Євген КОСТРИЦЬКИЙ: «Якщо в музиканта є концерти, то не так важливо, де він перепаковує валізи»
Розмова зі скрипалем, концертмейстером Національного Одеського філармонійного оркестру Євгеном Кострицьким відбувалася перед концертом музиканта у Дзеркальній залі Львівської національної опери. Темпераментний, дуже позитивний та емоційний, Євген «запалював» сонячним та радісним настроєм. А також поділився думками про улюблений репертуар, опери та історією, як власну скрипку він не випустив з країни!
Moderato: – Розвиток Вашої музичної кар’єри пов’язаний зі трьома містами – це Київ, Лондон і Одеса…
Євген Кострицький: – Я стовідсотковий киянин! Народився в Києві, закінчив Київську спеціальну музичну школу «десятирічку» імені М.В. Лисенка і потім – Національну музичну академію України імені П.Чайковського у класі народної артистки України Ярослави Григорівни Рівняк, яка, до речі, з Тернополя. Я ще пам‘ятаю ті часи наприкінці 90-их, до речі, вважаю що це були декілька найкращих років, коли в школі нормально працював струнний відділ, вдвічі було більше концертів, які були добре зорганізовані. Тому що завідуючим відділом на той час був Ігор Михайлович Пилатюк – дуже розумна людина, він потім поїхав з Києва і став ректором у Львівській національній музичній академії імені М.В.Лисенка.
Moderato: – А де себе почуваєте вдома?
Євген Кострицький: – На жаль – в потязі, в літаку, в готелі. Бо у 2003 році після 4 курсу консерваторії, я вже поїхав навчатися до Guildhall School of Music & Drama у Лондоні (Школа музики і драми Ґілдгол – авт.). І потім паралельно я вчився у двох аспірантурах: в 2007 році я закінчив аспірантуру Київської консерваторії, і згодом – у Лондоні. І з того моменту – Лондон, Нью-Йорк, Японія, Київ… Зараз, останні 10 років локації трішки змінилися, я більше гастролюю по Україні, але нещодавно були концерти також в Італії, Китаї.
Якщо в музиканта є концерти і нормально відбувається його творче життя, то не так важливо, де він перепаковує валізи. Але звичайно відчуття дому там, де тебе чекають!
Moderato: – Часто виступаючи, подорожуючи Україною, що спільного чи відмінного помічаєте в культурному житті її міст?
Євген Кострицький: – Я у Львові не в перший раз, обожнюю це місто. І за 10 років роботи звичайно не можливо не закохатися в Одесу – ти інфікуєшся повітрям цього міста в перший тиждень! І хоча я стовідсотковий киянин, і скажу відверто, все ж таки коли я прогулююся Хрещатиком, щось я таки більше відчуваю рідного, ніж коли я іду біля моря або по Дерибасівській.
Але справа в тому що, я зараз в політичному аспекті відповім на це питання: Львів, Одеса, Харків, Дніпро – це міста, які зараз феодальні князівства, які живуть зараз своїм власним культурним життям, і як на мене, це не зовсім відображає справжнє життя в Україні зараз. Наприклад, наприкінці березня в мене був концерт з оркестром у Полтаві – ось це Україна! В таких містах як Полтава більш помітні конкретні проблеми, які є в країні.
Коли я вперше приїхав до Львова після мого лондонського життя, це здається було в 2010 році. Найбільш відчутно це на вокзалі – виходиш з потяга, їдеш до міста і, все-таки це не цілком Україна, це – Польща, це Австро-Угорська імперія. Що одразу кидається в очі –фантастично чисто! І я не думаю, тому що постійно прибирають, а тому що не смітять.
Moderato: – Ваші пріоритети в музиці – музика давня чи сучасна?
Євген Кострицький: – В пріоритеті – все, що не дуже наближується до сучасності. В мене дуже невеликий репертуар сучасної музики. Так склалося, тому що в той час, коли відбувалося накопичення матеріалу, чесно кажучи, було не цікаво. Потім, коли стало цікаво – не було часу, бо був інший ритм творчого життя. Але останнім часом я багато виконую музику сучасного ізраїльського композитора, який мешкає в Єрусалимі і ми з ним особисто знайомі – Еліецера Ельпера. Що в його музиці мені подобається: це сучасна музика, але в ній є мелодії.
Знаєте, був такий старий радянський фільм «Антон Иванович сердится», там був герой Кєросінов – сучасний композитор, який писав фізіологічну симфонію. На жаль, на цьому прикладі тоді висміювали молодого Дмитра Шостаковича. Але в нього була така дурнувата фраза, що музику треба не компонувати, а вигадувати («музыку нужно не писать, а изобретать»). Як на мене, є дуже багато сучасної музики, яку я не можу слухати вже після двох хвилин. Може через те, що я дурний і не розумію. Але мені здається, що таки розумію, бо, наприклад, одним із найталановитіших українських молодих композиторів я вважаю Золтана Алмаші. Фантастично талановита людина: і виконавець, і композитор, і все що він пише – завжди високопрофесійне, цікаве, і для мене в цьому є музика. Бо все ж таки, як на мене, музика – це мистецтво звуку, і якщо звук не торкається душі, серця, і якщо вам не хочеться слухати твір другий раз чи задавати собі питання – «про що це?», і до чого воно спонукає…
Багато сучасного мистецтва – живопис, література, кінематограф, і звичайно – музика, воно все ж таки націлено на епатаж: злякати, здивувати, викликати відчуття роздратованості. Ось це все – не про мене! Я достатньо багато читаю, думаю, намагаюся розвиватися, і мені не потрібні зайві поштовхи з боку сучасного мистецтва.
Moderato: – Розкажіть про Ваш інструмент – скрипку роботи майстра Луіджі Леньяні? Як Ви її отримали – через фонд чи це Ваш власний інструмент?
Євген Кострицький: – Найбільша цінність цієї скрипки, що вона моя! (сміється – авт.) Це італійський інструмент середини ХІХ століття. Справа в тому, що з 19-ти років я дуже близько спілкувався, на рівні експертизи вчився, і потім майже був членом родини геніального, на жаль, нині покійного – він пішов у 2013 році з життя, майстра Едуарда Олександровича Кобилянського. До речі, це родич Ольги Кобилянської, цієї гілки родини. Він був фантастичний майстер, працював при Національній опері України у Києві, і був дуже талановитий альтист, ще в 60-их роках на всесоюзному конкурсі він став лауреатом – це велике здобуття у ті часи. Ми багато з ним спілкувалися і він мене вчив на рівні експертизи, тобто я багато знаю очима і головою, однак не вмію виготовляти інструменти. І мене як експерта запросили оцінити цю скрипку, але наступного ранку інструмент мали вивезти з країни. Я просто зрозумів, що треба бути великим йолопом, щоб вона поїхала з країни! Вранці я прийшов і сказав власнику: – «Ось це я можу заплатити, у Вас 15 хвилин на роздуми!». Через 5 хвилин ми підписали документи і майже 7 років я граю на цій скрипці! При тому, що в мене був дуже гарний інструмент до того – братів Ендерс, точна копія Страдіварі екс-Тібо, скрипка на якій я виграв усі свої конкурси і навчався в Лондоні. Але на той час я відчував, що мені хочеться італійського звуку, і так буває – ти ніби посилаєш «запит» догори, і так стається!
Moderato: – У Вас скрипка доби Романтизму, Ви в душі – романтик-мелодист, і напевно обираєте відповідний репертуар для концертів?
Євген Кострицький: – Щодо репертуару, якщо проаналізувати теперішній репертуар скрипалів мого покоління, на жаль, мало хто грає стандартний скрипковий репертуар. І я скажу чому: Валерій Соколов може собі дозволити грати стандартний репертуар. Адже завжди видно – людина грає таку музику, тому що це її справжнє філософське та емоційне вподобання, чи вона не грає Скрипковий концерт П.Чайковського, бо не може його заграти. І, на жаль, зараз немає тієї золотої середини між одним репертуарним вподобанням чи іншим.
Я все-таки намагаюся в своїх програмах грати стандартний скрипковий репертуар, по-перше, мене це тримає в гарній формі, тому що крім того, що я соліст, я також концертмейстер Національного Одеського філармонійного оркестру і мене так завжди вчили, що ти маєш встати і замінити в будь-який момент будь-якого соліста-скрипаля в день концерту. І справді так має бути! Тому що, якщо ти не можеш заграти концерт П.Чайковського, через деякий час соло в «Шахерезаді» М.Римського-Корсакова для тебе стає великою технічною проблемою.
По друге, я не дуже люблю складні філософські роздуми про те, що зараз таке складне життя, тому люди мають приходити на концерт і відпочивати. Я вважаю, що ми, на жаль, зараз трішки розбестили публіку. Люди звикли, що «ось я прийшов, гроші заплатив – давайте, розважайте мене!». Я завжди намагаюся думати про публіку, але не йти в сторону «класичної попси». Тому, наприклад, 25 вересня у мене буде сольний концерт у залі Одеської філармонії, і це – день народження Дмитра Шостаковича. І серед традиційного репертуару з концертмейстером групи альтів нашого оркестру, Заслуженою артисткою України Ією Комаровою, ми будемо виконувати два дуети В.А.Моцарта для скрипки і альта. Я вже 10 років в Одесі і не пам’ятаю, щоб вони виконувалися! А це нібито стандартний репертуар! Поряд з творами В.А.Моцарта прозвучить Соната Д.Шостаковича. Пізній Шостакович – складна музика. Але соната написана здається у 1969 році – це вже майже класика, у порівняні з тим, що звучить в Одесі на фестивалі «Два дні і Дві ночі» (щорічний Фестиваль сучасної музики, який проводиться в Одесі – авт.). Але звичайно після цього будуть якісь легкі твори, мініатюри, популярні композиції – тому що музика має бути різною: від якої хочеться плакати, і думати, і сміятися… Але це мають бути шедеври, тому я намагаюся завжди підбирати репертуар, щоб це були завжди найкращі взірці.
Moderato: – А що Ви любите виконувати «на біс» – коротке, віртуозне, яскраве?
Євген Кострицький: – Наприклад, сьогодні якщо дійде до «біса», після Сонати Й.Брамса – що одразу приходить на думку? «Угорський танець»! Але після того, як півгодини Ви розмовляли з публікою про щось серйозне, а потім одразу виконати щось легке – воно може знівелювати те серйозне, що Ви хотіли донести до публіки. Тому «Угорський танець» Й.Брамса – звичайно запланований, але якщо буде «біс», то спочатку піде «Слов’янський танець» А.Дворжака, більш, як на мене, відповідний твір.
Moderato: – Так як ми знаходимося у Львівській національній опері, в Дзеркальній залі якої сьогодні відбудеться Ваш концерт – назвіть Ваші три улюблені опери. І чи взагалі любите оперу?
Євген Кострицький: – Дуже люблю! В мене досить великий досвід концертмейстера саме оперних вистав у Лондоні, бо я багато грав коли вчився в лондонській академії саме як концертмейстер оперних постановок. Я зіграв 12 вистав «Фальстафа» Дж. Верді, який в Україні просто не йде через «невиконуваність». Дуже складна опера!
Якщо в мене є вибір, я завжди насамперед піду на «Аїду» Дж. Верді. До речі, коли я вперше був у Львові після тривалої перерви в 2009-му чи 2010 році, я влітку пішов на «Аїду», і скажу, що Амнеріс, на жаль не пам’ятаю хто співав, була настільки гарна мецо-сопрано, що такої я не чув ні в Одесі, не в Києві. До речі, постановку «Аїди» ще в 90-их роках спочатку поставили у Львові, а потім її вже привезли до Києва. І декорації художник спочатку робив у Львові, а потім їх копіювали у Києві. Я добре пам’ятаю, тоді був ще малим учнем школи, і нас на уроках музичної літератури водили до Київської опери, якраз тільки йшла прем’єра «Аїди».
Взагалі, я прихильник Верді. Тому перша – «Аїда». Потім – «Чіо-чіо-сан» Дж. Пуччіні. І все ж таки – «Пікова дама» П.Чайковського. Це знаковий твір в історії музики взагалі, це твір поруч з яким в одному ряді – «Реквієм» В.А.Моцарта, «Чакона» Й.С.Баха, Дев’ята симфонія Л. ван Бетовена.
Фото надані Urban Music Hall
Розмовляла Стефанія Олійник