Цей рік буде експериментальним

Що нового зможуть побачити львів’яни у найбільшому театрі нашого міста? Які зміни очікують на Львівську оперу найближчим часом? Про все це Zaxid.Net спілкувався із художнім керівником-директором театру Василь Вовкун (Vasyl Vovkun)

Василь Вовкун очолив Львівський театр опери та балету імені Соломії Крушельницької у 2017 році. До цього він був художнім керівником театру, а згодом переміг на конкурсі на посаду директора. Таким чином тепер у його руках зосереджені усі театральні справи.

Тож ми поговорили і про нові вистави, і про майбутні проекти, і про зміни в будівлі.

Чому Ви вирішили піти на посаду директора? Що саме не могли реалізувати на посаді художнього керівника театру?

Художній керівник – це було таке дуже розмите поняття. Коли я хотів щось ставити мені казали, що брали мене не режисером. Коли втручався в адміністративні питання, мені казали, що я не адміністратор.

Художнє керівництво театру – це, по суті, творча ідеологія театру, треба мати, очевидно, колектив однодумців, які б її сповідували.

Я не є прихильником поєднання цих двох посад, я навпаки завжди був за їх розділення. Традиція їх поєднання існувала з радянського часу, щоб, у разі чогось, по партійній лінії було легко когось притягнути до відповідальності.

Але художній керівник має бути головним, а директор займався господарством. Тоді все встає на своє місце. Бо якщо перетворити театр тільки в господарство, то він надто багато втратить. Театр має завжди вести творчий лідер. Бо творчий лідер не пошкодує грошей на ту чи іншу виставу, якщо розуміє, що сцена цього вимагає. Інакше падає якість матеріалу. Тому я вирішив поєднати ці посади.

Як директор ви маєте займатись не лише виставами, а й унікальною будівлею. Що ви вже зробили?

Кожна людина має регулярно проходити медичне обстеження. Так само і театр. Ми повністю обстежили всю споруду театру, що не робилося десятиліттями. Ще від останнього ремонту. Також були досліджені всі скульптури на фасаді. Але головне, що ми вже з цього літа будемо частинами усе робити. На щастя, аварійної ситуації немає, тож можна виконувати планові роботи.

Кожна людина має регулярно проходити медичне обстеження. Так само і театр

І це головне: ми почали планувати роботу. Це стосується не лише ремонтів. Цього було дуже важко добитись від театру. От приїжджаєте ви, наприклад, до Мюнхена, берете книжечку, в якій бачите усе, що буде відбуватися до кінця року щодня, розписані навіть репетиції. Мені вдалося наразі такі плани скласти до відпустки. Зараз працюємо над плануванням до 31-го грудня.

Також плануємо господарський рік. Наприклад, у місяць маємо 20 вистав. Ми ж можемо порахувати, скільки приблизно вистава дає? Приблизно можемо. Ми можемо приблизно порахувати екскурсії? Можемо. Але ніколи цього в театрі не робилося. Це основні наші доходи.

Ще є оренда. Ми підвищили її вартість до рівня аншлагової вистави. Інакше навіщо тоді здавати в оренду приміщення? Коли ми це все математично порахували, ми дізналися приблизно, що ми можемо зробити. Тому на літо планується ремонт всіх туалетів, реставрація центрального входу. Буде ремонт підлоги в партері.

Завжди при розмові з директорами театрів, йдеться насамперед про ремонт. А от чи існують плани розвитку?

В нас є дуже амбіційний план побудувати репетиційне приміщення для оркестру та балету, мати кімнати для солістів, яких ми будемо приймати з інших міст. Вже є план цієї будови. Але є ще багато питань, які до того треба зробити. Ми вже цим займаємось.

А щодо комфорту глядачів?

Зараз йдеться про створення єдиного простору з рестораном «Лівий берег». Це приміщення було попередньою дирекцією віддане в оренду. Він працював зовсім окремо від театру. Тож глядачам немає навіть де попити води чи кави. Це неправильно.

Коли прийшов час перегляду контракту, я поставив питання, що це має бути єдиний театральний простір, глядач може спуститись вниз. Також додаткові точки будуть розташовані на поверхах.

Можливо, вже на початку цього літа, ми встигнемо відкрити літні столики на центральному балконі

Можливо, вже на початку цього літа, ми встигнемо відкрити літні столики на центральному балконі. Також з боків театру є дві тераси. Я прочитав, що колись вони працювали для глядачів. Тобто в теплу погоду люди могли собі вийти на повітря, там можна було палити. І там я хочу зробити зимові сади.

А що там зараз?

Вони просто зачинені. Але це все потребує фінансування, це треба запланувати. Також працюємо разом з «Лівим берегом» і над закулісним буфетом.

Вони готові йти на співпрацю?

Вже йдуть.

У випадку оренди залу існують якісь обмеження «ідеологічні»?

Ми не можемо повністю на це впливати. Хоча щодо концерту Ірини Білик, ми в договорі прописали, що в репертуарі має бути половина пісень українською мовою, на що вони реагували неадекватно. Потім таки погодились.

Проте в цілому ми на це впливу не мали. Хіба могли вимкнути струм і все. Ми не можемо встановлювати квоти. Це вже більше питання сумління, громадянської позиції. Навіщо їхати до Львова і казати «Здраствуй, мой любимый город»? Чому б не сказати «Добрий вечір, львів’яни»? Але цього не заборониш.

Але ви можете впливати на те, кому надавати приміщення, а кому ні?

Так. Ми можемо відмовити тому чи іншому виконавцеві й такі випадки вже були.

Опера «Набукко» стала застереженням, відчуттям світової катастрофи

Відомо, що в театрі була неприємна історія з солістом балету, якого звинувачують у сепаратизмі. Але чому Ви скасували міжнародні конкурси?

Тому, що саме Микола Санжаревський був їх організатором. Проте наразі не варто говорити про конкурс, адже триває слідство. Я вважаю, що і Санжеревський, і його фундація є зараз в театрі небажаними. Треба дочекатись результатів слідства. Воно розставить всі крапки над «і».

Ми не скасували конкурс, а лише його перенесли. Це справді був добрий конкурс, він розширював горизонти. Наприклад, італійський хореограф Марчело Алджері, який був членом журі, цього року буде постановником балету Ігоря Стравінського «Весна священна». Так що дочекаймося висновків слідства. Це лише питання часу.

Як директор ви налаштовані дуже оптимістично. А що було для вас найголовнішим як для митця? Що ви вважаєте своїми останніми здобутками як режисера?

Насамперед я би згадав про постановку «Набукко» в Одеській опері. Це був наш спільний проект. Саме з нього і виникла асоціація оперних театрів України. Сподіваюся, нам тепер буде легше працювати та спілкуватися, ділитися досвідом. Люди на це налаштовані. Декорації малювали Риндзаки у нас тут, у Львові. Я був режисером.

У ході роботи з’явилась цікава концепція, відчуття війни. Це був довгий та непростий пошук. Сам матеріал «Набукко» наближений до контактів, він статичний. Але десь можливо з третьої спроби вдалося відчути і мені, і художнику, викристалізувати ідею, де храмом стає земля. І коли Навуходоносор вривається у цей храм, то земля тріскається та зникає, а замість семисвічників стають такі ракети з «Буків», які збили літак над Донеччиною. І коли вони направлялися в зал, стало моторошно.

Опера стала застереженням, відчуттям світової катастрофи. Глядачі і критики високо це оцінили, тож ми задоволені результатом.

А у Львові?

Звичайно, постановка «Цвіту папороті», про яку я мріяв, мабуть, 20 чи 30 років. З цією постановкою була дуже непроста історія. Приїздили два художники зі Швеції, вони захопились цим матеріалом, пішов пошук грошей, щоб її поставити, звичайно, спочатку в Києві, а потім повести до Швеції.

Потім ми планували з Василем Василенком поставити «Цвіт папороті» у Донецьку. Потім я став міністром культури й не дозволяв собі паралельно займатися творчістю. Потім до влади прийшли «регіони». Тоді, попри те, що хор уже вивчив весь матеріал, директор донецького театру Василь Рябенький казав мені, що нас ніхто не підтримає. І знову не вдалося поставити оперу.

40 років «Цвіт папороті» не мав сценічного втілення

А коли я подав свою кандидатуру на конкурс, я запропонував у своїй програмі проект «Український прорив». За 5 років я б хотів, щоб в нас у репертуарі було десять нових вистав саме українських композиторів ХХ-ХХІ століття. Адже ми себе абсолютно не представляємо, або представляємо просвітянськи, традиційно.

Ніхто, звичайно, не знімає з репертуару «Наталку Полтавку» чи «Запорожця за Дунаєм». Але абсолютно несправедливо було б, щоб лише цим обмежувався український матеріал.

Тому «Цвіт папороті» це, по-перше, присутність сучасного композитора на сцені, з другого боку рано чи пізно мала перемогти справедливість. Адже 40 років цей твір не мав сценічного втілення. Станкович на прем’єрі мені сказав, що уже й не вірив, що побачить свій твір на сцені.

Якби ця постановка з’явилась 40 років тому, вона би спричинила революцію не лише в українській опері. Чи є зараз якийсь український сучасний матеріал, який може стати настільки революційним?

Ми загубили традицію, маю на увазі саме композиторську оперну традицію. В радянський час вона не розвивалась. Ті композитори, які були, не могли писати «в шухляду». Вони розуміли, що театр не цікавиться тим, не йде на експеримент.

Зараз є бум в Польщі, вони захоплюються сучасною музикою. Є дуже хороша композиторська школа в такій маленькій країні, як Естонія. Там фантастичні речі відбуваються. А ми якось це все розгубили. І винні в цьому театри. Адже ми звикли до старих патріархальних форм, не можемо наважитись на щось нове.

Також з боків театру є дві тераси. Колись вони працювали для глядачів

З часів Лисенка минуло понад сто років. Розвиток практично перервався на ціле століття. Ставили Данькевича «Богдан Хмельницький», «Вій» Губаренка поставили в Одеській опері. От всі події українські. І то ми говоримо про середину ХХ-го століття. Можливо, ще було кілька творів Станковича поставлено.

Я хочу розворушити цей процес, згуртувати навколо театру плеяду композиторів, які б писали і для великої, і для малої зали. Наприклад, у малій залі могли б відбуватись експерименти, з яких могли б народжуватися більші твори.

У Вас є якісь конкретні сподівання?

Так. Є сподівання на Івана Небесного. Цей молодий й дуже перспективний композитор взявся написати твір за «Лисом Микитою» Івана Франка. Очікую чогось несподіваного від Юрія Ланюка, який закінчує оперу, за текстами Кафки, японськими текстами. Це буде філософська річ. Я очікую найближчим часом «Червоної землі» від Вірка Балея. Закінчує свою давню мрію Євген Станкович за «Страшною помстою» Гоголя. Це може стати прикладом для інших оперних театрів. Тим більше, ми вже розпочали співпрацю, вже запрошуємо і будемо запрошувати виконавців з різних міст.

Технічно досить складно, коли поєднуються в постановці люди є з різних театрів, потрібно враховувати дуже різні графіки роботи. Чому ви все одно на це ідете?

Це світова практика. Наприклад, на оперу у Варшаві один артист летить з Америки, другий з Франції, третій з Молдови…

У нас вже часто виступають солісти з Одеси, з Харкова. Зараз я готую оперу Моцарта «Дон Джованні». Ми проводили всеукраїнський кастинг. В ньому перемогли й кияни, і одесити, і дніпряни. Контракти рано чи пізно нас до цього приведуть і це дуже добре. Кожен театр хоче освіжити сили. І це треба робити попри усі незручності. Врешті решт, в Європі все це давно працює.

Але в Європі, коли людина переїжджає з театру в театр, вона отримує зарплату, на яку може спокійно існувати. У нас є така можливість?

Якщо йдеться про національні театри, то за нашу зарплату можна прожити та нормально себе почувати. Коли людина приїжджає на виставу, вона отримує додатковий гонорар.

Які постановки ми побачимо в новому сезоні?

30 червня буде «Дон Джованні». Моцарта. Наприкінці жовтня буде «Манру» Падеревського, будуть працювати режисер та художник з Польщі. Буде «Весна Священна» Стравінського. У грудні покажемо «Лоенгрін» Вагнера.

Я вважаю, що такі композитори, як Моцарт, Стравінський, Вагнер – це іспит для театру.

Зараз дуже популярно, коли театри беруть класичний матеріал, але роблять сучасні постановки. Як Ви до такого ставитесь?

Я думаю, що цей рік буде саме таким, експериментальним. Ми готові до осучаснення, модернізації форми. Подивимось, як на це відреагує глядач.

Фото: Павла Паламарчука, Львівського театру опери та балету, Одеського театру опери та балету