«Шукаю позитиву»/ Василь Вовкун, генеральний директор Львівської опери, — про те, як залишатися на плаву під час карантину

Поза тим, і «День» про це неодноразово згадував, колектив, очолюваний Василем Вовкуном, все ж спромігся на кілька прем’єр і гідно відзначив 120-ту річницю театру.

«РУХАЄМОСЯ ПРАВИЛЬНО»

— Звісно, не обійшлося без позиції власної. Але тут дуже багато важить позиція колективу, — наголошує Василь ВОВКУН. — Якщо згадати про березень, то була повна паніка. А вже в серпні ми з усіма цехами радилися — і з оркестром, і з хором, і з солістами, і з балетом. Визначалися, що маємо робити. Це дуже важливо, бо якби поставилися до ситуації пасивно, то й до цього часу не запрацювали. Ми були першим оперним театром, який вийшов на сцену. І вже за тиждень, за два, за три, за місяць інші театри посмілішали і теж почали працювати в тих формах, у яких ми визначилися. Це насамперед — концерти, гала-концерти («Верді-Гала», «Пуччіні-Гала» та «Моцарт-Гала», Український гала-концерт, балет-гала). А потім пішли вистави — костюмовані, концертної форми, з оркестром на сцені, з декораціями Євгена Лисика. А далі зробили перегородки в оркестровій ямі, щоби оркестр міг виступати. Що ж до вистав, то спочатку йшли у нас одноактні опери. Дещо переробляли — приміром, грали «Лебедине озеро» без антракту. Звичайно ж, дотримувалися санітарних норм, які встановлювалися на той чи інший час. Варто зазначити, що, спостерігаючи за тим непростим періодом життя, видавалося, що у нас — найбезпечніше, позаяк місця — розділені, люди — в масках, засоби дезінфекції — в наявності…

— Чого не скажеш про громадський транспорт, супермаркети з кошиками та возиками для продуктів і чергами до касових апаратів, а ще — ринки, ярмарки…

— Тобто все, що ми робили, засвідчувало, що рухаємося правильно. Не можу сказати, що ми не хворіли. Траплялося, що, приміром, у нашому хорі хворіли по п’ять-десять осіб. Але одні — хворіли, другі — одужували, замінювали одне одного. І ми не зачинилися! Зрештою, від ковіду не сховаєшся! А нещодавно у мене був диригент із Франції, який казав, що щиро заздрить тому, що ми працюємо, бо в Європі життя оперних театрів взагалі завмерло, невідомо — наскільки…

ЗАЛИШАТИСЯ НА ПЛАВУ

— В тій ситуації, напевно, варто віддати належне державі, яка зберегла працівникам театрів заробітну плату…

— Маєте рацію. Так, такого нема в багатьох країнах світу. І це — велика підтримка, без неї було би скрутно. Тому, повторюю, творча, психологічна складова перемогла страх перед фізичною, тобто нездужанням. І далі щось плануємо. Уже запланували на кінець січня, лютий і далі. Хочемо згадати старий репертуар. Тут ще така річ. Підходять актори, просять: «Давайте виставу, тому що втрачаю голос, втрачаю форму». Адже варто розуміти, що вистава — це не тільки культурний продукт для глядача, а й внутрішній процес для творчої людини. І творчій людині без нього, цього внутрішнього процесу, настає інша хвороба, інший страх — професійний. А це ще небезпечніше. Бо люди хочуть залишатися на плаву, хочуть відчувати сцену як процес, як щось життєво необхідне.

— Василю Володимировичу, які вистави вийшли 2020-го? Почнімо з «Лиса Микити», який представили ще до карантину.

— Так, на початку березня. А після цього була робота до 90-річчя нашого відомого сценографа, народного художника Євгена Лисика — ми зважилися капітально відновити балет «Сотворення світу» Андрія Петрова. Потім не могли оминути 4 жовтня 120-річчя нашого театру і запланували Гранд-концерт. Долучилося багато гостей, які розділили з нами свято. Третя наша робота — опера «Турандот» Джакомо Пуччіні, яка завершила рік. Робота унікальна тим, що, по-перше, ця опера взагалі поставлена вперше на сцені нашого театру, а по-друге, над її втіленням працювала міжнародна група з п’яти країн, і, по-третє, що найважливіше, Львівська опера — єдиний в Україні театр (це точно!), а щодо Європи, то єдиний випадок такий був, що проводили підготовку до вистави у формі онлайн-репетицій. Режисер прибув до нас аж за три дні до вистави (як і художник по світлу), і мені здається, що ми вийшли на грандіозний результат, оскільки критики дуже схвально оцінили виставу, а щонайбільше — глядач. Вона справді виглядає досить багатою по костюмах, по сценографії, по світлу. Найголовніше, що це — одна із найскладніших опер, і ми знайшли три склади власних сил, і це — результат кадрової політики театру, де вже можна грати у трьох складах. Колектив готовий до таких складних постановок.

ПЛАНИ

— Ви кажете, що склали план на найближчі місяці. Що це буде?

— Згадуватимемо репертуар, класику, який не грали від березня. Наприклад, «Богему» та інші. Паралельно ставитимемо балет за мотивами фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» на музику Мирослава Скорика — виставу будемо готувати до 30-річчя Незалежності України. 1 червня — рік по світлої пам’яті Скорика. Потім, 15 червня, — ювілей Івана Миколайчука, 80 років. І мені видається, що така робота може стати досить несподіваною. Хореографія — Артема Шошина, який працює в «Київ-модерн балеті» Раду Поклітару. До проєкту запросимо сценографа та освітлювача із Латвії, які працювали над «Лисом Микитою». Далі на вересень — «Сокіл» та «Алкід» Бортнянського під орудою Оксани Линів. Режисером буде Андреас Вайріх із Баварії (Німеччина). До 120-річчя від дня смерті Джузеппе Верді працюватимемо над прем’єрою однієї з його опер. Наразі не вказуємо її назву, щоби тримати певну інтригу… І працюємо над новою версією опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Режисер — Оксана Тараненко, яка раніше працювала в Одеській опері та в Київській опері. І це дуже несподіваний погляд на українську класику.

— Колись ви розповідали про дуже цікаву роботу з польськими митцями. Зокрема, в постановках Моцарта. Чи триває співпраця?

— Так. Запланували проєкт з польським режисером Лешеком Мондзиком — це буде театралізована постановка «Реквієму» Моцарта, бо наближається 90-річчя страшних подій Голодомору 1932—1933 років.

IЗ ТЕАТРУ-МУЗЕЮ — B СУЧАСНИЙ ПРОСТІР

— Ви робите багато кроків для того, щоби залучити до кола відвідувачів Оперного театру якомога більше молоді.

— Так, проводжу таку «політику» з першого дня моєї роботи у Львівській опері. Напевно, цього прагне кожен театр. А ми це втілюємо в конкретних речах. Скажімо, я робив зі студентами Музичної академії дві вистави Моцарта — «Весілля Фігаро» і «Дон Жуан». Приводили й вони молоду публіку до театру, й сама афіша приваблювала. Наша прем’єра «Лис Микита» — для сімейного перегляду, коли батьки з дітьми можуть вести діалог. Привертає увагу й наша остання постановка в сучасному форматі «Дон Жуана». А ще — малі форми: виставки, зокрема за участю студентів Львівської академії мистецтв, платформи в нашій Дзеркальній залі і, звісно, сучасна музика. Це справді дає шалені результати, що відзначають також іноземні колеги, коли приїжджають до Львівської опери на вистави — дивуються віковому зрізу нашого глядача та їхнього глядача. Водночас бачимо, що такі наші кроки зацікавлюють і старше покоління.

— Ще щось плануєте нового для сімейного перегляду?

— Напевно, «Тіні забутих предків» приваблять і молодь, і старше покоління. Оскільки, як показує досвід, молодь добре йде саме на пластику, на хореографію. Шукаємо вихід із театру-музею в сучасний простір, де всі проблеми представлені більш актуалізовано, де глядач навіть у класиці може побачити сьогоднішні події. Скажімо, чи буде це твір Верді, Моцарта, чи Гулака-Артемовського…

— Ті, хто перехворіли на ковід, кажуть, що стали інакше мислити. Ви ж теж, Василю Володимировичу, перехворіли на корону. І що далі?

— Кожна людина переживає це по-своєму. Я шукаю позитиву, бо розумію, що життя має перемогти. Хочу встигнути багато зробити, бо усвідомлюю свій вік — розумію, що обмаль часу, щоби втілити задумане. Можливо, оптимізм цей ґрунтується на моєму сільському підґрунті, де природа поруч, де ти разом з Богом, з родиною… В житті я не знаю депресії, і слава Богу. Але знаю, що ламає ця хвороба і дуже сильних людей. Надаремно психологи кажуть, що після ковіду на нас чекає зовсім інше життя. Тому цілком можливо, що воно торкається художника отакою чорно-білою фарбою… Мені хочеться, щоби кожна людина відчула багатство любові в самому собі, в друзях, рідних, у роботі. І мені здається, що й життя тоді стане іншим. У нас дуже багато жорстокості, дуже багато раціоналізму, забагато отого «твої проблеми — не мої, головне — свої». Тому й бажаю всім любові. Побільше любові.