Новини

Завжди дізнавайтесь першим про події в Нашій опері

«Сокіл» & «Алкід» – філософія польоту/ газета “День”/ Ольга Стельмашевська

https://day.kyiv.ua/uk/photo/sokil-alkid-filosofiya-polotu

16 вересня, 2021 – 12:33

У Львові з успіхом пройшла прем’єра двох опер Дмитра Бортнянського

Постановки цих творів  було приурочено 270-річчю українського композитора-класика. У контексті прем’єри варто спочатку перерахувати всі «вперше», «унікально», «безпрецедентно» та «резонансно».

       Вперше за 243 роки від дня прем’єри «Алкіда» у Венеції під час карнавалу (1778) та 235 років від прем’єри «Сокола» в Гатчині для т.з. «малого двору» (1786) – опери Бортнянського цілком поставлені на сцені державного (вперше) оперного театру.

      Безпрецедентно, тому що цих творів нема в репертуарі жодного оперного театру України (в рік 270-ти річчя Бортнянського!) Унікально, тому що для широкого загалу ці опери, що до сих пір звучали лише у концертному виконанні на фестивалях чи в концертах – залишалися невідомими.

       Для диригентки-постановниці львівських «Сокола» і «Алкіда» – Оксани Линів, ця прем’єра на сцені рідної Львівської Опери, де вона починала свою запаморочливу кар’єру ще студенткою – є першою після її тріумфу на Байройтському фестивалі й втіленням її багаторічної мрії. До неї вона так само наполегливо йшла: від участі в запису диску опери «Алкід», будучи студенткою Львівської музакадемії та співаючи у відомому львівському камерному хорі «Глорія» до втілень концертних і сценічних версій в Одеській опері та в межах LvivMazArt у Свірзькому замку.

        Закономірного резонансу набуло й здійснення постановки молодою міжнародною командою на чолі з німецьким режисером Андреасом Вайріхом, який є режисером Баварської державної опери Мюнхена, сценографкою і дизайнеркою костюмів Анною Шеттль, хореографом-постановником, уже відомим львівській публіці, – італійцем Марчелло Алджері, диригентом Юрієм Бервецьким, хормейстером-постановником Вадимом Яценком та художником світла Олександром Мезенцевим з команди Львівської опери.

Бортнянський, так само як і наші сучасні його інтерпретатори, – був прихильником найпрогресивніших тенденцій в сучасному йому мистецтві. Тож, цілком закономірно, що Львівська опера абсолютно логічно й згідно з віяннями часу віддала перевагу саме авторському театру, сміливо експериментуючи з поєднанням барочної музики з символічно-підтекстовою, візуально актуальною режисерською оперою.

        Зокрема, Вайріх знаходить ту саму «вишеньку на торті» й дотепно поєднує різні опери, написані в різні періоди і навіть різними мовами, наскрізним образом Сокола, якого він одушевляє та вибудовує цілу роль для львівської драматичної актриси –  Лідії Данильчук.

        Соколом все починається – актриса неначе вводить в дію публіку разом із блискучо хореографічно-символічно вирішеною (Марчелло Алджері) увертюрою, виходячи просто серед публіки на сцену й ремаркуючи українською те, що ми наразі побачимо і почуємо  французькою. Цікавий й абсолютно природний прийом, оскільки ця роль актриси-сокола прекрасно перегукується з традиціями  т.з. придворних, «домашніх» театрів. Надалі, протягом дії, Данильчук-Сокіл й існує в цій стилістиці, своїм «модераторством» позначаючи певні смислові  та дієві акценти. Крім того, розмовляючи та співаючи українською, вона не тільки виступає таким собі посередником між давньою оперою і сучасністю, а ще й привертає увагу публіки саме до українського коріння як самого композитора, так і деяких мелодійних складових опер.

       Соколом – все і закінчується, коли у фіналі другої опери «Алкід», головний герой обирає свій шлях свободи й  самостійного вибору, ототожнюючи себе із вільним птахом та ефектно проходячи крізь зображення сокола на картині – в невідоме героїчне майбутнє. Вже не хлопчика, а мужа, не Алкіда, а Геракла (саме Алкідом був названий при народженні Геракл, син Зевса і Алкмени).

      Не зважаючи на насичену «режисерську» партитуру постановки, – диригентка-постановниця Оксана Линів одним з головних героїв прем’єри зробила саму музику Бортнянського, яка  звучала  струнко, виразно, як завжди енергійно, темпоритмично вишколено та збалансовано, з дотриманням усіх дрібних штрихів. Останнє вигідно підкреслювало приналежність цієї музики своїй епосі, традиціям виконання, які склалися в жанрі опери buff («Сокіл») та séria («Алікід»). Зокрема, оркестр під батутою маестри, вигідно подавав співаків (що в опері бароко є вельми важливим), не перекривав віртуозні арії, дуети, ансамблі, а навпаки, – досить гнучко йшов за ними, навіть деколи допомагав, «прислуховувався» до солістів, партії яких не можна назвати легкими, м’яко кажучи.

        Власне, оце досить глибоке відчуття і розуміння жанрів, музичної епохи і традицій, плюс широкий музичний кругозір міжнародної команди постановників, енциклопедична обізнаність світової оперної спадщини Оксани Линів – зробили прем’єру абсолютно співзвучною сучасній європейській постановчій оперній практиці.

Важливо, що надто різношерста львівська публіка, добре розбавлена не менш різноманітним туристом – одностайно захоплено сприйняла як все ще незвичну для дилетантського вуха барокову оперну музику і манеру співу, так і досить революційну візуальну складову прем’єри.

        Не завадило сприйняттю і те, що поряд з чисто комедійними номерами або  ліричними епізодами в «Соколі», наприклад, є й драматичні моменти, що дають підстави говорити про лірико-драматичний напрямок твору. Тут велика роль відводиться розгорнутим ансамблям, які вигідно, переконливо та музично грамотно звучали у виконанні всього складу «Сокола»: Віталія Роздайгори (Федеріго),  Аліни Діденко (Ельвіра), Віталія Войтка – (Педрілльо/Лікаря Промтуса), Анастасії Корнутяк (Марини),  Володимира Шинкаренка (Грегуара/Лікаря Лентуллуса).

      Віталій Роздайгора у ролі Федеріго був повною протилежністю свого попереднього героя Лиса Микити з однойменної опери сучасного українського композитора Івана Небесного. Акторськи, Віталій і тут блискуче справився із режисерським завданням, поставленим для втілення опери старовинного українського композитора. Щоправда, партія далася йому не так легко: артист був, особливо на початку, трохи вокально затиснений, звучав місцями глухо і нерівно. Проте до фіналу все встало на свої місця. Наявний потенціал співака та впевнене опанування саме бароковою манерою співу, досвід частого виконання різнобічного, навіть полярно протилежного репертуару – готує нам прекрасного універсального оперного артиста.

      До автентичної, власне барокової манери співу найближчим виявився хор з їх технічною, дозовано потужною манерою виконання й досить гнучкими голосами.

До слова, в опері «Алкід» Бортнянським були знайдені форми, що поєднують в собі риси барокової арії da capo та класичної сонатної форми. Той же тип зустрічається в ранніх операх Моцарта, що дає підстави українським музичним історикам називати композитора – «нашим Моцартом».

       Тож, уся хорова частина «Алкіда» – мелодично доступна, драматургічно продумана і водночас витончена, із прозорою фактурою, – «подарувала» хору Львівської опери під керівництвом Вадима Яценка, одне з найцікавіших завдань. Опанувавши бароковий хоровий спів, ефектно продемонструвавши всі закладені в партитуру родзинки, спираючись на цікавий режисерський малюнок, який ні на хвилину не полишав хор у статиці, – він став монолітним героєм спектаклю. Поліфонічно переплітаючись не тільки з сольними виконавцями, а ще й з балетом, виконуючи багатофункціональну наскрізну, постійно пульсуючу роль в обох операх.

       Особливо промовистим хор є, як символ «життєвого моря», в якому домінує Едоніда і яке, то поглинає, то «випльовує» героя – в «Алкіді». В результаті, картинка набула тої яскравості і зчитуваності, яка не залишила байдужим жодного глядача/слухача у залі і який легко зрозумів усі символи і сенси.

Солісти, всі як один – молоді, сповнені яскравої творчої енергії – продемонстрували гарні голоси і прекрасну вокальну школу. Досконале знання Бортнянським можливостей людського голосу, використання вокальної культури bel canto відчувається в усіх без виключення написаних ним, сольних партіях, які потребують від виконавця блискучої віртуозної техніки. І солісти з цим достойно справляються: Станіслав Цема – Алкід,  Олег Лановий – Фронімо, Людмила Корсун – Едоніда та Маріанна Цвєтінська – Аретея.

       Відкриттям став контртенор – Станіслав Цема у ролі Алкіда, вихованець легендарної одеської вокальної школи. Враховуючи той факт, що це був його сценічно-театральний дебют, він не тільки легко, ніби граючи, без  жодної натуги справився зі складною партією з високою теситурою, багатим нюансуванням, темпами, але й цікаво розіграв її як актор. Та й каст підкинув декілька влучних знахідок, зокрема протиставлення Алкіда і Фронімо означилося не тільки психологічно, але й візуально: велетенського зросту Цема із сильним, дзвінким, насиченим у верхах голосом і Олег Лановий – маленький, майже комічний живчик-тенор з прем’єрськими замашками (дотепний образ), теж виграшними верхами і колоратурою. 

        Тема перетворення великого хлопчика в самостійну дорослу людину, в мужчину, в героя, з доречним, згідно міфологічного сюжету, збудженням асоціацій у глядача із нашими воєнними реаліями – прозвучала і не видалася штучно притягнутою. Цьому сприяло і перманентне режисерське «зниження» героїко-романтичного пафосу, продиктованого сюжетом, жанром і традицією через прийом відсторонення, і досить точно вловлений ним наліт деякого аристократизму в дусі театральної естетики епохи бароко, який з’явився в результаті переосмислення лібретистом П’єтро Метастазіо міфологічного сюжету про вибір героєм свого шляху.

       Так,  лікарі у гумових рукавичках, що перекочували з «Сокола» в «Алкід» з’являються із лабораторної шафи-сейфу разом із Аретеєю-«комісаром» та антисептиками обробляють хор (сюжет «Сокола», запозичений з «Декамерона» Дж. Боккаччо, дія новел якого, за іронією циклічності часу, відбувається під час смертоносної епідемії чуми). Ініціація першого сексуального досвіду Алкіда вирішена цнотливо і порочно водночас: портрет його «першої» жінки оживає на екрані-заднику, поступово збільшується, невідворотно насувається доти, доки не заповнить собою увесь сценічний простір замкненої кімнати-свідомості героя, і,  в певний момент, цей звабливий рот з напівусмішкою Джоконди, перетворюється на загрозливо-поглинаючий хижий рот-символ. Процес перетворення Алкіда в Героя відбувався за допомогою «нависання» над сценою і, власне, Алкідом, – цілого лісу боксерських тренувальних груш – так само  гіперболізовано страхітливих.

Обидві вистави вдало зберегли розумний баланс між режисерським театром і власне музикою. Трупа Львівської Опери, опановуючи один музичний стиль за іншим, вже досить впевнено переміщаючись з однієї епохи і вокальної школи в іншу, відкриваючи для себе і української публіки досі невідомі чи маловідомі сторінки вітчизняної оперної спадщини, експериментуючи із сучасною оперою, формами, мовами, способом сценічного існування, апелюючи досвіду актуального європейського оперного театру,  – представляє наразі найбільш повний і різноманітний зріз розвитку сучасного українського музичного театру.

      Крім того, вкотре, слід зауважити: Василь Вовкун, генеральний директор-художній керівник Львівської опери послідовно і наполегливо ПРОРИВається  у флагмани українського сучасного оперного руху. Реалізувавши більше 12 прем’єр і проєктів стратегічного плану під назвою «Український прорив», – Вовкун остаточно помістив Львівську Оперу в законодавці оперних трендів України. При цьому не  лякаючись усіх можливих наслідків, які можуть траплятися цим важливим, цікавим й необхідним для розвитку оперного театру, але непередбачуваним шляхом: від залежності од усталених  і часом консервативних вподобань публіки і відгуків критики, касових успіхів чи нестабільних продажів – аж до пандемічних форсмажорів, відмови від традиційного у наших широтах спокійно-застійливого життя репертуарного оперного театру, рішучих кадрових змін заради великих творчих звершень, повної зміни внутрішнього темпоритму ввіреної йому інституції, знов ж таки заради космічних швидкостей й вражаючої результативності.

Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА, театрознавиця, Львів – Київ. Фото Руслана ЛИТВИНА