Інтер’єр

Театр, щедро удекорований як зовні, так і всередині, є зосередженням досягнень скульптури і малярства Галичини кінця XIX ст. Своє мистецтво проявили скульпто-ри П. Війтович, А. Попель, Е. Печ, Т. Баронч, художники Т. Попель, М. Гарасимович, Т. Рибковський, 3. Розвадовський, С. Ясенський та ін.

Заходимо в театр і любуємося дванадцятьма живописними полотнами (з умовною назвою “Професії”) під плафоном фойє (художники – Т. Попель, Т. Рибковський, М. Герасимович, 3. Розвадовський), позолоченою балюстрадою другого балкону (викувана з металу, вона виглядає, як мереживо), пальметами і мас- каронами на стінах, камеями вздовж фризу, які уособлюють Страждання, Самопожертву, Волю, Радість, Смуток, Красу, Музику і Танець (скульптор – Е. Печ). Згори через скляну стелю приємно ллється м’яке світло: вдень – від сонця, вночі – від місяця й зірок. Отже, у фойє ніколи не буває суцільної пітьми, що дуже важливо і з практичного боку.

На рівні першого поверху знаходиться так званий дзеркальний зал, важливим елементом оздоблення якого є дзеркала, розташовані одне навпроти одного для оптичного розширення залу (35 х 7,5). Тут, над дверима і вгорі навпроти них, возвеличуються чотири жіночі постаті, що уособлюють Любов (із амуром), Заздрість (зі змією), Материнство (з дитиною), Гордість (із люстерком). Над дзеркалами хороший настрій створюють зображення чотирьох пір року: весни (із квітами), літа (з сопілкою), осені (з плодами поміж хризантем), зими (з вогнищем).

Як бачимо, в розписах театру відображене велике різноманіття світу з його професіями, почуттями, характерами, видами мистецтва і т. п. У двох відсіках дзеркального залу знаходимо зображення частин світу, що згромаджуються навколо Європи – найцивілізованішої, найпрогресивнішої з них. Європу в образі хлопчика, що мандрує з континент на континент, нагороджують найкоштовніпіими своїми скарбами: Азія-перлами та мистецькими витворами японських і китайських художників, Африка – алмазом і страусовим пір’ям, Америка -золотом (художник- М. Гарасимович),

Три панно плафону відображують: у центрі – Поезію (дівчина.яка слухає дзвін) та Музику і Танець (дівчина з арфою) -з одного та іншого боку. Дзеркальний зал відкриває вигляд на проспект Свободи, особливо гарний у вечірній час. Приємно проходжуватися тут під час антракту. Але лунає третій дзвінок – і ми заходимо до залу глядачів, куди нас запрошують Трагедія і Комедія (скульптор П.Війтович), розташовані над білими мармуровими сходами з теракотово-сірою мармуровою балюстрадою головного фойє.

Зал має форму ліри (22,5 х 18,5 м) і може вмістити 1 тис. чол. Його оформлення здійснювали 10 художників під керівництвом С. Рейхана, манеру письма якого можна оцінити, розглянувши вузький плафон над сценою – “Апофеоз слави”. Тут же бачимо старовинний герб Львова, композицію “Геній і ангел” (скульптор П. Війтович). Увагу привертає плафон на стелі, що складається з 10 секторів із зображеннями Грації, Музики, Танцю, Критики, Драми, Натхнення, Вакханалії, Цноти, Ілюзії, Правди. У серцевині плафону виблискує люстра, виготовлена за проектом 3. Горголевського. Цією дорогою, мистецьки довершеною “брошкою” майстер наче поставив крапку у своїй складній роботі в театрі.

Зал удекорований не лише розписами і скульптурою, а й розкішними ліпниною, позолотою, різьбою (скульптори П. Гарасимович, П. Війтович, Я. Джованетті, Е, Підгірський), які в різних варіаціях переходять на три балкони. Ложі партеру обрамлені колонами. Перший балкон прикрашений двадцятьма унікальними картинами на сірому мармурі. Другий балкон “підтримується” атлантами і каріатидами, третій – гермами.

Сцена має дві завіси: протипожежну, вагою більше 12 тонн, і суто декоративну. Ця картина, яку розписав польський художник Г. Семирадський (1843-1902), належить до найунікальніших мистецьких творів, що знаходяться у Львові.

Обдумуючи оформлення залу Міського театру, 3. Горголевський вирішив доповнити його пишність живописною завісою (таку зробив Г. Семирадський для театру в Кракові). У 1898 році з пропозицією про аналогічну завісу він листовно звернувся до цього художника (своєю славою не поступався Я. Матейку), професора Петербурзької та почесного члена багатьох академій мистецтв Європи, (з 1872 року жив у Римі).

Г. Семирадський працював над картиною майже рік і завершив її в червні 1900 року. Вона демонструвалася на виставках у Римі й Варшаві, але на відкриття театру не встигла потрапити. Вперше глядачі побачили її 13 січня 1901 року. Куртину “Музи на Парнасі” її автор розумів так: “Центральна постать, що розміщена на тлі храму Аполлона – бога прекрасних мистецтв і поезії, – уособлює натхнення у вигляді Піфії”.

Із таємничих випарів, що виринають із глибин землі, утворюється і підноситься вгору окрилена Уява (Фантазія).

Сила, що врівноважує Уяву під час свідомої творчості – Розум, – стоїть по другий бік дельфійського триножника в одязі Мінерви з терезами в руці – символом рівноваги.

Із правої строни, на тлі понурого краєвиду, зображено людський натовп, який женеться за примарами людського щастя: Фортуною, Славою і Коханням, головними пружинами трагікомедії світу. Алегорична постать Історії лівою рукою вказує на ту шалену гонитву, а в правій вона тримає книжку з виписаними на ній словами: “Так було, так є – чи так буде завжди?” Постаті Трагедії та Комедії доповнюють цю групу.

По лівій стороні картини: жінка в плащі сперлася на арфу і дивиться на постать Натхнення, вона уособлює музичну драму (Оперу).

Двоїсту сутність Опери розтлумачують зображені поруч: Поезія (з лірою в руці й лавровим вінком на скронях) і Музика у вигляді класичної Сирени -напівптаха – напівжінки. Цю Оперу доповнюють: Опера комічна (оперета) – молода, грайливо усміхнена жінка, що тримає ліру, при крашену комічною маскою, і Танець”.

Свого часу художник просив дирекцію театру надрукувати це тлумачення картини. З цією метою були видані художні листівки.