News

Be first to know about events in out Opera

Інтерв’ю з Василем Дударем 

Sorry, this entry is only available in Ukrainian. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Готуючись до 500-ої вистави «Запорожця за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, згадуємо виконавців, що брали участь у прем’єрній виставі 18 липня 1987 р., а серед них – заслуженого артиста України Василя Дудара, який сьогодні викладає вокал у Львівській національній музичній академії імені М.Лисенка, артиста, якого називають кращим Іваном Карасем України – тобто головним героєм цієї першої української опери.
Н.Т. Василю Вікторовичу, згадайте атмосферу, що передувала прем’єрі.
В.Д. У театрі завжди раділи, коли в репертуар входили опери чи балети українських композиторів. До «Запорожця» було особливе ставлення. Це ж вистава, яка повертала до сторінок української історії, для кожного патріота в радянські часи це було важливо. А солісти раділи ще й тому, що партії в цій виставі багатопланові: опера і героїчна, і лірична, і з доброю дозою козацького гумору.
Н.Т. До цієї вистави вам, басові, природно, дісталася партія Івана Карася. Не страшно було молодому артистові братися за головну роль; тим більше ту, яку виконував сам Семен Гулак-Артемовський – провідний соліст Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі, композитор, творець цього оперного шедевру?
В.Д. Роль Карася дуже складна – вокально й акторськи. Баси і хочуть її мати в своєму репертуарі, й часто не наважуються. Я відважився. Дебютував нею в попередній постановці (1971 р.). Таке не забувається. Це було 12 грудня 1975 р. А коли готували нову постановку, я в неї був залучений вже майже автоматично – не просто як бас, а як артист, який справився тією партією.
Н.Т. Ви ділили вистави з заслуженим артистом України Віктором Лужецьким7
В.Д. Так. Однак передусім я в нього багато вчився. Він був майстер високого класу. 
Н.Т. Хто був вашою Одаркою?
В. Д. При дебюті – мецо-сопрано Ніна Богданова, чудова артистка, яка залишила помітний слід в історії нашого театру. А в постановці, про яку говоримо, тобто 1987 р., – Тамара Дідик, красуня з чудовим голосом, яка згодом отримала почесні звання, в тому числі народної артистки України.
Н.Т. Веде лік вашим Одаркам?
В.Д. Аякже. Не менше десятка. Виступати з кожною було цікаво, творчо. Це були артисти старшого покоління, як, наприклад, Поліна Криницька чи Валентина Герасименко, або мої ровесники – Анна Дашак, Марія Галій; або з молодших – Марія Хохлогорська, з якою дуже добре співалося . А ще колись давніше – Валентина Коваленко з Дніпра. Її запам’ятав ще й через те, що вона зробила мені незабутній комплімент: «Всім Карасям Карась». Це було тоді для мене більше, ніж медаль. 
Н.Т.: Ведете рахунок усім: Одаркам , Оксанам, Андріям… ?
В.Д.: Та вже не аж так… Але своїх Карасів записав навіть із датами виступів. 
Н. Т.: І скільки ж їх?
В.Д.: Заспівав цю прекрасну, улюблену партію 238 разів на сцені Львівської Національної Опери. Шкодую, що був змушений на чотири роки поїхати за кордон. Бо мав би більше сценічного щастя…
Н.Т.: А вдалося серед учнів виховати свого козака Івана Карася?
В.Д.: На жаль, ні. Хотів би. Зате є чудові Андрії, Оксани. Наприклад, заслужена артистка України Любов Качала.
Н.Т.: Бажаю здійснити цю мрію. І запрошуємо на ювілейну виставу з хорошим козаком Карасем – Дмитром Кокотком і чудовою Одаркою – народною артисткою України Людмилою Савчук.
В.Д.: Дякую. Прийду з задоволенням. Люблю свій театр …
Розмовляла Надія Труш