Воскресіння як катарсис покаяння і пам’яті/ Любов Кияновська

Вшанування трагедії Голодомору, однієї з найбільших гуманістичних катастроф в історії України, відбувається наприкінці листопада, коли в останню суботу місяця по всій країні запалюються на підвіконнях свічки в пам’ять мільйонів невинно убієнних. Тоді ж зазвичай проводяться траурні акції. Цього року через карантин вони відбуваються дещо пізніше, і зокрема у Львові набули вельми незвичного символічного сенсу.

В переддень улюбленого і дітьми, і дорослими свята Святого Миколая у Львівському національному академічному театрі опери і балету ім. С. Крушельницької відбувся благодійний мистецький вечір «Що загинуло – Воскресне», кошти з якого стануть внеском на створення основної експозиції майбутнього Музею Голодомору. В концерті виконувалась Друга симфонія Густава Малєра «Resurrection» (Воскресіння), якою поминались жертви Голодомору. Могло би видаватись: а яке відношення має монументальний симфонічний цикл австрійського композитора, написаний на схилі ХІХ сторіччя, до українського апокаліпсису ХХ ст.? Адже вже написано немало творів вітчизняних митців, у яких конкретно висвітлюється тема Великого Голоду і які неодноразово звучали у меморіальних заходах. Однак, як видається, вибір саме цієї симфонії Малєра був цілком невипадковим і містив надто важливий меседж: Голодомор є не «внутрішньою справою українців», а вселюдською трагедією, злочином проти людяності, свідоцтвом диявольської суті комунізму, тому про нього варто говорити універсальною мовою, свідчити твором західноєвропейського митця.

Ідею вселюдського подолання зла, очищення покаянням і пам’яттю передали артисти трагічними та піднесеними звуками малєрівського шедевру. Вона адресувалась всім небайдужим, передусім громадським діячам, людям науки і культури, жертводавцям експозиції майбутнього музею, який не лише збереже пам’ять про цю трагедію для нащадків, але й нагадуватиме цілому світові про злочини тоталітарного режиму. Цю мету задекларували у промовах після виконання симфонії «Воскресіння» представники фонду Музею Голодомору та місцевого самоврядування Львова. Зокрема Блажніший Святослав, Глава Української греко-католицької церкви, наголосив: «Я переконаний, що навіть вдовина лепта, складена на цю святу справу, спричинить те, що наше ім’я буде записане на небесах».

Симфонія «Воскресіння», хоч і спирається на символи минулих епох – від Біблії до пізнього романтизму – вельми виразно промовляє до нас, людей ХХІ сторіччя. Густав Малєр писав її дуже довго і важко, цілих шість років (довше, ніж будь-який інший свій твір) і завершив, лише перейшовши вік Христа. Задля свого колосального масштабу – весь цикл звучить понад півтори години і потребує кількасот виконавців: оркестрантів, хор і солістів – симфонія справедливо вважається одним із найскладніших творів в оркестровій літературі, який під силу тільки високопрофесійним колективам і талановитим диригентам, відтак не надто часто потрапляє на концертну естраду (у Львові вона востаннє виконувалась п’ять років тому філармонійним оркестром під батутою Теодора Кухара). Тому з величезним зацікавленням очікувалась нова інтерпретація, підготована оркестром Львівської національної опери, хором (хормейстер Вадим Яценко) та солістками Тетяною Вахновською (мецо-сопрано) і Софією Соловій (сопрано) під орудою молодого диригента Івана Чередніченка.

Оцінюючи загалом концепцію виконання, виділю три характеристики: цілісно, інтелігентно, глибоко. Цілісності добитись у цій симфонії чи не найважче: кожна з п’яти частин розгортається безперервним потоком, інтонаційні ідеї змінюються доволі стрімко і зіштовхуються одна з одною немов у броунівському русі. Їх калейдоскопічна панорама, однак, має чітку наскрізну спрямованість, путівну нитку Аріадни, якою є пошук істинного шляху через важкі випробування, сумніви і страждання до Воскресіння. Неймовірної сили концентрація трагізму в першій частині стає зрозумілою, якщо згадати, щò сам Малєр писав про неї: «Я назвав першу частину «Тризна»… це велетенська частина, сповнена пристрасним почуттям, в якій домінує глибоке сердечне страждання […] це скорботна пісня на смерть героя». Природно виникає алюзія до мільйонів смертей жертв Голодомору, до скорботної пам’яті за ними. І власне через такі конкретні історичні паралелі для мене було дуже переконливим прочитання образу «Тризни» Чередніченком: без зайвого емоційного надриву, без перебільшених вигуків і схлипів (хоча не раз сам музичний матеріал і провокує на це!), максимально стримано, строго і поважно. Вважаю доцільною й інтелігентною, відповідною до часу і призначення концерту, обрану диригентом «неокласичну, постбетховенську» манеру трактування змісту симфонії – на противагу до «експресіоністичної», яка нерідко переважає навіть у найвідоміших зразках виконання.

Після мрійливої і світлої другої частини химерно звучить гротескове скерцо третьої частини, для якої Малєр використав тему пісні «Проповідь Антонія Падуанського рибам» зі свого раніше написаного вокального циклу на слова «Чарівного рогу хлопчика» гейдельберзьких романтиків Арніма і Брентано. Знаменитий християнський проповідник пробує пробудити високі почуття у риб – але вони як пожирали одна одну, так і продовжують це робити. Дуже влучною пересторогою звучить ця біблійна притча у сучасності: її суто інструментальний вираз обігрує банально легковажні інтонації «вуличної» музики, що теж викликає цілком недвозначні аналогії із звуковим оточенням сучасності… Знову ж хотіла б відзначити тактовність інтерпретації, що успішно уникає «кривляння» і прямолінійності.

Метафора шляху через терни до зірок знаходить своє вираження у Слові лише в четвертій частині, коли композитор знову цитує пісню з свого вокального циклу – цього разу його фінальний номер «Первісне світло», і доручає глибокому зворушливому голосу мецо-сопрано на тлі прозорого оркестрового супроводу ключову фразу: «Любий Бог дасть мені світелко, яке осяватиме мене [на шляху] до вічного блаженного життя!» Солістка Тетяна Вахновська виспівала свою партію урочисто і гідно, донесла передусім духовно-релігійний зміст образу. Водночас ця частина готує грандіозне фінальне просвітлення. Воно теж з’являється не одразу: на початку п’ятої частини знову ґвалтовно повертаються похмурі трагічні інтонаційні події, знову на перший план виступає неминучий, як фатум, образ смерті, що передається темою середньовічної секвенції Dies irae. Тож видається, що шлях до небесного блаженства недоступний та ілюзорний.

Але воно все ж наступає, сліпуче світло Воскресіння, для якого композитор обирає найдавніший і найвиразніший жанр духовної музики – хорал. В театральному драматургічному рішенні дуже вдало були знайдені світлові ефекти, які немовби зсередини висвітлили піднесений тон поетично-музичної орації – оди на вірші німецького лірика XVIII ст. Фрідріха Готліба Клопштока «Воскресіння», доповненої текстами самого композитора. Сріблястий, ніжний і ясний тембр голосу Софії Соловей ідеально підходить до гімну Божому милосердю, яким Малєр вінчає свій геніальний твір: «Я помру, щоби воскреснути. Моє серце воскресне в одну мить, кожен його удар полетить до Господа». Колосальна маса звучання – оркестру, хору, обох солісток – все ж не справляла враження масивності, а була вельми гармонійно поєднана у вселенському piano – теж прекрасно вибудувана у виконанні музикантів Львівської національної опери.

Можливо, саме в момент фінального катарсису мені відкрилась істинна причина вибору саме Другої симфонії Малєра для цьогорічного вшанування жертв Голодомору: вона долає страждання і скорботу, підноситься над ними до вічного життя і воскресіння.