Тадеуш Павліковський

Маестро на всі часи

Одним з найвидатніших митців, які творили історію львівського театрального мистецтва початку нашого століття, був Тадеуш Павліковський. Перший директор Міського театру (сьогодні - Львівський дер­жавний академічний театр опери та балету ім. С. Крушельницької), він був творцем ідей, прово­дирем, душею (в сучасному розумінні - ху­дожнім керівником), а також режисером, впроваджуючи в сценічне мистецтво Льво­ва нові на той час засоби. Театральні кри­тики - сучасники Т. Павліковського - та іс­торики мистецтва 20-30-х років, які бачили його вистави, називали режисера новато­ром, реформатором театру Польщі -таким, як А. Антуан у Франції, К. Станіславський у Росії чи, додамо, Л. Курбас в Україні.

 

Розквіт режисерського таланту Т. Павліковського припав на роки його пра­ці в 1900-1906, а також у 1908-1912 у Льво­ві, де він розбудив уяву львів'ян і виховав смак до "доброго", як сам висловлювався, театру.

 

Т. Павліковський народився 9 листо­пада 1861 року в містечку Медика (тепер на українсько-польському кордоні). У сім'ї панувала повага до людини й любов до мистецтва, яку плекали з покоління в по­коління нащадки аристократичного й ба­гатого роду. Мати Тадеуша походила з гра­фів Дідушицьких, її брат Володимир Діду-шицький був засновником природничого музею у Львові, а її кревні відкрили в своє­му палаці на теперішній вулиці М. Лисенка картинну галерею й бібліотеку для меш­канців міста.

 

Батько Тадеуша - Мечислав Павлі­ковський - носив не таке знатне прізвище, але не менше міг пишатись і маєтками, і добри­ми справами. Його, Мечислава, батько був членом різних наукових товариств як мистец­твознавець і ботанік, бібліофіл і колекціонер. Саме він заснував бібліотеку в Медиці, він привіз до Львова 1827 року довірену йому Юзефом Оссолінським велику збірку книг для бібліотеки. А сам Мечислав Павліковсь­кий був літератором і журналістом, одним із засновників та редакторів газети "Нова ре­форма" ("Nowa reforma") в Кракові.

 

Кожен період, ба навіть кожна деталь життя й творчості митця варті уваги й над­звичайно цікаві, та осягнути цей обшир надто складно. Тому об­межимося лише коротким оглядом львівсь­кого періоду творчості Тадеуша Павлі­ковського.

 

До Львова як режисер Т. Павліковсь­кий уперше приїхав у червні 1898 року (він мав уже тоді чималий досвід театральної діяльності в Кракові) - приїхав на гастро­лі. Цьому сприяли його дворічні дружні взаємини з директором театру, що працю­вав у приміщенні палацу графа Скарбека: з Д. Геллером вони обмінювалися декора­ціями, костюмами, реквізитом, книжками, а в 1898 році вирішили обмінятися тритиж­невими виступами.

 

На той час Львів - столиця Галичини - маючи більшу кількість населення, нав­чальних та культурних закладів, війська, банків, часописів, ніж Краків, мав, відпо­відно, й більші амбіції. Яким же великим було здивування львів'ян, коли вони поба­чили блиск театру, який, на їх думку, був провінційним!

 

Коли в 1900 році постало питання про директора й режисера новозбудованого Міського театру, поміж іншими, виникло й прізвище Павліковського. Правда, його кандидатура викликала великий спротив у прихильників директора зі Скарбкового те­атру - Д. Геллера. Однак Павліковський не відступив і 9 квітня 1900 року узяв керів­ництво театром до своїх рук.

 

Згідно з контрактом, театр повинен був давати доходи до міської казни. Пав­ліковський, навчений гірким досвідом у Кракові, де йому доводилось докладати власні гроші, знав, що це неможливо. Але в тодішній ситуації гострої конкуренції во­лів не зважати на таку "дрібничку", хоча усвідомлював, що це пастка. Справді, впро­довж 1900 - 1906 років театр двічі потрап­ляв у фінансову кризу, але при тому жод­ного разу не зазнавав кризи мистецької.

 

Не звертаючи уваги на хвалу й кри­тику, Т. Павліковський твердо дотримував­ся своєї лінії, обстоював свої ідеї, розвинувши їх у Львові ще досконаліше й ширше, ніж у Кракові. Власне у Львові він повніс­тю осягнув мистецтво режисури. Він дбав, "щоби творити гармонію ансамблевої гри і поступове єднання всіх засобів експресії: голосу актора, жестів, використання сцени, костюмів і декорації... Львівський театр за часів Павліковського підноситься до рівня, якого ніхто не знав у Львові ані перед тим, ані після того". Саме так писали тодішні критики.

 

Важливою, новою сторінкою твор­чості Павліковського у Львові була опера, в якій він хотів зреалізувати себе як дири­гент, як музика. Міський театр будували тільки для драми, символи якої - Комедія і Трагедія - різця А. Попеля і Т. Баронча прикрашають (у нішах) фасад театру. Правда, контракт дозволив здійснити опер­ні вистави - протягом трьох місяців у се­зон. Однак Павліковський заявив, що це його не задовольняє: короткий термін не дасть можливості зберігати й розвивати зіг­раність акторів, творити ансамбль співаків, диригентів, оркестру. Ця звістка виклика­ла нову хвилю протестів певної частини публіки й критики: опера завдасть шкоди драмі й комедії. Павліковський ніби й не чув нічого. Він прагнув і в опері впровади­ти відкриті ним сценічні засоби, позбавляючи її рутини, штампів, дбаючи про істо­рично правдиві декорації та костюми й єд­ність стилю в деталях.

 

Уже перший оперний спектакль, прапрем'єра опери В. Желенського "Янек" на відкритті Міського театру 4 жовтня 1900 року "була не тільки концертом доскона­лих співаків, але й доброю театральною виставою".

 

За Павліковського у Львові відбуло­ся 5 оперних сезонів. Він заклав "підвали­ни сучасної режисури в опері, навчав опер­них солістів і хористів, що музичному зміс­тові мусять відповідати гра і рухи; тло, тоб­то декорації та костюми, повинні бути так достосовані, щоб творити художню ці­лість".

 

Врешті театральна комісія міської ра­ди визнала свою помилку щодо фінансових обмежень опери й обіцяла збільшити асиг­нування в майбутньому. Однак Т. Павлі­ковський, змучений роками невсипущої праці, боротьби за реформи, за цікавий ре­пертуар, роками протидії доріканням за не­достатню наповнюваність театральної ка­си, знесилений нападами хвороби та нев­лаштованістю в особистому житті, вже про­щався з театром у Львові, полишаючи йо­го з власної волі.

 

Колектив, поставивши свої 250 підпи­сів на прощальному адресі, подарував Майстрові разом зі спільною фотографією перстень з діамантом і шкатулку зі сріб­ним покриттям. Дякуючи, Т. Павліковсь­кий сказав: "Я виявив зухвалість, прагну­чи стати відновлювачем польського теат­ру, я шукав нових шляхів. Одній людині це не до снаги. Не раз я ходив манівцями, за що прошу вибачення. Мою працю, мої прагнення передаю вам".

 

І знову назовні все виглядало спокій­но, без драматизування ситуації. Але його дійсний тодішній душевний стан відбито в листі до найближчої людини: "... хоч я й сам так вирішив, однак розрив з львівсь­кою сценою пережив просто трагічно і на сто років постарів".

 

Через два сезони Т. Павліковський, після наполегливих запрошень зі Львова і своїх власних роздумів, знову працював тут - але вже тільки режисером –від 1908 до 1912 року. А з вересня 1912 він повернувся до­дому, до Кракова, спочатку режисером, а через рік став директором театру. Це була складна передвоєнна пора, вистави не мог­ли йти регулярно...

 

1914 року Краків захопили російські війська. Театр використовували під ко­нюшню (коні стояли просто на сцені). Враз­ливий і хворий, Т. Павліковський тяжко пе­режив таку наругу над святинею культури. Коли через три місяці трупа знову повер­нулася до роботи, режисер приступив до ре­петицій над п'єсою Шекспіра, майже не ві­рячи в свої фізичні сили. Майстер помер у Кракові 28 вересня 1915 року.

 

Тадеущ Павліковський не тільки збагатив львівське театральне мистецтво початку XX століття, а розвинув смаки львів'ян у сприйнятті акторської гри й режисури, що пізніше дозволило говори­ти про особливі театральні традиції у Львові.