У Львівській опері відбулася прем’єра року: постановка Василя Вовкуна «Коли цвіте папороть» на музику живого класика Євгена Станковича
Musik-reviev Ukraine:
http://m-r.co.ua/mr/mr.nsf/0/713F8855924051F8C22581FB0042C5CE?OpenDocument
Сьогодні, 20 грудня 2017 року
У цього твору драматична біографія. «Папороть» була написана у 1977-му на замовлення французької фірми «Алітека». Прем’єра мала відбутися у 1979 році в палаці «Україна», але КГБістські бонзи її заборонили одразу після генерального прогону. «Цієї прем’єри ніколи не буде…» – за три дні до здачі сказав у приватній розмові сценограф Євген Лисик. Нагорі вважали, що «Україна почала в самостійну грати»: був дзвінок з Москви безпосередньо від Михайла Суслова – заборонити її подальший хід до Франції, адже прем’єра мала відбутися під час Всесвітньої виставки в Парижі. В Україні заборонив Валентин Маланчук – секретар з ідеології, людина що патологічно ненавиділа українську культуру та її представників. Потім було варварське знищення декорацій та ескізів. Від тої постановки майже нічого не лишилося. Окрім спогадів очевидців та питання: коли ж нарешті «Папороть» отримає гідне, оригінальне, повне і цілісне втілення на сцені.
Відповідь чекали 40 років. Натомість маючи справу із містично-детективно-абсурдними перипетіями, що відбувалися навколо цього твору.
Зараз можна тільки припускати, як склалася б доля не тільки Станковича, але й української культури в цілому, якщо б «Коли цвіте папороть» відбулася в паризькій “Гранд Опера”, де було заплановано 25 вистав і отримала б 5-ти річний контракт на співпрацю. Заборона «Папороті» стала культурною катастрофою, що заподіяла нам непоправної шкоди, наслідки якої ми відчуваємо зараз. Лишиться і наступним поколінням.
Тому Львівську прем’єру режисера Вовкуна, в рамках його нового проекту «Український прорив», можна вважати символічною. Закляття, що висіло над «Папороттю» зняте – тепер нам і світові належить одна з вершин українського мистецтва. Витвір гідний світових сцен, достойний жити і розвиватися у сучасному світі без побоювань перетворитися на штучний український сувенір.
Як і у музиці, так і у першому повноцінному сценічному втіленні цієї фольк-опери-балету закладено потужний код, який дасть можливість наступним інтерпретаторам піти далі. Ще сміливіше, ще гостріше, ще непередбачуваніше, ніж це зробив Вовкун. Так чи так, але його сценічна версія вже в історії. Його меседжі і знаки дають великі можливості для подальших імпровізацій на тему. Власне, так робили легендарні, вже міфологізовані ПЕРШІ: Лисик, Шекера, Авдієвський і Глущенко.
Режисер Василь Вовкун означив символічне коло національної самоідентифікації, через яке не мають пробитися вороги – від реальних до потойбічних. На сцені перед глядачем постав чи то вівтар, чи то жертовник, де відбувся символічний ритуал очищення за допомогою фантастичної енергетики українського мелосу, яку заклав у свій нео-фольклористичний твір Станкович, поєднавши прадавні мелодії з симфонічним звучанням. Музична партитура фольк-опери змонтована з пісень, різних за жанром, темпераментом і ритмом. Думи, плачі, історичні, ліричні, танцювальні, жартівливі, обрядові, запальні козачки, гопаки. Пронизливі тембри горлового співу і народні інструменти в симфонічному оркестрі. Нарешті – голос Ніни Матвієнко в дуеті з симфонічним оркестром під орудою Володимира Сіренка – диригента, що нині є чи не наймайстернішим інтерпретатором цієї музики. Сміливо, масштабно, грандіозно.
У колі-жертовнику, амфітеатрі-вогнищі представлено дві монументальні дії-фрески: «Купало» і «Героїка». Перша дія – це пристрасть, жар-колір і огнецвет (народні назви папороті), чуттєве безумство, бажання і страх потойбічного, вічне людське прагнення до забороненого, містичного, таємничого. Друга – історія народу України, розказана ритмами танку, громом мідних духових, рухами скульптурних тіл артистів. Сценічне дійство пересипане знахідками у світло-колористичній та драматургічній партитурі, хореографічному малюнку і реалізовано за допомогою новітніх сценічних технологій та таланту художників-постановників Тадея та Михайла Риндзаків, художника-постановника світла, режисера відео-проекцій Дмитра Ципердюка, автора костюмів Ганни Іпатьєвої, хореографів Артема Шошина та Сергія Наєнка.
Як і музика, що тримає в напрузі від першої до останньої ноти, так і сценічне дійство тримає глядача, який, затамувавши подих, відчуває простір для власних трактувань того чи іншого символу, знаку, що подається зі сцени. Це неперевершене відчуття, коли ти розумієш, що цей твір буде розвиватися і змінюватися від вистави до вистави. Навіть між першою і другою виставою відбулися змістовні зміни і поруч із відео проекціями-узагальненнями Ципердюка, з’явився один з уцілілих задників легендарного Євгена Лисика (сценограф постановки 1979 року) якому, власне, і було присвячено прем’єру.
Постановка «Коли цвіте папороть» вийшла цілісним сценічним твором. Музика Станковича – масштабна, всеохоплююча і така, що дає свободу, або ж привід додумати, дофантазувати. Власне, зрозуміло, чому у французів-замовників фольк-опери, після генерального прогону 40 років тому відібрало мову. Вони ще тоді, коли не існувало 3D-технологій, відчули усю міць і багатовимірність цього твору, його потенціал.
Адже ця постановка – гігантська ретроспектива в історію ще праслов’янського обряду, насиченого зрозумілими будь-якому етносу символами. Земними, людськими, містичними, потойбічними. Поруч з якими реальність: зброя, війна, ненависть, хаос буття, гуманітарна катастрофа, віртуальна ірреальність аж до натяків на Майдан.
Фінал – надія, народження нового життя, торжество самоідентифікації себе у цьому світі. Гармонія, доречний пафос духових і ударних, білий колір, підняті руки – благословення і єднання людського голосу з величчю оркестру-життя.
Поява цього твору на сцені – великий менеджерській успіх. Друкуючи програмку на трьох мовах – українською, англійською і польською – творча група постановки робить “Цвіт папороті” візитівкою не лише Львова, але й України. України сучасної. Відтепер до Львова їздитимуть не тільки за його гастрономічно-архітектурними принадами, але й за розшифровкою поняття що ж то таке – сучасний культурний український бренд.
Автор: Ольга Стельмашевська