Теодор Кучар: привітання Василю Вовкуну з нагоди 40-річчя творчої діяльності
Теодор Кучар,
- Генеральний директор та головний диригент Національного симфонічного оркестру України
- Художній керівник та головний диригент Філармонійного оркестру імені Л. Яначека
- Художній керівник та головний диригент Національного симфонічного оркестру Венесуели
- Запрошений артист (Artist-in-Residence)Клівлендського інституту музики
- Художній керівник Австралійського фестивалю камерної музики
Впродовж сезону 2018/2019, я мав приємність співпрацювати з відомими колективами, зокрема, таких міст світу як Буенос-Айрес, Байройт, Братислава, Каракас, Гельсінкі, Київ, Лос-Анджелес, Одеса, Прага та Сідней. Я також провів інтенсивний період у Львівському національному театрі опери та балету, адже присвятив свої сили постановці, підготовці та виконанню двох балетів Ігоря Стравінського – «Весна священна» і «Пульчинела», які стали не лише моїм найбільшим професійним звершенням минулого сезону, але й реалізацією особистої мрії, яка бентежила мене протягом багатьох років. Для трьох поколінь моєї родини цей знаковий та легендарний театр був та залишається культурним осердям; і через більш ніж 20 років, я не тільки зміг здійснити власну мрію, але й став співавтором у творенні однієї з найбільш значущих театральних постановок, що досі були здійснені в Україні. Завдяки знанням, ризику, далекоглядності та експресії Василя Вовкуна, ця постановка, яка багато де могла б вважатися не здійсненою, відбулася й стала визначним явищем.
Ми живемо у світі, де в основі чи то опери, балету, симфонічної музики або театру беззаперечно присутні історія й традиції. В цій ситуації ми повинні завжди відноситися до мистецтва із шаною та мати щонайкращі знання, але в той самий час, як це часто трапляється, стикаємося із мистецьким занепадом та флегматизмом в діяльності багатьох театрів та концертних залів сьогодення. Серед керівників таких установ Василь Вовкун є надзвичайним винятком. Як художній керівник та генеральний директор цього театру, він щонайменше звертає увагу на перешкоди існуючої «старої школи», що категорично не сприймає будь-яких змін. Він радикально безкомпромісний до будь-якої посередності і повністю не сприймає особистостей, що не здатні вийти за межі свого потенціалу. Замість того, щоб продовжувати видозмінювати чи повторювати практику минулого, Василь Володимирович одразу ж, протягом короткого часу перебування на посаді, почав сміливо вимагати та втілювати радикальні зміни в керівництві, в мистецькому розвитку, у виборі репертуару, постановників, солістів, диригентів. Він є винятковим серед багатьох художніх керівників сьогодення, не лише в Україні. В політичному та культурному середовищі, яке дуже довго перебувало у стані занепаду, він залишається символом відваги та культурної свободи, відкритості до змін та всього, що є новим у мистецтві, та не боїться втілювати радикальні рішення, часто на противагу більшості.
Я знаю, що існують ідеї та концепції, через які ми ще не досягли згоди, однак завжди обговорювали їх в цивілізований та інтелігентний спосіб; і навіть залишаючись не до кінця вдоволеним, я є абсолютно впевнений, що мої думки були почуті ним і взяті до уваги, адже нібито завершену розмову він продовжував через кілька місяців.
Як спеціаліст, який регулярно співпрацює з митцями п’ятьох континентів, я можу впевнено стверджувати, що Львівський національний театр опери та балету має велике щастя функціонувати під керівництвом Василя Вовкуна. Він продовжує шанувати та розбудовувати міцні традиції нашої української спадщини, допускаючи розвиток театру тільки на вищому рівні, репрезентує лідерство та бачення кожного справжнього українця, керуючи цією організацією, будучи насамперед амбасадором української культури в сучасному світі. Я справді маю за честь бути другом та колегою Вовкуна на його визначному шляху.