Музичний салон

САЛОМЕА

дійство - присвята Соломії Крушельницькій
САЛОМЕА
60 Хвилин.

“Саломеа”містична драма за поетичним сценарієм Наталії Давидовської, присвячена Соломії Крушельницькій.
Наталя Давидовська (1953- 1995) – українська поетеса. Началася на
філологічному факультеті Львівського університету імені Івана Франка та в
Літературному інституті імені Горького(Москва). Автор збірок “Очевидець”,
“Пташиний гай”, “Мої міста”, “Народжена в грудні”, “Сад вічності”,
“Фрески”(вибране). Ідея вірша про видатну українську оперну примадонну
кінця ХІХ – початку ХХ ст. Соломію Крушельницьку висловлена в словах:
“Життя митця – то геніальний міф,
А правда – потім, правда у безсмерті”.
 Містичну драму”Cаломеа” зреалізувала головний режисер Львівського
національного академічного театру опери та балету імені Соломії
Крушельницької, заслужений діяч мистецтв України Галина Воловецька

Лібрето вистави

Наталія Давидовська
ГОЛОСИ
кінодійство, присвячене пам’яті
геніального голосу Саломеї Крушельницької
Почнемо з дощу – це образ часу, що пов’язує прозорими пасмами води одухотворений космос і обезлюднену землю.
Мокра, вичовгана до блиску, бруківка. Дощ потрапляє у тріщини відглянцьованого каміння, розтікаючись безліччю кривих цівочок – так збігає доля.
Затихаючи, дощ зіщулюється у краплі – останні краплі життя. Крапля коливається і сутеніє вже десь угорі, утворивши дві стулки вікна кам’яниці, вгаданої лише уявою. Зір лине угору. Вікно розчиняється до полоненої сутінками кімнати.
У тиші – одноманітний клацаючий звук хронометра. Уявна сидяча жіноча постать у позі очікування. Можливо, це теж силует часу. Можна розрізнити лише тонке зап’ястя руки, що нагадує зів’ялу брость бузку, звисаючу з бильця крісла-фотелю. Зів’ялий бузок, витончені контури, колись випещеної руки згаслої зірки. Довгі паузи між клацанням хронометру. Старече прокашлювання хворого горла.
Несподівано різкий дзвоник у двері. Жіноча постать залишається знерухомілою, однак – здригаються пальці, ніби роблячи спробу знестися над клавішами старого фортеп’яно.
Човгання кроків по паркету. Біла пляма вхідних дверей наближається зі швидкістю кульової блискавки. Розчахнутий сніп світла – у космос. Час замкнувся небесним співом Саломеї.
Опівночі світають голоси, так оживає їхня плоть незрима, часи мов тіні – тіні мов часи на дзигарях – велична пантоміма опівночі двох діб одвічна гра минулого з майбутнім чіт і нечіт – тінь голосу дзеркальна філігрань висвічує життя із порожнечі опівночі єднання голосів забутих і незбутих відзеркалень часів і тіней – тіней і часів тінь голосу каррарський білий камінь опівночі очікує різця достойного душі його і плоті. Самотня Зірка – муза без лиця – натурниця часів Буанаротті опівночі у феєричній млі вінчає граціозним рухом дійство з незримого народжується мить, з міфічного народжується дійсність – опівночі – і голосів політ із небуття світає чи сивіє – ця пантоміма Зірка Муза Мить – шепоче білий мармур
“Соля міа”

Голос Саломеї:
Я любила той мармур:
він дихав, він плакав, він чув,
він скорботно мовчав
і мовчанням довершував долі.
І подільська зоря
наді мною тримала свічу,
і античну зорю
на руїнах стеріг Капітолій.
Я дивилась на мармур
і шарпав мене переляк:
зазіхати на велич?
О зоре! О боги лукаві!
… Вдома – обіч дороги
по горах біліє вапняк,
тільки й всього, що – білий,
що здалеку схожий на камінь.
Я втікала від нього,
я боялась позірних висот.
Я молилась на мармур чужий,
я робилась жорстока.
Зорі крапли з ночей,
як меди – із наповнених сот…
Не впізнавши свого,
я вітала чужого пророка.
Тільки потім збагну:
у мистецтві – немає чужих,
всі пророки – бездомні,
бо вічність – сумнівна оселя…
(голос Саломеї обривається голосом Часу)
Голос Часу:
І звідки в них така гординя,
цей поквап – як дурна хвороба?
Жене себе повз вік людина,
не зупиняючись – до гроба.
Я – Час.
Мені огидна жалість.
Відходжу вбік – і “вйо” – панове!
Я не грабар, я розважаюсь,
це просто мій коронний номер.
Стрибок!
І – прірва, і – безмежжя,
там – ні спекотно, ані хмарно.
Гойдаються примарні вежі
та сивіє античний мармур.
Так-так: і мармур!
Що то – голос?!
Повітря, дим, людська уява.
Я Час. Я замикаю коло.
Фінал! Фортіссімо!
…Піано…
І знов – алегро.
Ох, зухвальці!
І знову – поквап і гординя.
І позираю я крізь пальці
на ці паломницькі ходіння
до вічності – щоб – осінила…
Ох, божевільно-одержимі!
У них – гординя.
В мене – сила.
Вони – за мною. Я – над ними.
Я – Час. Я – все.
Я – всі.
Їх – жменька.
І – ніч, і мла, і зірка чорна.
Я ж обертаю помаленьку
своїх чистилищ справні жорна.
І білий морок сивим плином
вкриває брилу мармурову.
Я – Час, я – рух,
тому не винен,
що я не повертаюсь знову…
Голос Саломеї:
Час не лякав. Не думалось про час.
Та він карав, коли ішла від нього.
Він скрипку брав і грав
небесний вальс,
і кидав славу килимком під ноги.
…І – обертом.
І ніби лоскіт трав
торкавсь губами прожилок на шиї.
Шалів мій голос,
скрипці струни рвав,
і сам ставав струною
на вершині
гори богів…
О як він грати вмів!
Хурделилась та зоряна завія.
О як він грав на голосі моїм!
А білий мармур кликав: “Соля Міа!”
Застерігав: “Не квапся, зупинись,
зірки згоряють – власне небо ранять,
дограє час, і ти впадеш униз
з крутих узвишь небесного сопрано!”
О як він грав,
той час, що проминав,
так неминучо, так зухвало,
просто…
Від сяяння овацій та октав
зостався тільки мій нагрудний хрестик.

З листа Соломії Крушельницької:
“Я хочу працювати, і без праці жити не можу, але і жити мені хочеться, тобто ужити всього на сім світі, бо по смерті не сподіваюся нічого! А жити без артизму я не можу. Я віддаюся цілою душею штуці…”
Порожня сцена. Протяг розкидав по ній подерті афіші. Прочиняються і зачиняються, позолочені різьбою, двері порожнього залу, прищемивши шматок чорної мереживної сукні. Оплески після останніх акордів Вагнерівської “Валькірії”…

Голос Саломеї:
Але ж була античності пора!
Рим сипав квіти і кричав:
“Еввіва!”
…Мадрид – “Реал”.
…Париж – “Гранд-Опера”.
…Мілан, Неаполь…
Зірка! Пріма! Диво!
Ще не лякав, а просто заваджав
той час.
той килимок для ніг,
та слава,
бо з нею наближалася межа,
якою обривалася октава…
Голос часу:
Що не лякав? Не думалось, мовляв?
Позуєте… ясновельможна пані!
Таке з Вас, примадонно, немовля
достоту – непорочне:
ані –ані…
Най Бог боронить –
пиха? зиск? хосен?
Славім артизм – покликання небесне!
Та ж Ви любили славу – над усе
і упадання публіки облесне.
Я – Вас посіяв.
і просіяв Вас
крізь решето,
перемолов на жорнах.
Від мене ж – де укритися:
я –час,
обережу прекрасне і потворне.
Вам славу дав я, прецінь, не “за так”,
бо вартувала чесної доплати.
Ви добре знали, що такий контракт
замало – в три октави відспівати!

Поволеньки, зі скрипом обертаються велетенські камінні жорна, просіваючи на сцену, що стала глиняною долівкою, сухе порохно. Пещені жіночі руки, згрібаючи цей порохнявий пил, затримують його у долонях. Із стулених долонь сиплеться клаптя чорного мережива…
З листа Соломії Крушельницької:
“Що кілько раз приїду в Галилею, то так страшно мені всьо, що там дієся і робиться, разить і болить, як коли б на якійсь іншій землі була, як в хворобі… Ой, кажу Вам, хто може і хоче спокійно працювати, то йно втікати за десяту границю…”
“…Я остану ві Львові до осені…, та й поїду в світ широкий і лишу поле ворогам”.

Голос Саломеї:
Я завтра від’їду. Бравіссімо, Львове!
Я знову втечу “за десяту границю”,
моя Галилеє, чванлива любове,
я навіть заплачу
в одну голосницю.
В одну голосничку,
щоб голос подужчав,
щоб ти мені – псів не гонив на гальорку:*
я витиму дужче – розсудить будуще
тебе – і Солошку,** актриску, сеньорку
Хто вміє, хто може – агій-но втікати
бо змусять скавчати по-псячому, живо.
Це ж так по-рутенськи, партнере і брате:
вклонятись, шляхетно,
співати фальшиво…
Вступаюсь.
Звільняю контракти і ролі,
щоб вам не фальшивило голосом рота.
Співайте, мої землячки, гонорові,
бо я – не співачка,
та ви – “патрійоти”.
Я завтра від’їду.
Легенька валіза.
У голосі – тяжко, таке моє право!
Не вами ж на голос підписана віза…
Така-то, панове,
рутенська забава!
Бравіссімо, Львове!
Дискретно і чітко:
“якщо не по-нашому тягне – чужинка…”
Піду, поцілую цвинтарну решітку,
твою голосничку, свою половинку.
Я завтра від’їду.
Газетка спаплюжить:
“Чей, наші сеньора, співати не вміли.”***
Бравіссімо Львове!
Рутенські калюжі
на “многая літа” мене покропили.
Голос часу:
Неправда се? Може… Не знаю,
я – сфінкс,
непевний, як вітер повіє.
Я час, я ніким не розгаданий “ікс”,
та й Ви – не взірець, Соломіє!
Любили свій нарід?
Що ж можна тепер,
втікачці згадати про сльози.
В перекладі на італійський манер
тягнули “на біс” – дольорозо…
Не правда се? Може, не знаю. Я – час.
Я сам розумію: “Ля-Скала”!
А Ваші русинки не знали про Вас,
в них слуху на се не старчало.
Та, звісно, не всі – сторона неблизька
Лиш зрідка – концерти публічні.
Де хлопа до “салі” швейцар не пускав,
а панство студило полічки
від заздрощів й пихи –
гонорних чеснот,
а Вам – запопадливі зойки,
Під вуличним муром тулився народ
і панські сушив парасольки.
Хіба йому легше, тепліше було
під муром,
чи ближче до Бога,
коли Ви, зросивши натхненням чоло,
у залі – співали “за нього”?
За всіх?!
Чи спроможне мистецтво – “за всіх”
у цім недовершенім світі,
з мільйонами душ,
і сліпих, і глухих,
убогих, голодних чи ситих?
А Ваша душа – не за муром куліс
лишалася після вистави?
Чи Ви – поза грою – любили колись
зрікались – аншлагів і слави?
О штуко небесна! О вдалий контракт!
О Штраус! О Вагнер! О Верді!
Чи Ви затискали себе у кулак,
чи мармуром в славі затвердли?
Голос Саломеї:
Неправда! Се послід брудної перги,
се попіл і заздрощів жменька.
Так славно брехали мої вороги,
“кохані мої воріженьки”.
А їх біля пісні моєї гай-гай,
вповзе – і дверима не трасне.
Терпи моя душенько,
просто – звикай.
“Нєх жиє – потворне й прекрасне!”
А час – то химера, як вітер війне,
ти – в упряжі, вільно не вийдеш.
Він – вірно поцілив, бо вивчив мене
співати – платити – навідмаш.
Учив мене всяко.
І славою – що ж,
на те гарувала на сцені.
Судомило партер і кидало в дрож,
і тисли в ключиці легені.
Обов’язок?
Так – аж хребет мені терп
у штивнім, постійнім “я мушу”.
За брата, за матір, за менших сестер,
за батькову втомлену душу.
За ницих русинок, невільниць-сиріт,
за чорне “кру-кру” понад морем,
за всю Галилею, зоспіваний рід,
співалося “ґранде аморе”.
За те, що від стогону
рідних пісень
втекла за “десяту границю…”*
Щоб чули підмостки уславлених сцен
мій нарід в моїх голосницях!
Хто ноги
у долю його обтирав,
той зараз кричав мені “браво”
отам – під ногами…
О славо дурна!
Велична, безлична, лукава!
…Були й “патрійоти”,
що гнали у світ
із дому – рутенці амбітні.
Гендляркою звали на заздрощах,
вслід – партнери і брути новітні.
Мій мармур їм голос і сон присудив:
в Солохи – дебют у Сан-Карло?
Рахунок твердий на патент від краси:
“По кілько в Рутенії мармур?”
О марносте – марна,
нікчемність людська.
О Музо, цвинтарна опіко!
Як стогне мій голос
з підмостків ля-скал
на – вже зацвяховане віко!

З листа Соломії Крушельницької:
“Ви цілком вірно вгадали причину мого мовчання – глибокий сум, що охопив мене. Адже два тижні тому помер мій любий батько… Тепер Ви розумієте, скільки мені довелося вистраждати і як я страждаю зараз. Були потрібні уся моя сила волі і енергія, щоб швидко прибути туди, куди кличе мене обов’язок. Щоденною працею в нових для мене місцях, намагаюся… подолати розпач і журбу…”
“…Завтра їду до Флоренції вислати пам’ятник до татунця, звідтам знов на пару день до Монсумано, потім – до Парижа по костюми”.

Голос часу:
Ну що Ви, люба?
Це між нами
на кшталт новий – рутенські жарти.
Не переймайтесь,
я мав намір
у самоті порозважатись.
Та – пристрасть, прикрість
сповідь – всує.
Все це – земне, все чоловіче.
Бо нас із Вами не існує,
ми вже давно від плоті – вищі.
Та що ж поробиш:
нас із Вами
різнять фатальностей
ньюанси:
брешу чужими голосами,
а правда має
голос власний.
Та що ж поробиш,
люди – тлінні,
Ваш голос зник, бо й Вас не стало,
проте зосталися камінні,
аж мармурові, п’єдестали.
Для них – мовчати – справа честі.
А навпаки – чия то справа?
Чому лишає тільки хрестик
живим,
йдучи до мертвих,
слава?
Йдучи німою і сліпою,
бо правді шкодять
одкровення…
Вам – легше,
Ви були собою,
бодай у грі,
бодай – на сцені.
Хоча – хто зна,
де правди більше:
у грі, у дійсності, у міфі?
Де Вам співалося чесніше:
у – “Саломеї”?
“Сулафімі”?
Чи гріли Вас чужі одежі,
чи тиснув горло
одяг власний?..
Я теж – до себе не належав,
в чужу судьбу перевдягався
і біг,
і множився, і множив,
бо славі – слави
завжди мало.
Я вам нічим не допоможу,
бо свого голосу не маю.
Я – Час чи злодій?
Може й справді?
Та мармур не тому німіє:
він ближчий в німоті до правди,
ніж ми із Вами, Соломіє!

Із спогадів Одарки Бандрівської, племінниці Соломії Крушельницької:
“Біда хоче, що зимою тітка Соломія на вулиці посковзнулася, впала і зламала у бедрі ногу. І тоді вбито в кість золотий цвях.
По місяцеві рентген виказав, що цвях висунувся, і треба робити нову операцію. Тоді по операції дали гіпс на половину тулоба. Щоби перестелити ліжко треба було на простирадлі т. Соломію переносити з одного ліжка на друге…”
Закручується спіраль дерев’яних гвинтових сходів, які ніби наздоганяють летячу жіночу тінь у чорному мережеві. Музикою Вагнера закручується спіраль часу. Гвинтові сходи зупиняються перед дверима долі. Далі – пустка – кінець зворотнього шляху…

Опівночі світають голоси
забуті і незабутні
перелітні
їх час жене щоночі повз часи
повз вимерзлі сузір’я
і сторіччя
їх безліч в загадковості буття
в них – тільки дух
все інше відбулося
надгробок плоті – кам’яна плита
ще не кінець
іще не безголосся
є тінь зорі
що плаче у плече
цвинтарній Музі
голосом розлуки
а горло – тільки пам’яттю
пече
сестра сестрі
цілує мертві руки
це тайна…
в сокровенні віщих доль
таврованих мистецтвом – несудиме
і світ низький
мала земна юдоль
і хворої душі високе диво
бо вічний сум
та ще вічніший біль
бо вигнання – яремна ностальгія
душа смертельно хвора на красу
не помирає – просто кам’яніє
і білий мармур голосом німим
вночі світає
в написах затертих…
життя митця – то геніальний міф,
а правда потім
правда у безсмерті

Давидовська Н. Голоси // Давидовська Н. Фрески: Поезії. – Л., 1993. – С. 303-318.

Про виставу
Найближчі події
2018
14
лис.
середа
15:00-16:00 | 100-200 грн
Дзеркальна зала на 15 рядів
Обрати деньКупити квиток
роздрукувати*Театр залишає за собою право замінювати виконавців
11 вересень 2017
роздрукувати*Театр залишає за собою право замінювати виконавців