XVII ФЕСТИВАЛЬ

Новини

Завжди дізнавайтесь першим про події в Нашій опері

У ЛЬВІВСЬКІЙ ОПЕРІ ВІДБУЛАСЬ ГУЧНА ПРЕМ’ЄРА ОПЕРИ «ЛОЕНГРІН» РІХАРДА ВАГНЕРА

https://bit.ly/2FGuByH,  Україна молода/ Вероніка ЗІНЧЕНКО, 09:36, 26.03.2019

Нетрадиційне прочитання партитури

Приємно здивували євроінтеграційні наміри вистави. Львівська сцена, німецько-австрійсько-український колорит групи художників-постановників, київські, львівські, харківські, таїландсько-австрійські виконавці і необмежено національний колорит глядача. Все це створювало враження різносвітового єднання, про яке власне і йдеться в опері Вагнера.
Не є дивним те, що нове, нетрадиційне прочитання партитури опери викликало контрастні відгуки у пресі. Більшість радіє факту виконання опери Вагнера в Україні, але губиться в питаннях оцінки цього явища. Загалом претензії до режисерського задуму зводилися до того, що опера виявилась статичною і досить канонічною, за

сценографії та костюмів. Дійсно, відверто кажучи, сценографія вражає своєю дивакуватістю. Тим не менш є одне «але», про яке варто сказати.

Як представник «покоління Y» можу спокійно заявити, що ця постановка не дивує і не вражає. Як то кажуть — і не таке бачили! Все що відбувається на сцені є зрозумілим, демократичним і доступним для розуміння сучасною людиною. 
Думаю, що кожен хоч раз чув, а може й бував у квест-кімнатах. Подібна інтерактивна розвага вже кілька років поспіль є улюбленим засобом командних ігор. Особливий попит мають квест-кімнати з психіатричним нахилом. Команда постановників «Лоенгріна» напрочуд тонко відчула цю тенденцію у суспільстві і перенесла її у стіни Львівської опери.
Першими і єдиними словами українською мовою була фраза «Ніколи не питай мене» (все інше виконувалось в оригіналі, німецькою, постановка йде з українськими субтитрами). Це своєрідний шифр і підказка, яка мала вказати на логічний вихід із квест-кімнати. Цікаво, що постановники настільки правдиво зміксували реальних героїв з аніматорами квест-оперної кімнати, що глядач до останнього намагався зрозуміти, то хто ж має вибратися назовні? Виявилося, що це — власне глядач! 

Король дурнів як типовий представник «золотої немолоді» й інші

Яким же був квест-простір? Сцена являла собою бокс із м’якими стінами у зеленому освітленні, де ліжка, на яких сиділи герої, стояли рядами і просто імітували палату, щоправда величезну, у психлікарні. Жінки, які осідлали ліжка ділилися на дві групи: зелено-синьоволосі (привіт Мальвіні!) та рудоволосі (привіт Пеппі Довгапанчоха!). Модераторами цих гуртів є Ельза (команда синіх) та Ортруда (команда рудих). Представники чоловічої статі, окрім головних героїв, були запрошеними незалежними спостерігачами, які у масках (а ля череп), мігрували кімнатою.
Решта головних героїв являла собою носіїв різних образних систем, які насичували квестінфопідказками. Так, король Генріх Птахолов (Юрій Трицецький), який «вразив» слухача вже з першої фрази, уособлював інфантильного короля дурнів. Жодної ознаки благородства чи породи він не мав. Типовий представник «золотої немолоді». Геть інакшим був Фрідріх (Віталій Загорбенський). Він чесно намагався грати роль героя. Але ключовим є слово «грати». Він — маріонетка Ортруди, і тому вигляд має відповідний. Це іграшковий самурай, пульт управління від якого має лише його дружина. У потрібний їй момент вона вмикає «off» — і Фрідріх затихає у позі ляльки на підлозі.
Ведучим вечора був королівський промовець (Микола Корнутяк), який чудово впорався зі своїм завданням: бути скрізь у потрібний момент і підказувати, кому і що робити. Не дивно, що саме він вів безмовний діалог із глядачем, щоразу закриваючи завіси в антракті і присідаючи у пародійному реверансі.
Глядач почав розуміти, що також бере участь у квест-випробуванні, коли повз нього проплив Лебідь у плащі із портфелем, нагадуючи лікаря, який, прийшовши на роботу, привів із собою чергового хворого — Лоенгріна (Нуттхапорн Тамматі), який думає що він герой, лицар, хоча насправді він є П’єро, у якого явні проблеми із жінками.
Не змінюючи партитуру оригіналу, постановники переносять увагу на внутрішній стан героїв. Маніяцько-хвороблива Ортруда (Людмила Савчук), у якої комплекс манії самозвеличення, дійсно має відповідну музичну протекцію в опері Вагнера. Мецо-сопрано, яке тривалий час співає у не зовсім зручному верхньому регістрі, демонструє досконале виконання образу істерички.
Ельза (Олеся Бубела) має роздвоєння особистості. З одного боку — несмілива, тремтлива, із хворобливою пластикою, з іншого — сувора та однозначна у своїх рішеннях. Її зациклення на визначення особистості Лоенгріна, яке в останній сцені має міцний інтонаційний фундамент, демонструє її шизофренічні нахили, адже примара лебедя вбачається їй у кожній тіні.
Окремим пацієнтом є Лоенгрін (доречі, єдиний, хто чітко проспівував текст), який намагається налагодити стосунки з Ельзою. Зрозуміло, що він має проблеми у комунікації із жінками. Він не довіряє, боїться близькості, і навіть випитий із Королем алкоголь не допоміг йому зруйнувати психологічний бар’єр у стосунках. Лоенгрін прагне почуттів, водночас боячись бути щасливим. У момент його відвертої сповіді (як відомо, більшість психічних думає, що вони генії, лицарі, обрані, месії, і тому те саме бачимо і тут) приходить лікар-лебідь і веде хворого на процедури.
Гра львів’ян у квест виконана блискуче, глядач і радий тому, що втік із божевільні, і водночас у захопленні від такої розкішної програми. Єдине, що звичайні 60 хвилин у громадських квест-кімнатах замінено на 4,5-годинну гру у вишуканому товаристві. Але ця гра варта того! 
«Лоенгрін» Ріхарда Вагнера по-львівськи. (Фото з сайта opera.lviv.ua.)