News

Be first to know about events in out Opera

На Соколиних крилах львівського Алкіда/ Аліна Плахтієнко

Sorry, this entry is only available in Ukrainian. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Відзначити варто розкішного контртенора Станіслава Цему, виконавця ролі Алкіда, якому заслужено дісталося найбільше овацій

Львівська музична спільнота протягом багатьох років активно відроджує та популяризує творчість відомого композитора українського походження Дмитра Бортнянського. Його твори регулярно звучать зі сцен Львівської національної опери та філармонії, артмайданчиків на численних фестивалях та концертах, присвячених його творчості.

У свій 122-ий сезон Львівський національний оперний театр увірвався із гучною прем’єрою одразу двох опер видатного класика — «Сокіл» (1786) та «Алкід» (1778), присвяченою 270-річчю славетного композитора. Промокампанія рясніла підписами «резонансний», «унікальний», тож було цілком очевидно, що подія претендує на звання найгучнішої події сезону в Україні.

Бортнянський. Відродження

Постановка опер Бортнянського у загальносвітовому контексті є дійсно безпрецедентною подією, оскільки випадків їх виконання в закордонних театрах рівно нуль, за виключенням хіба що найпершої венеційської прем’єри «Алкіда» в далекому 1778 році та декількох постановок в Росії із їх незмінною риторикою «Бортнянський наш». Єдиний жанр, з яким найчастіше пов’язують ім’я Бортнянського, і який частіше за інші твори з’являється в програмах концертів — це духовний концерт. Вкрай рідко виконуються його камерні твори. Про те, що він є автором шести опер, відомо далеко не всім навіть на його батьківщині.

Відродження оперного спадку Бортнянського розпочалося в 1990 роках силами відомої клавесиністки, дослідниці старовинної музики Наталії Свириденко. Протягом 1995-2013 рр. під її орудою було здійснено декілька постановок опери «Сокіл» в різних куточках України. Не лишився поза увагою дослідниці і «Алкід»: в 2000 році на сцені Київського будинку вчених силами Наталії та Товариства камерної опери відбулося концертне виконання опери українською мовою.

Сьогодні популяризацією спадку Бортнянського активно займається всесвітньо відома диригентка Оксана Линів, чиє ім’я нині не сходить з вуст музичного світу. У 2013 році під її керівництвом було поставлено концертну версію опери «Алкід» в Одеській національній опері. Так само під її орудою глядачі побачили повноцінну постановку опери в 2018 році в рамках фестивалю LvivMozArt .

Тож не дивно, що саме ім’я Оксани Линів було одним з перших оголошених в складі команди постановників. І взагалі, Львівська опера зробила акцент саме на постановниках, тоді як інші театри, зазвичай, заохочують глядачів потужним виконавським складом. Разом із Оксаною Линів представити публіці осучасненого Бортнянського було запрошено закордонних майстрів: режисера Андреаса Вайріха,  сценографиню і дизайнерку Анну Шеттль та балетмейстера Марчелло Алджері. З команди театру залучили хормейстера Вадима Яценка, диригента Юрія Бервецького, художника світла Олександра Мезенцева

Бортнянський по-баварськи. Частина перша

Для німецького режисера Андреаса Вайріха це був вже другий досвід постановки Бортнянського в Україні. Саме у їх з Оксаною Линів плідній співпраці побачив світ «Алкід» 2018 року, при чому тоді Андреас був не лише постановником, а й сценографом і дизайнером. Тоді його Алкід виглядав доволі цікавим і з боку сценографії із алюзіями до Дантівського пекла, і з боку прочитання проблеми пошуку головним героєм свого шляху.

Цього разу режисер об’єднав обидві опери і переніс їх в сучасність, при чому в зворотній хронології. По-перше, античний сюжет «Алкіда» передує подіям «Сокола», що розгортаються за часів Відродження. По-друге, «Алкід» був написаний на 8 років раніше за «Сокола». Втім цей хід є цілком виправданим, оскільки сюжет «Алкіда» динамічніший і має більше можливостей для сценографії.

Аналізуючи творчий доробок Андреаса Вайріха, можна помітити, що режисер дуже багато працює із матеріалом, насиченим психологічно-емоційною складовою. Це маловідомі та найновіші опери сучасних композиторів, опери Штрауса та «Леді Макбет» Шостаковича. Серед останніх помітних постановок опера «Сельма Єжкова» данського композитора Пола Рудерса 2013 р. за сюжетом фільму Ларса фон Трієра «Та, що танцює в темряві». Тут Андреасу довелось попрацювати з надскладним образом матері, яка ціною власного життя рятує сина. Ту ж наскрізну тему — самопожертви матері заради сина — побачимо і в його прочитанні «Сокола». У квітні 2018 року режисер поставив комічну оперу Віктора Ульманна «Розбитий глек», де дивовижним чином переплітаються біблейський сюжет про Адама і Єву, трагедія Софокла «Цар Едіп», і гостра сатира. Тому в своїх постановках Андреас Вайріх максимально концентрується на психологічному стані свого героя і намагається витягнути з його стану усе очевидне й неочевидне. Те ж спостерігаємо і в його прочитанні опер Бортнянського.

Фото: Руслан Литвин

У випадку із головними героями «Сокола», збіднілим графом Федеріко та аристократкою Ельвірою, режисер ніби витягає з їх душ назовні внутрішній злам та зацикленість на певній проблемі (в Ельвіри смертельно хворий син, а у Федеріко зовсім немає грошей, і він не знає як без них підкорити свою кохану), і доводить їх до апогею. Тому перед глядачем постають не просто персонажі із проблемами, а душевно хворі люди, які і поводяться відповідним чином: Ельвіра увесь спектакль балансує на межі божевілля, а Федеріко лякає гіпертрофованим інфантилізмом. Та й усе, що відбувалося на сцені — витівки псевдодокторів, поведінка служниці Марини, монологи Сокола, що перетікають у крики хворої дитини, — нагадувало суцільну божевільню. І в цьому сенсі Андреасу Вайріху або вдалося витягти із «Сокола», комічної опери із незамислуватим сюжетом, щось ну дуже глибинне, або ж, як кажуть, режисер дещо «перемудрував». Тут напевне кожен глядач має вирішити на власний розсуд. В будь-якому випадку подібний емоціний градус вимагав неабиякої акторської майстерності від виконавців, із чим солісти Львівської опери Олеся Бубела (Ельвіра) та Віталій Роздрайгора (Федеріко) впоралися прекрасно, чого не скажеш, на жаль, про виконавський бік. Втім, про це пізніше.

Головний герой «Алкіда» прочитаний режисером більш традиційно. Головна інтрига полягала в тому, як Вайріх відобразить внутрішній конфлікт головного героя — необхідність обирати між життєвими насолодами та честю і відвагою в реаліях сьогодення, коли цей конфлікт вже не є актуальним. Сучасний Алкід робить свій вибір під тиском суспільства, яке продовжує нав’язувати чоловікам агресивну маскулінність, «успішний успіх», вимагає постійних досягнень і перемог, навіть якщо цей образ не відповідає внутрішнім відчуттям людини. Ми бачимо, наскільки дискомфортним і чужим місцем є для Алкіда боксерська зала, як він страждає від завищених вимог суспільства, від імені якого промовляє друг Алкіда, Фронімо.

В оригінальному сюжеті Алкід робить вибір на користь славетного шляху героя. Алкід в постановці Вайріха не обирає між Едонідою, яка є втіленням чуттєвості і кохання, та Аретеєю, яка уособлює мужність та відвагу. Вайріх не дає конкретної відповіді, який бік обирає герой. Наприкінці опери ми спостерігаємо, як Алкід блискавично перемагає Фронімо і проривається в картину із соколом, що вочевидь символізує те, що герой обирає свій власний шлях.

Бортнянський по-баварськи. Частина друга

Німецька сценографка та дизайнерка костюмів Анна Шеттль, в портфоліо якої постановки Зальцбурзького фестивалю — «Весілля Фігаро», «Богема», «Любовний напій», сценографія до гучного оперного проєкту «Сім смертей Марії Каллас» Мюнхенської державної опери в тандемі з королевою перфомансу Мариною Абрамович, дизайн костюмів до короткометражних фільмів «Пробудження» та «Свято» режисера Гаелля Мура, об’єднала дві різні за характером та часом розгортання сюжету опери в одному просторі. Трансформація цього простору відбувалася паралельно до внутрішніх трансформацій головних героїв. Спостерігати за цими перетвореннями було надзвичайно цікаво.

Події «Сокола» розгортаються у темній похмурій кімнаті, в якій усе вкрито білими простирадлами: поодинокі меблі та безліч картин на стінах. Ці простирадла у поєднанні із типовими для лікарняних палат атрибутами, як то умивальник із білим кафелем, металева шафа, створювали гнітючу, хворобливу атмосферу. Протягом усієї опери головні персонажі Федеріко та  Ельвіра знаходилися по різні боки цієї кімнати. Це вирішення вдало підкреслювало головну ідею, закладену постановниками: двоє самотніх людей не можуть наблизитися виключно через власні внутрішні обмеження і замкненість у власних «мильних бульбашках». Вони фактично знаходяться в одній кімнаті, але лише наприкінці змогли вибратися з тих «бульбашок» і зробити крок на зустріч один одному.

Фото: Руслан Литвин

В «Алкіді» кімната-палата відповідно до режисерського задуму трансформується у кімнату боксерської слави із шафою, повною нагород і телевізором, що транслює бій Кличка. Із появою спокусниці Едоніди межі боксерської кімнати розсуваються, і головний герой поринає у світ насолоди та еротичних переживань. Темне світло і холодні кольори змінюються на теплий простір у помаранчево-пурпурних кольорах. За задумом режисера герой спочатку має пізнати свій чуттєвий бік через перший статевий досвід. Щоб не шокувати глядачів відвертістю та натуралістичністю, якою в європейському оперному театрі вже не здивуєш, постановники вирішили показати цей досвід через промовисті декорації. Оздоблення кімнати Едоніди очевидно мало обриси жіночого лона, і в кульмінаційний момент, коли Алкід все ж піддається спокусі, Едоніда символічно вводить його всередину цієї кімнати.

Оскільки Анна також розробляла дизайн костюмів, буде доречним відзначити їх концептуальність. Прозорий поліетиленовий фартук головної героїні «Сокола» Ельвіри символізував той бар’єр, яким вона відгородилася від життя, і якого вона наприкінці позбавляється, як і власної «мильної бульбашки». Окремим естетичним задоволенням була сукня Едоніди, із довгими смугами напівпрозорої тканини, що нагадували тенета, в яких плуталися жертви спокусниці. Цікавим, але не зовсім зрозумілим, був віузальний образ войновничої Аретеї, у вбранні якої домінував стиль мілітарі, а в пластиці — елементи східних єдиноборств.

Бортнянський по-львівськи

Розкішний візуал події можна назвати однією з найсильніших її сторін. Львівський фотограф Сергій Горобець створив дивовижну історію про красу людського тіла, яка полягала у поєднання пластики, «огорнутої» прозорою тканиною і гри світла  та ліній, що утворює тіло в цій тканині. На виставці, присвяченій прем’єрі, гості панельної дискусії мали можливість детальніше роздивитися ті прекрасні образи, що вабили зір з промо-матеріалів, і оцінити витончену манеру роботи Сергія із світлотінню, кольором і композицією.

Оркестр під орудою Оксани Линів продемонстрував відмінну взаємодію із вокалістами, втім ідеального темпового балансу в оркестровій партитурі дещо не вистачило. І, нарешті, слід відзначити блискучу роботу балетмейстера-постановника Марчелло Алджері, хореографія якого ніби продовжувала дивовижну візуальну історію Сергія Горобця. Найбільше цей перетин був помітний в сцені із Едонідою, де в напівпрозорій тканині шлейфу сукні плуталися жертви її спокуси. У поєднанні зі світловою партитурою Олександра Мезенцева ця пластика утворювала неймовірні гіпнотичні образи та ілюзії. Від яких так важко тепер перейти до недоліків та суперечливих моментів вистави, а їх, як і переваг, було чимало.

Чи не найбільше суперечок і подивів викликала поява персонажа, якого не було в оригіналі — Сокола. Точніше сам Сокіл в опері є, і в сюжеті він відіграє вагому роль того рушія, який зводить головних героїв разом. Проте він не є персоніфікованим, і з’являється виключно як згадка в діалогах персонажів, відповідно і не має власних реплік.

Постановники вирішили «оживити» Сокола і перепоручити йому ту наративну роль, яку мали б виконувати діалоги між персонажами. Цю роль доручили корифейці львівського театру, драматичній актрисі Лідії Данильчук. Одночасно із роллю Сокола пані Лідія також втілювала на сцені образ хворого сина головної героїні, який так само відсутній в сюжеті. За задумом постановників, персонаж Сокола також виконував роль своєрідної арки, яка мала би поєднати дві опери між собою: прем’єра розпочалася з появи в глядацькій залі Сокола, а закінчилася символічним «вильотом» Алкіда в картину із зображенням сокола, що символізувало завершення внутрішніх пошуків героя. Проте арок в самій сценографії було цілком достатньо, щоб зчитати цю ідею. Обидві опери відбуваються в одному просторі, символізм в декораціях також був цілком промовистим, тож, попри вражаючу акторську майстерність пані Лідії, з якою вона перевтілювалась з ролі Сокола в роль хворої дитини, доречність введення цих двох персонажів є сумнівною.

Фото: Руслан Литвин

Львівська музична спільнота вже досить тривалий час відроджує та пропагує музику Бортнянського, і в численних проєктах, присвячених його творчості, активно наголошує на українському походженні композитора. Втім оперний стиль Бортнянського формувався під час його навчання в Італії, і, звичайно, не оминув прямого впливу відомих європейських композиторів XVIII століття: Баха, Вівальді, Перголезі, Глюка. Постійна приписка «сучасник Моцарта», без якої Бортнянський мало де згадується, хоча і є заскарублим кліше, втім не безпідставним. Під час слухання його опер постійно виникають аллюзії та паралелі до комічних опер Моцарта. Тож появу Сокола з глядацької зали, який виконував пісню «Сокіл» з репертуару відомих сестер Тельнюк, можна пояснити як спробу постановників додати національний елемент, який би нагадав глядачеві, що на сцені опера саме українського композитора.

Звідси також витікає інший суперечливий момент постановки — рішення поставити «Сокола» мовою оригіналу, французькою, точніше наполовину французькою, наполовину — українською. На відміну від «Алкіда», опера  «Сокіл» є результатом творчих спроб композитора в жанрі французької комічної опери, де однією з відмінностей від італійської опери buffa була заміна речитативів secco під супровід клавесина на розмовні діалоги. І постановники вирішили перекласти ці діалоги, в яких власне і відбувається розгортання і пояснення сюжету, українською, в той час, як музичні номери виконувались французькою. Це надавало виставі кострубатого еклектизму.

Враження погіршувала відверто невідпрацьована вимова співаків. На панельній дискусії постановники розповідали, що над вимовою виконавців працював французький тенор Поль Гоглєр. Звісно, ніхто не очікував, що співаки, як скоріш за все не мали досвіду виконання французької опери (бо французька опера в репертуарі українських театрів — доволі рідкісний гість), за місяць говоритимуть французькою як рідною.

Достатньо було хоча б віддалено імітувати характерні риси мови (ту ж грасирувану «р» та кінцеву «е», яка в розспіві не має звучати як українська «Е», а бути наближеною до «ьо», щоб акцент не так боляче різав по вухах. Або ж виникає питання про доцільність виконання мовою оригіналу за умови таких скорочених термінів підготовки. І це той рідкісний випадок, коли переклад всієї опери українською, напевне, виглядав би вдалим рішенням. Бо, по-перше, звучало би більш цілісно, а по-друге, додало би Бортнянському того бажаного національного елементу, відсутнього в музиці.

Фото: Руслан Литвин

На жаль, ні цікаві режисерські рішення, ні промовисті декорації не змогли приховати очевидних недоліків виконавського складу, хоча заради справедливості слід зазначити, що акторська гра у всіх виконавців була на належному рівні. І справа тут навіть не в окремих солістах, а в школі, яка не вчить відрізняти бароковий спів від бельканто, опер Глюка від опер Пуччіні. Усе співається в однаковій манері, з форсованим верхнім регістром, надмірною мелізматикою і повним нерозумінням тих особливостей епохи, які закладені в музиці композитора. І це навіть не проблема суто Львівської виконавської школи, так співають абсолютно скрізь в країні, і все це виливається в риторику «українським вокалістам важко реалізуватися в світі».

Відзначити варто розкішного контртенора Станіслава Цему, виконавця ролі Алкіда, якому заслужено дісталося найбільше овацій. Недарма команда театру буквально молилася за його здоров’я, адже другий заявлений контртенор Костянтин Деррі напередодні прем’єри захворів, а заміну рідкісному тембру знайти вкрай важко. Випускник Одеської національної музичної академії, запрошений соліст Тюрінгської філармонії, Станіслав достойно впорався із технічно складною партією Алкіда. Можливо, в артистичному плані йому зовсім трохи не вистачало розкутості, втім, прекрасним голосом і майстерністю виконавець сповна її компенсував. Виконавиця ролі Едоніди, Дар’я Литовченко потішила слух приємним тембром, втім її Едоніда по-справжньому не спокушала. Едоніда в «Алкіді» 2018 року у виконанні сопрано Тетяни Чайки була набагато переконливішою. З другорядних персонажів своїм шармом та артистизмом запам’яталася виконавиця ролі служниці Марини Ганна Носова.

Бортнянський. Post Scriptum

Нині багато точиться суперечок стосовно того, що сучасна опера є надмірно режисероцентристською. Що всі оперні театри мімікрують під кінотеатри і прагнуть показати глядачу якомога яскравішу, динамічнішу, або шокуючу картинку, а режисери змагаються в оригінальності задуму. І якось так виходить, що власне музика, і спів, втрачають свої позиції.

Тож якщо судити з точки зору режисури та сценографії, то Львівській опері вдалося сповна вразити глядача. В контексті українського оперного театру, постановка опер «Сокіл» та «Алкід» дійсно є резонансною і унікальною. Це вигідно виділяє її на тлі інших Національних оперних театрів, які погрузли в однотипній бутафорській сценографії, і які нічого подібного ще не пропонували і навряд запропонують найближчим часом. Втім якщо дивитися ширше, розумієш, що поокремі ідеї та прийоми вже давно є в арсеналі іменитих постановників відомих фестивалів та театрів — Зальцбурзького або Байройтського, Мюнхенської та Віденської опер. Чи це сучасна, цікава, провокуюча до дискусій постановка? Безумовно. Чи дійсно вона оригінальна і новаторська? Є сумніви. Проте їх точно не залишається в оцінці внеску цієї події як в розвиток оперного мистецтва в Україні, так і популяризацію творчості композитора, який точно вартий більшого, ніж приписки «сучасник Моцарта».

https://theclaquers.com/posts/7503?fbclid=IwAR02yrsDMvV4mzxre5lBtqUzGQoybDWUUJ1ea6d__e-IIHZvA5AjEZg1mxA