У Львові демонізували Ваґнера …/ Олександр Чепалов

Але нашому глядачеві, якому раз на півстоліття показують «Тангейзера» або «Лоенгріна», шляхетна поетика оперної драми ще не встигла набриднути
13 березня, 2019 – 16:00
 

Вагнерівські твори лунали  у нас  переважно в період між двома світовими війнами, причому з тринадцяти опер композитора це була приблизно  половина. У минулому столітті «Лоенгрін» вперше був поставлений 1932 року, потім 1942-го під час окупації, далі у 1957-го та 1995-го (йдеться  про Київ). Одеська опера у 1933 р. відзначила 50-річчя смерті композитора постановкою «Лоенгріна». Тією ж виставою вразила глядачів Харківська опера 1935 року.  Видатний співак Леонід Собінов, пов’язаний з Україною творчими стосунками,   вважався зразковим виконавцем партії Лоенгріна та гастролював з нею у Києві та Харкові, співаючи українською. Виступали на київській сцені в «Лоенгріні» також «український Орфей» Іван Козловський та видатна російська співачка Антоніна Нежданова. Глядачі та критика захоплювалися у згадувані часи Марією Литвиненко-Вольгемут та Юрієм Кипоренком-Доманським, що мали голоси істинно вагнерівського масштабу.

Отже, можна назвати ще низку виконавців (починаючи з Соломії Крушельницької та Модеста Менцинського й Олександра Мишуги), постановників (диригент Арій Пазовський, режисери Микола Боголюбов, Йосип Лапицький), які дійсно були оригінальними інтерпретаторами вагнерівської спадщини. Але чи йдеться взагалі про вражаючу українську «вагнеріану» ХХ століття? Чи це були поодинокі та не завжди вдалі спроби осягнути принципи його «музичної драми», на відміну від солодкоголосої італійської опери, де акомпануючий віртуозним співакам оркестр жартома порівнювали з «великою гітарою»?

Львівська опера по-своєму відповіла на це питання. Адже саме  на Галичині завжди було  особливе ставлення до «присмеркового генія». Тут півтора століття тому почалася львівська «вагнеріана», до того ж звідси було простіше дістатися європейських культурних центрів та почути Вагнера «в оригіналі». Себто не тільки у музично досконалому виконанні, а  у ракурсі світоглядних ідей, завдяки яким  ця музика й  була народжена. Істотно те, що й зараз львів’яни заручилися підтримкою зарубіжних митців (режисер із Німеччини Міхаель Штурм, його земляки — співавтор із режисури та автор сценографії Маттіас Енгельманн і хормейстер-консультант Йоганнес Кьоллер. Вони разом з головним хормейстером театру Василем Ковалем та диригентом Мироном Юсиповичем втілили «Лоенгріна»  на львівській сцені.

Ця копродукція визначила позитивні якості трактування вагнерівської партитури та її протиріччя. Йдеться, насамперед, про розходження  емоційного змісту оперної драми з його візуальним відтворенням, що побудоване на пародійних, тобто підкреслено антиромантичних прийомах  і  переходах на  інший жанровий щабель.

У цій ситуації більш  відповідною є позиція диригента, який у своїх поетичних есеях уже звертався думками до вагнерівських образів. Зокрема про Лоенгріна Мирон Юсипович написав так: «Цей відблиск срібла чистого на гладі в могутнім спокої священної ріки! Не у гордині — німбі. Не в тирана владі! — явивсь до вас — мов  дар із Божої руки — і сяє меч святий! Що морок розтинає, щоб страх пропав і зло. І серце ожило! І правда — вже не сон! Добро перемагає! Бо мудрістю сія ясне його чоло…»

Юсипович намагається у оркестрі відтворити саме ці риси вагнерівської партитури — піднесеність, божественний первінь та шляхетні поривання посланця з мечем Священного Грааля. Але решта постановників цьому свідомо заважають.

Публіку львівської прем’єри спочатку намагаються залучити до такого  собі хепенінгу, коли зі сцени запрошують бажаючих вступити у двобій за честь безневинної Ельзи. А коли таких не знаходиться, конфлікт «вирішується» появою у глядацькій залі Лебедя, який мав би, згідно традиції, привезти лицаря Лоенгріна у човні. Насправді ж це ростова лялька з довгою «лебединою» шиєю, старою валізою у руці та у взутті, що нагадує ласти… А  на сцені тим часом з’являється… ні, не лицар, а білолиций П’єро (французький варіант Арлекіна), який дерев’яним мечем легко долає кривдника бідолашної Ельзи. Інші персонажі, співаючи «всерйоз», теж грають на створення пародійного підтексту дії. Вірніше, «грають» здебільшого їхні костюми та грим.

Король пародійно нагадує аналогічного персонажа з казки «Попелюшка», королівський промовець — конферансьє із фільму «Кабаре», а шляхетна Ельза та підступна Ортруда взагалі виокремлюються лише кольором волосся (Ортруда руда і більш патлата). Хоча такими ж «грізетками» (тобто дівчатами простого походження й не занадто моральними) виглядають усі мешканки похмурого приміщення. Воно  схоже на шпитальну палату із залізними ліжками й має на стіні наскрізну нішу з величезним вентилятором. Чоловіки в золотавих масках та довгих шинелях (артисти хору) виконують перестроєння, подібні до військових. Але особливо дивним  з-поміж них виглядає головний злодій опери граф Тельрамунд, зодягнений у костюм… самурая.

Дівчата під променисту та схвильовану музику Вагнера невдало роблять щось на кшталт «виробничої гімнастики» для ручок та ніжок. На початку вистави вони завдають тон інтризі вистави, виголошуючи дедалі гучніше фразу: «Скажи мені, хто ти?». У цьому, власне і «фішка», тобто інтрига вистави. Якби Ельза виконала прохання лицаря й не запитала про його ім’я та походження, опера мала б зовсім інший фінал. Але лицар змушений відповісти на запитання Ельзи. Ось тоді і виявляється, що це Лоенгрін,  який у безладному середовищі приховує власну таїну в клоунському вбранні.

Для постановників немає значення, що, власне, незграбний Лебідь і є зачаклованим братом Ельзи, тобто причиною її страждань. Їхня концептуальна ідея: «Не став зайвих запитань, і тоді все буде гаразд»…  У сучасному розумінні, може, й звучить переконливо, але у вагнерівському міфологічно-казковому світі зовсім недоречно. Тому бутафорський Лебідь слухняно займає своє місце на одному з ліжок. Можливо, що на людину йому вже перетворитися не судилося… 

Завдяки вдалому кастингу львів’яни забезпечили прем’єрні вистави  якісним складом виконавців із різних міст України. Завдання справді було важким, а результат непередбачуваним. Мені поталанило слухати у провідних ролях Романа Коренцвіта, Аллу Родіну, Юрія Трицецького, Степана Дробіта, Марію Березовську, Миколу Корнутяка. Можливо, за інших умов, доцільно було б обговорювати їхні акторські надбання, відповідність монументальним вагнерівським характерам. Проте «під маскою» (прийом, який останнім часом у Львові використовують не завжди доречно) вимушено опинився не тільки лицар Лоенгрін, а й решта персонажів. Що ж краще — оживити давню легенду вірогідними людськими емоціями, якими надихає героїв музика  Вагнера,  або скептично поставитись до їхнього сучасного існування? Більшість постановників обрала останнє, проте у сучасному трактуванні класики бувають й не такі круті повороти.+

Вочевидь, у Західній Європі насправді існує стійка тенденція деміфологізації вагнерівських творів та культурних героїв. Мабуть, на це є свої причини у соціумі та його мистецькому віддзеркаленні. Проте нашому  глядачеві, якому раз на півстоліття показують «Тангейзера» або «Лоенгріна», шляхетна поетика оперної драми ще не встигла набриднути…

Олександр ЧЕПАЛОВ, Харків — Львів
Рубрика: 
Газета: