XVII Solomiia Krushelnytska International Opera Festival

Aktualności

Zawsze bądź pierwszymi, którzy wiedzą o wydarzeniach w naszej operze

Ваґнерівський «Лоенґрін» у Львівській опері – новітня інтерпретація класичного сюжету

Przepraszamy, ten wpis jest dostępny tylko w języku Ukraiński. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

https://bit.ly/2u9H4EI

Про прем’єру опери Р. Ваґнера у Львівській опері написано багато. Однак цікаво дізнатись і про враження від прем’єри, поділитися післясмаком почутого, побаченого, осмисленого.  

Нагадаємо, що опера Ріхарда Ваґнера „Лоенґрін” – спільний українсько-німецький проект.

Режисер-постановник  – Міхаель Штурм (Австрія). Диригент-постановник – Мирон Юсипович, хормейстер-постановник – Василь Коваль.  Над сценографією та костюмами працював Маттіас Енгельман (Австрія), хормейстер-консультант  – Йоганнес Кьолер (Німеччина).

Запропоновано новітню інтерпретацію класичного оперного сюжету. Варто також відзначити, що „Лоенґрін” Вагнера з’явилася  на українській сцені вперше за часів Незалежності. Свого часу оперні непрості партії німецькою виконували такі українські митці світової слави, як Соломія Крушельницька і Модест Менцинський. 

Ярослава Матічин, письменниця історичного жанру:

«Я завжди відпочиваю душею в опері, тому намагаюсь отримати максимум позитиву. Сподобалось оновлення репертуару у вигляді постановки нової опери. Те, що не побоялись взятись за Вагнера. Львів’яни справились, вокал на рівні, гра, але я віддаю перевагу чистій класиці. Ваґнер є Ваґнер, як і будь-який великий композитор. Саме тому хотілось слухати оперу в задумці її творця, тому сучасна інтерпретація видалась неочікуваною для сприйняття».

Наталя Скрипниченко, редактор журналу «Українська вишивка», шанувальниця театру:

Мудра жінка будує свій дім, а безумна своєю рукою руйнує його. (Приповiстi 14:1)
Робіть усе без нарікання та сумніву… (До филип’ян 2:14)

«Опера Ріхарда Ваґнера особисто для мене стала найбільш очікуваною оперою. Пам’ятаю свою радість, коли у серпні на відкритті театрального сезону на площі перед Оперним оголосили, що в репертуарі театру з’явиться ще одна романтична казка. В Google я віднайшла короткий зміст вистави, переглянула кілька постанов інших театрів світу. Знайома з талантом наших художників-декораторів, моя уява малювала ландшафти небаченої краси. І коли, врешті-решт, на сторінці театру оприлюднили афішу і перші світлини з репетиції, я була приголомшена: жодного натяку на мальовничі пейзажі та розкішні середньовічні костюми. Через це навіть свідомо пропустила здачу вистави та перші дві прем’єри. Але цікавість таки опанувала мене, і я придбала квиток на третю прем’єру.

Відкривається завіса. В глядацькій залі зависла тиша: не розуміючи спочатку, що відбувається на сцені, глядач зачаровано спостерігає за дійством, декораціями, несподіваними образами дійових осіб. Перше мені здалося, що режисер навмисно хотів підкреслити казковість сюжету такими костюмами, часом кумедною поведінкою головних героїв, а вся сцена – це така собі коробка, в якій оживають іграшки.

Але чим далі, тим більше я розуміла глибокий зміст опери. Майже в кожній репліці згадка про Боже благословення, молитва та благання, звернення до Всевишнього за порадою у важкий час. І нарешті я почула ключову фразу Лоенґріна: Бог дав нам щастя жити у мирі та перебувати у радості, а замість цього ми, не довіряючи Йому, перебуваємо у сумнівах і у такий спосіб мучимо себе. Сподобалося, як у другій дії було показано мізерність нашої душі, коли вона переповнена докорами, заздрістю, лицемірством, гнівом, недовірою.

Музика Ваґнера емоційна, пристрасна, велична, часом волосся на тілі стає дибки від того напруження. Не бійтеся цих чотирьох з половиною годин: Вам даровано неперевершену гру оркестру.

Вважаю цю інноваційну постановку видатною та найкращою для розуміння сучасного світу. Час невпинно йде, немов ті лопаті вітряка, який ні на секунду під час вистави не зупинився, не пришвидшився і не прискорився. А людство так і перебуває у сумнівах, перетворюючи своє існування на божевілля. Дякую за Ваш талант!».

Володимир Стасенко, професор, викладач Української академії друкарства:

«Шукати глибини чи плисти поверхнею? Ось яке запитання виникло у мене після перегляду нової постановки Львівського оперного. Та й відповідь складалася сама: когось мистецтво просто розважає, а хтось шукає там приховані змісти, знаходить у ньому себе, мов у дзеркалі, розглядає власні неоприлюднені думки, намацує відповіді на власні непоставлені запитання. Отож, «Лоенгрін». Опера Ріхарда Вагнера. Класичний автор, класичний твір. І ніколи ще не ставився на українській сцені.

Йшов на прем’єру із великим хвилюванням та не меншими очікуваннями. Адже доходили чутки, що готується щось неймовірне. Та й досвід «Весни священної», здійснений під керівництвом Василя Вовкуна, балетмейстра Марчелло Алджарі та диригента-постановника Теодора Кучера, надихав!

Таки здивували! Передбачити подібну інтерпретацію не міг жодним чином. Для сучасної театральної України це таки екстремально несподівано. Хоча для практики – актуально й цікаво.
Що радісно й лягло на серце? Питомо для Львівської опери – розкішний оркестр. Це просто не обговорюється! Щоразу як приходжу – насолоджуюся!

Ще одна смакота – КОЛІР! Одним з лакмусових папірців для мене особисто, який визначає уважність автора-митця до власного твору, є кольоровий лад! У цій постановці колір працює магічно! Це магія! Магія! Як в костюмі, так і в динаміці світла. При тому, що динаміка й тектоніка кольору в постановці доволі таки рівномірна.

Стосовно змістів й глибини – тут справа складніша. Адже доводиться спиратися не так на змісти, як на власні фантазії, чуття чи асоціації.

Що відчитав? М’які стіни психлікарні, металеві ліжка, смугасті матраци, звисаючі залізні лампи, сукні з подовженими рукавами, мов би в гамівних сорочках. Діви, що мовчки і рівно лежать у ліжках. Або ж весільна їх пісня, що асоціюється з тюремною прогулянкою відомої картини Ван Гога. Чоловічий хор – як доглядальники у таборі чи інквізитори з масками мертвих голів. Зачіски дів холодні та вогняні. Розбурхані, а чи то хворобливо зібгані у стилі юрлю-берлю. Де ми? Вертеп? Лікарня? Власні сни? Трюм «Титаніка», підземелля термінатора, або ж дивосвіт Задзеркалля? Режисер-постановник мов би проводить глядача у Дивосвіт, як робить це Тім Бертон з Алісою. Але замість Шаленого Капелюшника чи пафосних романтичних героїв опери зустрічаємо там сумного П’єро, самурая, барокового манірного короля, а навіть глашатая у фраку. ЦЕ Ж МАРІОНЕТКИ!

Ляльковості й іконності постановці додає спрощена сцена – виразні квадрати заднього тла чітко ліквідовують класичну «просторовість» декорацій та протиставляються одноманітному наслідуванню містерій Лисика.

Потужним шоком стає розкішна робота з пропорціями та ритмами. То відчуваєш себе «співрозмірним», то мовби впритул одним оком заглядаєш у чарівну скриньку маріонеткового театру. Для повноти відчуття бракує лиш гігантських рук, що смикають за ниточки. За пластикою це настільки сильно, що не відпускало другий день. І думаю, що відпустить ще не скоро!

Однак чи все мені подобалося та чи все зрозуміло?! Ні! Все ж, певно, я людина архаїчного хову. Шукаю єдності змісту та форми. А тут  я трачу зміст. Або відчитую «не ту» емоцію.

Не тільки Кіса Вороб’янінов звик до класичних інтерпретацій. Я теж шукаю зміст і додаткові точки опертя. Сам намагаюсь переконати себе, що в цій незвичній інтерпретації романтичного все ж залишилися хоч якісь ідеї самого Ваґнера. І що й таке прочитання слід зрозуміти. Однак не знаю! Чогось іще бракує! Може геппі-енду?

Так видавалося, що фарс закінчиться у час, коли Лоенґрін відкриється і зніме грим. Він скаже про справжні ідеали, рід, чашу Грааля. Однак це враження оманливе. Гротеск і фарс триває. Лебідь. Сумна лошадка у пальто. Мала дорожня ядерна валіза та смішний дерев’яний меч. Чи так я маю відчитати твір? Подумалося про зміст іронії над пафосом історії у час домінування профанного. Чи фарс і епатаж – потрібна саме зараз зброя?

Подивитися треба – це 100%!! І розуміти, що це не «Набукко» чи «Лебедине озеро». Шаблон Львівського оперного буде розірвано! Такого штибу речі цілком можуть конкурувати з сучасним кіно. Якщо плисти поверхнею, то твір цілком самодостатній. «Поверхня» чи то «форма» – блискуча й геніальна! Розвага буде якісна! Але враження залишаться неординарні».

Оксана КРИШТАЛЕВА, спеціально для WN.

Фото – з відкритих джерел