Тадеуш Павліковський

Маестро на всі часи

Одним з найвидатніших митців, які творили історію львівського театрального мистецтва початку нашого століття, був Тадеуш Павліковський. Перший директор Міського театру (сьогодні – Львівський державний академічний театр опери та балету ім. С. Крушельницької), він був творцем ідей, проводирем, душею (в сучасному розумінні – художнім керівником), а також режисером, впроваджуючи в сценічне мистецтво Львова нові на той час засоби. Театральні критики – сучасники Т. Павліковського – та історики мистецтва 20-30-х років, які бачили його вистави, називали режисера новатором, реформатором театру Польщі -таким, як А. Антуан у Франції, К. Станіславський у Росії чи, додамо, Л. Курбас в Україні.

Розквіт режисерського таланту Т. Павліковського припав на роки його праці в 1900-1906, а також у 1908-1912 у Львові, де він розбудив уяву львів’ян і виховав смак до “доброго”, як сам висловлювався, театру.

Т. Павліковський народився 9 листопада 1861 року в містечку Медика (тепер на українсько-польському кордоні). У сім’ї панувала повага до людини й любов до мистецтва, яку плекали з покоління в покоління нащадки аристократичного й багатого роду. Мати Тадеуша походила з графів Дідушицьких, її брат Володимир Діду-шицький був засновником природничого музею у Львові, а її кревні відкрили в своєму палаці на теперішній вулиці М. Лисенка картинну галерею й бібліотеку для мешканців міста.

Батько Тадеуша – Мечислав Павліковський – носив не таке знатне прізвище, але не менше міг пишатись і маєтками, і добрими справами. Його, Мечислава, батько був членом різних наукових товариств як мистецтвознавець і ботанік, бібліофіл і колекціонер. Саме він заснував бібліотеку в Медиці, він привіз до Львова 1827 року довірену йому Юзефом Оссолінським велику збірку книг для бібліотеки. А сам Мечислав Павліковський був літератором і журналістом, одним із засновників та редакторів газети “Нова реформа” (“Nowa reforma”) в Кракові.

Кожен період, ба навіть кожна деталь життя й творчості митця варті уваги й надзвичайно цікаві, та осягнути цей обшир надто складно. Тому обмежимося лише коротким оглядом львівського періоду творчості Тадеуша Павліковського.

До Львова як режисер Т. Павліковський уперше приїхав у червні 1898 року (він мав уже тоді чималий досвід театральної діяльності в Кракові) – приїхав на гастролі. Цьому сприяли його дворічні дружні взаємини з директором театру, що працював у приміщенні палацу графа Скарбека: з Д. Геллером вони обмінювалися декораціями, костюмами, реквізитом, книжками, а в 1898 році вирішили обмінятися тритижневими виступами.

На той час Львів – столиця Галичини – маючи більшу кількість населення, навчальних та культурних закладів, війська, банків, часописів, ніж Краків, мав, відповідно, й більші амбіції. Яким же великим було здивування львів’ян, коли вони побачили блиск театру, який, на їх думку, був провінційним!

Коли в 1900 році постало питання про директора й режисера новозбудованого Міського театру, поміж іншими, виникло й прізвище Павліковського. Правда, його кандидатура викликала великий спротив у прихильників директора зі Скарбкового театру – Д. Геллера. Однак Павліковський не відступив і 9 квітня 1900 року узяв керівництво театром до своїх рук.

Згідно з контрактом, театр повинен був давати доходи до міської казни. Павліковський, навчений гірким досвідом у Кракові, де йому доводилось докладати власні гроші, знав, що це неможливо. Але в тодішній ситуації гострої конкуренції волів не зважати на таку “дрібничку”, хоча усвідомлював, що це пастка. Справді, впродовж 1900 – 1906 років театр двічі потрапляв у фінансову кризу, але при тому жодного разу не зазнавав кризи мистецької.

Не звертаючи уваги на хвалу й критику, Т. Павліковський твердо дотримувався своєї лінії, обстоював свої ідеї, розвинувши їх у Львові ще досконаліше й ширше, ніж у Кракові. Власне у Львові він повністю осягнув мистецтво режисури. Він дбав, “щоби творити гармонію ансамблевої гри і поступове єднання всіх засобів експресії: голосу актора, жестів, використання сцени, костюмів і декорації… Львівський театр за часів Павліковського підноситься до рівня, якого ніхто не знав у Львові ані перед тим, ані після того”. Саме так писали тодішні критики.

Важливою, новою сторінкою творчості Павліковського у Львові була опера, в якій він хотів зреалізувати себе як диригент, як музика. Міський театр будували тільки для драми, символи якої – Комедія і Трагедія – різця А. Попеля і Т. Баронча прикрашають (у нішах) фасад театру. Правда, контракт дозволив здійснити оперні вистави – протягом трьох місяців у сезон. Однак Павліковський заявив, що це його не задовольняє: короткий термін не дасть можливості зберігати й розвивати зіграність акторів, творити ансамбль співаків, диригентів, оркестру. Ця звістка викликала нову хвилю протестів певної частини публіки й критики: опера завдасть шкоди драмі й комедії. Павліковський ніби й не чув нічого. Він прагнув і в опері впровадити відкриті ним сценічні засоби, позбавляючи її рутини, штампів, дбаючи про історично правдиві декорації та костюми й єдність стилю в деталях.

Уже перший оперний спектакль, прапрем’єра опери В. Желенського “Янек” на відкритті Міського театру 4 жовтня 1900 року “була не тільки концертом досконалих співаків, але й доброю театральною виставою”.

За Павліковського у Львові відбулося 5 оперних сезонів. Він заклав “підвалини сучасної режисури в опері, навчав оперних солістів і хористів, що музичному змістові мусять відповідати гра і рухи; тло, тобто декорації та костюми, повинні бути так достосовані, щоб творити художню цілість”.

Врешті театральна комісія міської ради визнала свою помилку щодо фінансових обмежень опери й обіцяла збільшити асигнування в майбутньому. Однак Т. Павліковський, змучений роками невсипущої праці, боротьби за реформи, за цікавий репертуар, роками протидії доріканням за недостатню наповнюваність театральної каси, знесилений нападами хвороби та невлаштованістю в особистому житті, вже прощався з театром у Львові, полишаючи його з власної волі.

Колектив, поставивши свої 250 підписів на прощальному адресі, подарував Майстрові разом зі спільною фотографією перстень з діамантом і шкатулку зі срібним покриттям. Дякуючи, Т. Павліковський сказав: “Я виявив зухвалість, прагнучи стати відновлювачем польського театру, я шукав нових шляхів. Одній людині це не до снаги. Не раз я ходив манівцями, за що прошу вибачення. Мою працю, мої прагнення передаю вам”.

І знову назовні все виглядало спокійно, без драматизування ситуації. Але його дійсний тодішній душевний стан відбито в листі до найближчої людини: “… хоч я й сам так вирішив, однак розрив з львівською сценою пережив просто трагічно і на сто років постарів”.

Через два сезони Т. Павліковський, після наполегливих запрошень зі Львова і своїх власних роздумів, знову працював тут – але вже тільки режисером –від 1908 до 1912 року. А з вересня 1912 він повернувся додому, до Кракова, спочатку режисером, а через рік став директором театру. Це була складна передвоєнна пора, вистави не могли йти регулярно…

1914 року Краків захопили російські війська. Театр використовували під конюшню (коні стояли просто на сцені). Вразливий і хворий, Т. Павліковський тяжко пережив таку наругу над святинею культури. Коли через три місяці трупа знову повернулася до роботи, режисер приступив до репетицій над п’єсою Шекспіра, майже не вірячи в свої фізичні сили. Майстер помер у Кракові 28 вересня 1915 року.

Тадеущ Павліковський не тільки збагатив львівське театральне мистецтво початку XX століття, а розвинув смаки львів’ян у сприйнятті акторської гри й режисури, що пізніше дозволило говорити про особливі театральні традиції у Львові.