До 100-річниці з дня народження народного артиста України Ярослава Вощака

Головний диригент театру – у 32 роки?
Саме у такому віці Ярослав Вощак очолив трупу Львівської опери у 1953-му. До 100-річниці з дня народження митця розповідаємо про кар’єру знакового диригента театру, а також присвячуємо пам’яті Ярослава Вощака дві вистави, якими свого часу на сцені Львівської опери диригував Маестро:
17 лютого – балет «Корсар» А. Адана
19 лютого – опера «Аїда» Дж. Верді
Нижче – стаття про Ярослава Вощака, ілюстрована унікальними світлинами та архівними матеріалами.
Дізнавайтеся більше про музичну історію театру та його славетних постатей, а також насолодіться екзотичними й колоритними творами оперного та балетного мистецтва.
 
 
Ярослав Вощак (1921-1989)

З 1940-го – хормейстер, згодом – диригент

Впродовж 1953-1963 рр. – головний диригент театру

Родина та становлення молодого диригента

Ярослав Вощак (1921-1989) – виходець із української національно свідомої, інтеліґентної галицької родини. Батько, Антін Вощак, навчався у Львові та Відні, володів рідкісним фахом мистецького проектування та золотарства книжок і реставрації стародруків. Обоє батьків були активними діячами Наукового товариства імені Т. Шевченка, товариства «Просвіта». Антін був одним з керівників Стрийської філії цього товариства, а Наталя, мати Ярослава, тривалий час керувала книгарнею «Просвіти» у Львові, яка знаходилась на площі Ринок, 10. У домі Вощаків у Стрию часто збиралася місцева та приїжджа творча еліта. Так, коли до Стрия приїжджав мандрівний театр Й. Стадника, художнього керівника народного театру товариства «Руська бесіда», видатне акторське подружжя Стадників – Йосип і Софія – завжди зупинялись у домі Вощаків. Пізніше, у 1940 році, Ярослав Вощак почне свою музично-театральну діяльність в Львівському державному театрі опери та балету в трупі драматичного сектору, якою керуватиме саме Йосип Стадник, який доручить Ярославу перше диригування оперою в постановці драматичної трупи і, таким чином, виведе Вощака за диригентський пульт.

Безперечно, постійне перебування у висококультурному та патріотично налаштованому середовищі не могло не вплинути на формування загальної життєвої позиції та світогляду молодого мистця. Тому, розпочавши у 1928 році навчання в початковій школі та перейшовши в 1932 році до Стрийської української гімназії, Ярослав у ці роки розпочинає і перші заняття музикою. Першою вчителькою музики була мама; вже з перших років навчання в Ярослава почали проявлятись неабиякі музичні здібності.

У 1938 році Ярослав Вощак стає студентом Вищого музичного інституту імені М. Лисенка, займається в класі віолончелі, згодом співає в різних хорових колективах. Клас віолончелі вів професор Петро Пшеничка (1895 − 1972) − віолончеліст, педагог і композитор, випускник Школи вищої майстерності у Празі та Львівської консерваторії Польського музичного товариства. Після смерті матері у травні 1940 року Ярослав Вощак остаточно залишається у Львові.

Перший музично-театральний досвід Ярослав здобував віолончелістом у театрі Й. Стадника (грав у вихідні дні, навчаючись в інституті) та у трупі драматичного сектору Львівського державного театру опери і балету (на той час діяльність трупи оперного театру поділялась на чотири сектори – оперну, опереткову, балетну і драматичну).

За диригентським пультом Львівського оперного театру Я. Вощак опинився волею випадку. Раптово захворів музичний керівник трупи, а на той вечір у програмі була запланована опера С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Вистава опинилась на межі зриву, і всі погляди раптом зосередились на молодому віолончелісті. Це була та випадковість, завдяки якій юний віолончеліст в один вечір зрозумів своє творче покликання.

Більше того, коли в оперному секторі театру довідались про вдалий дебют Вощака як оперного диригента, йому відразу запропонували продиригувати цю ж таки виставу, уже з професійним колективом − з оркестром та співаками оперного сектору. Відтак, у 1940 році Ярослав Вощак почав працювати хормейстером у Львівському державному театрі опери та балету, з чого власне і почалося творче становлення майбутнього оперного диригента, яке щоправда продовжилися у складних, трагічних умовах Другої світової війни.

Після встановлення німецької окупаційної влади, діяльність Львівського оперного театру було налагоджено досить швидко. «Німці наклали руку на театр, але дали українським акторам повну управу і незалежність у підборі репертуару», − зі спогадів кореспондента О.Тарнавського. «Стягнувши до себе всіх українців оперного театру, ми створили Український театр міста Львова, що силою обставин веде всі ділянки театрального мистецтва: даємо драми, комедії, народні п’єси зі співами і танцями, оперети, опери та ціловечорові балетні вистави», − розповідав в інтерв’ю «Краківським вістям» мистецький керівник, а з початку сезону 1942-го – директор театру Володимир Блавацький.

Диригенти театру Лев Туркевич та Ярослав Барнич, поряд з якими хормейстер Ярослав Вощак робив перші диригентські спроби, справили найбільший вплив на його професійне становлення – виховали прагнення до грамотного диригентського прочитання й виконання на високому рівні творів європейської класики, і що видається не менш важливим – особливий пієтет до творчості українських композиторів. Окрім того німецький диригент Фріц Вайдліх в силу високої інтеліґентності та мистецької − не ідеологічної − налаштованості відносився до українських мистців як до музикантів, а не до представників окупованого народу. Як згадував у розмові трубач Владислав Швець, «диригентом тоді був нащадок видатного композитора Брукнера, високограмотний і талановитий музикант. Важко сказати, чи був він у фашистській партії чи ні, але до колективу Львівського театру ставився дуже лояльно. Це було підтверджено наступним фактом: коли тодішнє вище німецьке керівництво направляло його у Львів, воно застерігало, що тут дуже небезпечна ситуація, що в оркестрі більша частина партизанів, і що йому доведеться тут дуже нелегко. Але вже з перших репетицій диригент зрозумів, що в оркестрі в першу чергу сидять хороші музиканти, які готові працювати, тому він пройнявся повагою до колективу. В них з часом налагодилося непогане творче взаєморозуміння і довіра, й це давало хороші результати. Він добився для музикантів вільного пересування містом, дозвіл на медичне забезпечення, нерідко можна було побачити, як він сам чи його водій розвозили автом музикантів по домівках з метою їхньої безпеки. Закінчилося це тим, що коли німецькі війська відступали, він запропонував оркестру їхати з ним, внаслідок чого 90% музикантів і велика кількість артистів поїхали з ним. На жаль, в Чехословаччині їм перекрили дорогу, і вони розбіглися. Вощак вже працював тоді хормейстером в театрі, і був свідком цих всіх подій, а крім того… неодноразово допомагав йому у проведенні репетицій, сидів в ямі під час вистав, іноді той давав йому щось продиригувати. Можна з упевненістю стверджувати, що саме цей диригент став першим еталоном, на якого рівнявся молодий хормейстер». Саме Фріц Вайдліх звернув увагу на непересічний талант молодого хормейстера, і ділився з допитливим юнаком основами диригентської майстерності.

Переломним у творчій біографії Ярослава Вощака був 1942 рік. Тоді стався випадок, який безпосередньо вплинув на подальшу долю маестро. У зв’язку з хворобою одного з диригентів, який повинен був керувати «Травіатою» Дж. Верді (очевидно, Альберта Коппа), і відсутністю диригента-дублера, вистава опинилась на межі зриву. Маестро Вайндліх знав, що Вощак не мав жодної репетиції з оркестром, але він повірив в його талант і довірив йому продиригувати виставу. Завдяки внутрішній інтуїції, музичному хисту, а також феноменальній музичній пам’яті молодого хормейстера вистава пройшла блискуче. Після цього щасливого випадку Ярославу Вощаку все частіше довіряють диригувати оперними виставами та балетами, проводити також оркестрові репетиції.

Але основною для нього поки що залишається хормейстерська робота. В ці роки зустрічаємо його ім’я на афішах таких вистав: «Сільська честь» П. Масканьї, «Тоска» Дж. Пуччіні, «Аїда» Дж Верді, «Продана наречена» Б. Сметани, «Фауст» Ш. Гуно, «Трубадур» Дж. Верді, «Долина» Е. д’Альбера. У більшості з цих опер хори займають досить вагоме місце. В ці роки Вощак, вже в ранзі диригента-постановника під керівництвом Туркевича здійснив дві балетні прем’єри − це «Коппелія» Л. Деліба та «Серпанок Пієретти» Є. Донаньї.

Повоєнний період – до 1963 року

Достатньо велика частина українських митців, в тому числі музикантів, в останні дні війни, відчуваючи небезпеку репресій і знищення, яка наближалася з новим приходом радянської влади, змушена була емігрувати. Покинути рідну землю довелося диригенту Леву Туркевичу, композитору і диригенту Ярославу Барничу та багатьом іншим видатним мистцям. Згодом їх спадщина, як і сама згадка про них, буде надовго викреслена з української мистецької історії.

Ярослав Вощак залишився у Львові. На щастя, йому дивом вдалось уникнути переслідувань, яких у післявоєнні роки постійно зазнавали українці, котрі під час війни залишались на окупованих територіях. Важко сказати, що завважило на рішення каральних радянських органів не зачіпати молодого місцевого музиканта. Однією з причин може бути той факт, що в роки війни Вощак був ще досить молодим і не міг „принести шкоди” радянській владі. Не виключено також, що у повоєнні роки в Радянському Союзі не вистачало висококваліфікованих диригентів, і це відіграло позитивну роль у рішенні партійних органів, внаслідок чого Ярослава Вощака як багатообіцяючого диригента не зачіпали.

У повоєнний період до 1963 року Ярослав Вощак продовжив працювати в Львівському державному театрі опери та балету.

В 1945 − 1953 рр. Ярослав Вощак здійснює постановки опер «Травіата» Дж. Верді (1945) і «Галька» С. Монюшка (1948), «Ромео і Джульєтта» Ш. Гуно (1951), «Князь Ігор» О. Бородіна (1952), дитячої опери «Вовк і семеро козенят» М. Коваля (1948), а також низки балетів – «Коппелія» Л. Деліба (1945), «Есмеральда» Ц. Пуньї − Р. Глієра (1948), «Червоний мак» Р. Глієра (1948), «Свєтлана» Д. Клєбанова (1948), «Горбоконик» Ц. Пуньї (1949), «Даремна обережність» П. Гертля (1949), «Дон Кіхот» Л. Мінкуса (1949), «Берег щастя» А. Спадавеккіа (1950), «Корсар» А. Адана (1950), «Хустка Довбуша» А. Кос-Анатольського (1951, першопрочитання), «Юність» М. Чулакі (1951), «Спляча красуня» П. Чайковського (1952).

У 1953 році 32-річний Ярослав Вощак був призначений головним диригентом театру, і пропрацював на цій посаді 10 років. При головному диригентові Вощаку репертуар театру значно поповниться операми українських композиторів, що мало надзвичайно позитивні наслідки для підтримання патріотичного духу в Галичині, тим більше в часи, коли все українське зазнавало неабиякого тиску і оголошувалось „буржуазним націоналізмом”.

В цілому Ярослав Вощак протягом 1953-1963 рр. здійснив першопрочитання таких творів національної музично-театральної спадщини: балету «Сойчине крило» (1956) (результатом попередньої співпраці з композитором був балет «Хустка Довбуша» (1951)) та опери «Назустріч сонцю» («Заграва») (1957) Анатолія Кос-Анатольського; опери «Лісова пісня» (1958) й балету «Тіні забутих предків» (1960) Віталія Кирейка; опери «Украдене щастя» (1960) Юлія Мейтуса; комічної опери «В степах України» (1954) Оскара Сандлера.  

Із шедеврів світового оперного репертуару диригент поставив твори західноєвропейської оперної класики – «Аїда» Дж. Верді (1953) та «Кармен» Ж. Бізе (1957); національну чеську оперу Б. Сметани «Продана наречена» (1955); опери російських композиторів – «Пікова дама» П. Чайковського 1953); «Борис Годунов» М. Мусоргського (1954); веристські опери – «Мадам Баттерфляй» Дж. Пуччіні (1955); «Долина» Е. д’Альбера (1959); опери сучасних композиторів – «Таня» Г. Крейтнера (1956, першопрочитання); «Дуенья» («Заручини в монастирі») С. Прокоф’єва (1963); а також ряд найрізноманітніших балетів, серед яких – «Пер Гюнт» з музикою Е. Гріга у власній музичній редакції (1955); «Франческа да Ріміні» на музику П. Чайковського (1956); «Пан Твардовський» Л. Ружицького (1958); мініатюри «Шопеніана», «Іспанське капріччіо», «Дивертисмент» з музикою Ф. Шопена, М. Римського-Корсакова та ін. (1959); «Останній бал» Ю. Бірюкова (1961, першопрочитання); одноактні балети «Слава космонавтам» Ю. Бірюкова, «Поема про негра» на музику Дж. Гершвіна, «Болеро» на музику М. Равеля (1962, першопрочитання); «Я помню чудное мгновенье» Г. Сінісало 1962).

Вже перша постановка, яку здійснив Ярослав Вощак на посаді головного диригента, залишила в її учасників цікаві спогади. Після першої постановки «Пікової дами» під орудою Вощака для багатьох музикантів вона стала улюбленою на все життя. В четвертій картині, де оркестр грає тему графині, за словами Владислава Швеця, з багатьма оркестрантами відбувались дивні речі. Їм ставало страшно, вони боялись поворухнутись. Тільки справді великі диригенти можуть здійснювати такий потужний вплив на музикантів. Ще один цікавий епізод пов’язаний з постановкою опери «Борис Годунов» М. Мусоргського. У сцені з курантами Вощак диригував нерівно ритмічно і вимагав, щоб саме так грав оркестр. Оркестранти не могли зрозуміти, чому: адже ця сцена в них асоціювалась в першу чергу з ударами курантів, які, як відомо, б’ють ритмічно точно. Полеміка між диригентом і деякими оркестрантами з цього приводу велася досить активно, аж одного разу маестро не втримався і підвищеним тоном відповів: «Але ж у цьому місці Борис сходить з розуму, як я можу диригувати тут рівно?!». Після такого аргументу всі непорозуміння були вичерпані, і більше ні в кого не виникало сумнівів у правильності трактування цього епізоду».

Опери Дж. Верді займали особливе місце у творчій біографії диригента Ярослава Вощака. Протягом свого творчого життя маестро здійснив постановки майже всіх найпопулярніших опер цього видатного композитора. Кожного разу, коли він брався за «Аїду», «Травіату» чи «Трубадура», ці вистави звучали по-новому. Як свідчать музиканти, кожне наступне прочитання Вощака відзначалось новою драматургічною концепцією. У маестро не існувало „штампів”, а до постановки вистави він підходив як до творчого процесу, незалежно від того, який раз вона здійснювалась. Звичайно, серед всіх опер Дж. Верді у маестро були улюблені. До таких можна віднести  знамениту «Аїду». Сюжет і музика цього твору потребують від усіх учасників спектаклю, починаючи від диригента і закінчуючи кожним артистом хору, неабиякої концентрації і злагодженості. Власне ці риси демонстрував постановник, завдяки чому «Аїда» стала своєрідною „візитною карткою” Львівського державного театру опери та балету в цей період. «Верді був духовно близький Вощаку, його твори знаходили гармонію з його світовідчуттям. Вердієвський стиль йому вдавався чудово… В «Аїді» він досягав надзвичайно яскравих контрастів. Багато хто пам’ятає, яке блаженство і трепет викликав вступ оркестру pіanіssimo до опери» − згадувала Ельвіра Гайфулліна.

Вершиною балетних постановок був «Пер Гюнт» з музикою Е. Гріга в редакції Я. Вощака. До кращих вистав також відносили балети «Болеро» на музику М. Равеля, «Жізель» А. Адана, «Копелія» Л. Деліба, «Шопеніана», «Франческа да Ріміні» на музику П. Чайковського, «Рапсодія в стилі блюз» за Дж. Гершвіним та ін. Ці постановки мали  колосальний успіх у публіки, особливо, коли головну роль виконувала Наталія Слободян. Тандем  Вощак – Слободян  багато років справедливо вважали одним з найкращих у балетних колах СРСР.

Особливе місце у творчій біографії Ярослава Вощака займали опери українських композиторів. Безперечно, вершиною праці Вощака над українським репертуаром стала постановка опери Юлія Мейтуса «Украдене щастя».

Ярослав Вощак як оперний диригент користувався беззаперечним авторитетом серед українських композиторів. Про це яскраво засвідчує велика кількість першопрочитань, які здійснив маестро за роки перебування на посаді головного диригента. Багатолітня дружба єднала Я. Вощака з Ю. Мейтусом, В. Кирейком, А. Кос-Анатольським, К. Данькевичем. Останній також неодноразово приїжджав до Львова на репетиції своїх опер «Назар Стодоля», «Богдан Хмельницький», він захоплювався виконавським рівнем театру, і завжди залишався задоволеним від рівня постановок своїх опер у Львові.

Сьогодні дуже  важко дати однозначну відповідь, чому в розквіті сил і визнання як публіки, так і преси, маестро так раптово поїхав у 1963-му зі свого рідного міста, за яким пізніше постійно відчував ностальгію. Причин сьогодні називають декілька, проте у їх тлумаченні залишилось дуже багато супереч­ностей.

Однією з версій є те, що після того, як маестро Ярослав Вощак у 1963 році запросив для участі у виставі «Мазепа» П. Чайковського баса Луб’яного з Росії, в маестро почались непорозуміння з деякими провідними солістами Львівської опери, і вони дуже доклалися до його від’їзду.

Окрім того, Вощак, як правило, був диригентом-постановником усіх урядових концертів, які проводилися в місті. У 1962 році, замість запланованих чотирьох – не без ініціативи Вощака – у Львові було проведено аж чотирнадцять традиційних Шевченківських концертів. Це, звичайно, не могло сподобатись відповідним ідеологічним органам та накликало на видатного диригента „немилість” влади.

А те, що Вощак був доволі незалежним у поведінці з владою, засвідчують і деякі інші факти. Наприклад, коли із заслання повернувся Василь Барвінський, Ярослав Вощак запросив його в театр і провів творчу зустріч видатного композитора з колективом театру. Варто зауважити, що в консерваторії подібну зустріч заборонили. Ще одним аргументом „не на користь” Вощака може слугувати той факт, що в оркестрі й у хорі працювали колишні політв’язні та репресовані, в тому числі родичі страчених вояків УПА, значну частину чоловічої групу хору складали колишні вихованці духовної семінарії. В усякому разі, «Вощак поїхав сам, його ніхто не виганяв» (Карл Геннел).

Отож, у 1963 році львівський період диригентської творчості Ярослава Вощака завершується. Маестро переїхав до Одеси. Після від’їзду Ярослава Вощака зі Львова його наступником − головним диригентом Львівського державного театру опери та балету імені Івана Франка − став Юрій Луців, видатний майстер і також людина з вельми патріотичними переконаннями.

Рідні митця розповідали, що в якому б місті Вощак не жив, він завжди знаходив у ньому щось подібне зі Львовом − будинок, сквер, вулицю. Особливо багато спільно він знаходив в Одесі. Часто Ярослав Вощак запрошував своїх друзів з інших міст на прогулянки до Львова або в Карпати. Розповідають, що коли маестро туди приїздив, його охоплювала шалена гор­дість: він пишався буквально кожною вуличкою свого рідного міста, кожним будинком, завжди говорив, що це найкраще місто у світі. Але коли Ярослав Вощак заходив зі своїми друзями-гостями в театр, то не міг вимовити ні слова. Для нього театр був справжнім храмом, маестро міг зупинитись у якомусь закутку і довго вдивлятись… При цьому не любив і страшенно нервував, коли хтось в такі моменти його що-небудь запитував. Думками Вощак був десь дуже далеко, напевно, він поринав у свою юність, молодість. Коли диригент повертався у реальність, тоді міг розповісти про кожен куточок театру.

Ярослав Вощак, формуючи українську оперно-симфонічну диригентську культуру у Львові та невеликий час в Одесі, переніс традиції цієї культури на терени Чечено-Інгушетії та Дагестану (Грозний і гастрольна діяльність, 1965 − 1967), Росії (Воронеж, 1967 − 1970), Татарстану (Казань, 1970 − 1972), Білорусії (Мінськ, 1972 − 1989) та Башкирії (Уфа, співпрацював у 1982 − 1983), де до цього часу працюють музиканти, чия творча майстерність розвинулась під впливом маестро.

Зовнішньо Ярослав Вощак завжди відрізнявся своїм оригінальним стилем. Де б він не жив і не працював, ніколи не підлаштовувався під місцеву моду, завжди залишався вірним собі. Навпаки − часто там, куди приїжджав маестро, місцеві музиканти, та й не тільки, починали одягатись, подібно Вощакові, або використовувати його звички. Наприклад, він завжди одягав замшеві рукавички, − мав їх дуже багато і міняв у відповідності до ситуації. Багатьом це було незрозумілим, адже були далеко „не ті” часи, але Вощак залишався вірним собі, і з часом впроваджувалася місцева мода на замшеві рукавички. Маестро завжди любив носити трость, причому у нього цих тростей також була чимала кількість, і всі різні − з перламутром, з різними каміннями, з різними видами різьби, чимало було з гуцульською різьбою. Всі ці деталі додавали йому надзвичайної вишуканості та елегантності, особливого шарму. Ліва рука в рукавичці і тримає іншу рукавичку, у правій руці трость − так поставав диригент перед публікою у місті, − одягнений у довгий чорний плащ, під ним метелик або акуратний галстук. Цій традиції він залишився вірним до останку.

«Його хода була ніби трохи нахилена вперед. Складалося враження, що диригент просто летить в театр, мчить туди на повних крилах, що туди його несе вітер, або морська хвиля, а він летить у безповітряному просторі», − розповідали рідні.

Ярослав Вощак виділявся з першого погляду, і буквально всім − костюмом, чистотою зовнішньою та внутрішньою, надзвичайною інтеліґентністю. «Він перший навчив нас порядку й чистоті, при зустрічі неодмінно всім руки цілував… Всіх у театрі, від артистів мімансу − і оркестрантів, і солістів − він привчив до порядку. Маестро не міг стати за пульт, якщо хтось з оркестрантів неохайно одягнений: він ставав перед оркестром, не встигав ще привітатись, а вже помічав, що в когось, для прикладу, не пасує колір шкарпеток. Вощак миттєво виганяв цього артиста з репетиції, і цей артист не міг собі більше дозволити прийти на репетицію з якимось недоліком у зовнішньому вигляді. І так, „мало по малу”, оркестр візуально отримав бездоганний вигляд. Часом хтось міг сказати: «Ярославе Антоновичу, ми все ж таки провінція». − Він відповідав: «Не існує поняття провінції, є добрий театр і поганий театр. І ці поняття застосовуються до всього, що пов’язане з театром, і в першу чергу з музикою − в музиці повинно бути все красивим».

Музиканти часто бачили у зовнішності Ярослава Вощака риси Артуро Тосканіні. «Львівський Тосканіні» − так називали маестро на Батьківщині.

Необхідно враховувати людські якості Ярослава Вощака. Його людяність, порядність, привітність, пунктуальність, справедли­вість у відношенні до колег сприяли тому, що ніколи високі вимоги, які маестро ставив перед колективом, не сприймались як „деспотизм”, намагання всіх змусити виконувати складні вимоги. Навпаки, Вощак вмів захопити артистів своїм художнім баченням вистави, переконати їх у тому, що ці напружені зусилля необхідні і принесуть величезне творче задоволення всьому колективові.

«За пультом Вощак був гарним, величним, органічним. Оскільки вся технологія втілювалася на репетиціях, на концерті Маестро мінімумом рухів досягав максимуму впливу… Вощак покоряв відразу і назавжди. Вражали велич його постаті, скульптурна виразність статної фігури, горда посадка голови, благородство, артистизм. І дивовижні, ніби проникаючі всередину тебе – очі».

Колеги згадують, що Ярослав Вощак був вимогливим, безкомпромісним, якщо виконання його не влаштовувало, то він не приховував свого гніву, разом із тим, був м’яким і тактовним після репетиції − „не гнівався, не тримав зла на людей”. Не пропускав жодної репетиції в класі, ретельно пропрацьовуючи партитури, все встигав зробити на репетиції, завжди вкладаючись у відведений йому час.

Співаки та оркестранти любили Ярослава Вощака, а він в свою чергу надзвичайно любив музикантів, віддавав їм всю свою любов, все своє душевне тепло. Орест Кураш згадував, що після вистави маестро Вощак кожному оркестранту потискав руку.

За матеріалами дисертації О. Драгана «Постать Ярослава Вощака в контексті розвитку диригентської культури другої половини ХХ століття»

 

У вересні 2005 року у Дзеркальній залі Львівської опери було встановлено бронзове погруддя видатному диригентові, народному артистові УРСР Ярославові Антоновичу Вощаку (скульптор Я. Скакун)