобалізованої планети ХХІ ст.
Такою виразною «художньою провокацією» став і фінальний концерт літнього інституту «Мистецька пісня – Опера в мініатюрі». Перше, що приходить на думку під враженням нового-старого українського солоспіву: як же був правий Костянтин Станіславський у своїй сакраментальній фразі про те, що є сто способів вимовити слово «так». Бо якщо навіть мовна інтонація здатна цілковито переінакшити, здавалось би, непорушний зміст вербального тексту, то що вже говорити про музичну інтонацію, мову, яка водночас і всім зрозуміла, і найбільш таємнича і багатозначна! Те, що класична камерно-вокальна спадщина Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Станіслава Людкевича, Якова Степового, Остапа Нижанківського, Дениса Січинського завдяки новому виконавському прочитанню здатна отримати нові смисли і несподівано розкрити приховані підтексти, а відтак бути актуальною «тут і тепер», прекрасно довели молоді співаки Соломія Городецька, Ірина Ключковська, Галина Піх, Ірина Семенюк, Наталія Юречко, Юрій Григораш, Вадим Дарчук, Володимир Шагай після тижня студій з прославленим Маестро.
Насамперед Павло Гунька рішуче відкинув стереотипи, з якими зазвичай асоціюється український романс ХІХ – початку ХХ ст.: сентиментальність, зітхання, гіркі слізоньки, нещасне кохання, квіточки, садочки, зіроньки і все, що Ст. Людкевич назвав «розсіяно-сентиментальною вдачею українців». Ні, це звичайно ж дуже мило і приємно, тільки для сучасного українця, який за століття, що минуло від написання згаданих солоспівів, здобув історичний досвід катаклізмів і трагедій свого народу, чуттєво-ностальгійні мрійливі «образки з натури» не цілком співзвучні. В літературі маємо вже новий погляд на Шевченка і Франка, на історичні події минулого в трансформаціях Ліни Костенко, Ігоря Калинця чи Оксани Забужко; в деяких експериментальних театрах українська класика виставляється цілком модерно; лише у виконанні художніх пісень українських композиторів-класиків (а ще більше народних пісень!) співаки нерідко застрягають в добі «Сердешної Оксани» чи «Марусі» Квітки-Основ’яненка. І раптом виявляється, що ті ж усім знайомі «Тихесенький вечір» Стеценка чи «Коли розлучаються двоє» Лисенка можна доносити слухачеві з цілком іншими образно-емоційними відтінками!
А «ключем», що відкрив двері потаємних пристрастей і психологічних колізій, які ми до цього часу недогледіли у Лисенка чи Степового, стали вокальні монологи Стефанії Туркевич-Лукіянович, української композиторки, що волею невблаганної долі вимушена була більшу частину життя провести в Англії. Її спадщина стала справжнім відкриттям для меломанів, настільки сміливо, співзвучно до художніх експериментів нововіденців, Гіндеміта, Бартока чи Шимановського прозвучав її голос. Вона створила яскраво національну версію експресіонізму, рішуче порвавши з усім традиційним арсеналом української композиторської школи. В програмі фінального концерту її три пісні: «Я ввечері прийду» до слів Юрія Липи, «Злетів орел» до вірша Маркіяна Шашкевича та особливо «Павук» на поезію її чоловіка Нарциза Лукіановича, що нагадує оповідання Франца Кафки «Перетворення», символічно окреслили образно-змістовні сфери основних інтонаційних подій імпровізованої пісенної опери: невловимо-тривожна присмеркова лірика, героїко-трагедійні алюзії та експресіоністська фантасмагорія.
Звісно, образи і емоції, які Павло Гунька разом з молодими співаками відчитав із романтичної і постромантичної вокальної лірики композиторів-класиків, далеко не беззаперечні. Як на мене, великий вплив на «згущення фарб» у інтерпретації пісень мало провідне амплуа видатного артиста: одна з його кращих тріумфальних ролей – Воццек в однойменній опері Альбана Берга, а ще Макбет у опері Дж. Верді, Борис з «Леді Макбет Мценського повіту» Дмитра Шостаковича, Генерал у «Гравці» С. Прокоф’єва та інші персонажі, що спостерігають світ виключно з його темної сторони. Звідси і переважаючий експресіоністичний відтінок інтерпретації більшості пісень: від «Вечірньої пісні» К. Стеценка до «Зацвіла в долині» М Лисенка (остання взагалі вирішена як боротьба двох непримиренних суперників В. Дарчука і В. Шагая за дівчину (С. Городецька), що зрештою дотепними маніпуляціями позбувається обох), від бідермаєрівського дуету «До ластівки» О. Нижанківського до «Contra spem spero» Я. Степового, в якій Ю. Григораш розіграв шекспірівські пристрасті.
Але загалом я цілком приймаю саме таку, а не іншу образно-смислову лінію цієї оперно-пісенної вистави з кількох причин: по-перше, тому, що кожен (кожна) з виконавців були вельми професійні, переконливі, талановиті й артистичні у суто вокальному плані: ні одна фраза, ні один акцент не хибував супроти естетичних вимог; по-друге, тому, що вони не перегравали, грали щиро, не вдавали, кожен жест, яким би екстравагантним не видавався, не дратував, бо був природним і не вульгарним, ніде артисти не переступили межу; третє ж і головне – молоді виконавці внутрішньо розкрились, позбулись штампів, які «прилипають» до сценічної постави і для цього справді потрібен був буденний одяг, виступ босоніж, розкута поведінка. Гадаю, кожен з них не просто здобув ще один професійний досвід, але насправді зробив крок вперед до свого особистого Олімпу.
Головне фото – усі учасники концерту та Павло Гунька (©Роман Дзундза), фото – ©Роксолана Гавалюк
Любов КИЯНОВСЬКА
