Символ відновлення надії та справедливості

Вдруге за всю історію Одеського театру опери та балету на його сцені поставлено «Набукко» Джузеппе Верді 
24 листопада, 2017 – 12:11
 
ФОТО ВІКТОРА СОБКА

У цієї події є навіть кругла дата — 170 років як Одеська опера знову повернулася до безсмертного шедевру Дж.Верді. Ще одна — 175 років тому відбулася світова прем’єра цього твору в Міланському театрі «Ла Скала», яка і зробила композитора відомим (і вперше після італійської прем’єри  цю оперу було поставлено саме в Одесі).

Амбітна та яскрава ідея поставити масштабну оперу «Набукко» й поєднати в  цьому проекті творчі сили одеситів і львів’ян спала на думку генеральному директорові Одеської опери — Надії Бабич, яка зателефонувала Василеві Вовкуну — генеральному директорові — художньому керівникові Львівської опери — і запросила на постановку в Південну Пальміру.

Художник вистави — Тадей Риндзак (Львів) — учень  знаного українського сценографа Євгена Лисика. До речі, в одеській «Набукко» дуже чітко прослідковується цей фірмовий львівсько-лисиківський стиль: мислити й творити сценографію  в уявному форматі 3D.

ТЕАТР-ПЛАНЕТАРІЙ, А  НА ЗАДНИКУ СЦЕНИ ПРОСТУПАЮТЬ ЛИКИ ДУШ

…Відкривається завіса після увертюри, й глядач потрапляє  в космічну філософію, потужну енергетику двох світів, які не можуть існувати водночас на одній Землі. Крізь цей театр-планетарій на заднику проступають лики душ, загублених земними війнами, що тривають від народження людства до сьогодні. Ця сценографія абсолютно відповідає тій новій трактовці, що в неї вклав режисер Вовкун: «Храм — Земля — стає беззахисним як від волі Творця, так і від волі самого людства. Земля — макове зерно в космічному просторі, вона повсякчасно під загрозою зіткнення з позаземними астероїдами. Тому художник-сценограф Тадей Риндзак в оформленні спектаклю відобразив на камінні, що сиплеться з неба, вибиті староєврейською мовою фрази із Тори та лики тих, хто оберігав і молився за земний Храм».

ФОТО ВІКТОРА СОБКА

Власне ідея режисера — не ставити «Набукко» на основі сюжету про євреїв і Навуходоносора, а передати відчуття, що руйнується людський храм моралі, відтак виникають такі речі, які перетворюються у… «Гради». І це дуже добре читається. Адже конструкції, за якими ховаються  вавилонські воїни, спочатку нагадують органні труби, що сповіщають трагедію. Але встановлені вони не в Храмі,  а у страхітливому вавилонському Палаці — узагальненому символі зла  та смерті з його червоно-чорно-золотим кольором агресії та майже третєрейхівськими хоругвами. Трішки нахилені, ці металеві труби справді перетворюються на зловісні «Гради», які стільки смерті принесли нашій країні. Але ці сценографічні знаки-символи актуальні не тільки для нас, а й для всього теперішнього світу з його війнами, катастрофами, розломами людських доль і цілих країн. Недарма після  першої картини, зруйнування Храму «Земля — макове зерно», що висить над головами людей посеред сцени, — розколюється на дві половини,  як і наш світ.

Так «Набукко» не трактував ніхто. Адже в одеській виставі конфлікт відбувається не між двома релігіями, і навіть не між двома народами, а між двома «ідейно-ворожими силами», світоглядами, всесвітами. «Військо Набукко — царя Вавилону — виглядає сучасним бездуховним монстром, який готовий, будучи зомбованим владою, стерти з лиця Землі святий Храм. Воно уособлює зло, сутність якого — смерть», — трактує свою постановку Василь Вовкун.

До речі, з приводу цієї опери давно відомо, що театри, беручи її до постановки, відгукуються на найдраматичніші моменти своєї історії. І в цьому особлива загадка цього містичного, фатального твору. Опера, що з’явилася на вістрі часу, епохи, стилю, непопулярна в спокійні моменти історії. «Набукко» асоціюється з прийдешніми змінами. Як каже В.Вовкун: «Місія цього твору — в час найвищого напруження та людського страху — бути символом відновлення надії і справедливості. Таким чином він стверджує нас у майбутньому». Саме в такий драматичний момент і з’явився одеській «Набукко».

НАПРУЖЕННЯ ПРИСТРАСТЕЙ

Центральний образ опери — вавилонський цар Навуходоносор (Набукко), біблійна постать. Він разом зі своїми підданими поклоняється ассирійському ідолові Ваалу — богу війни. На початку опери він показаний варваром, що проголошує себе Богом, готовим пожертвувати навіть власною дочкою. «Претензійно ущербна особистість, наділена безмежною владою, що володіє великою державою, наймогутнішою у світі армією, технічним озброєнням, перестає усвідомлювати своє людське призначення, рамки своїх людських можливостей. Тоді Всевишній позбавляє його здорового глузду на найвищому піку слави. Розум покидає царя, він знову стає чистим листом паперу…» — розмірковує Василь Вовкун, і його асоціації  надто впізнавані.

Через ці асоціації-паралелі, що актуальні, на жаль, в усі часи, цей епічний твір нагадує ораторію. Не випадково критики називали «Набукко» драмою для хору — таке велике його значення в опері. Взагалі ж факт появи на оперній сцені такого напруження пристрастей шокував сучасників Дж.Верді, але саме після цієї опери композитора накрила слава і його почали називати «маестро революції». Знаменитий хор Vaрensiero з третього акту тривалий час був гімном італійських революціонерів, а згодом став другим Національним гімном Італії. Але революційність  «Набукко» — не тільки у закладених у ньому меседжах. Опера  цікава тим, що міняє традиційний підхід, тобто стилістику, форму, демонструє багато новацій у музиці й є досить складною для виконання. Тому хор — як один з її головних героїв — має бути пластичним, віртуозним, тонко й філігранно виконувати всі нюанси і штрихи, написані композитором.  Власне, це вдалося хору Одеської опери під орудою головного хормейстера театру Леоніда Бутенка. Дія розвивається від хору до хору, а вони в «Набукко» дуже різноманітні. Піднесеною суворістю відрізняється молитва іудеїв з інтродукції, занепокоєнням, тривогою пройнята хорова сцена взяття Єрусалиму. Лють і фанатизм виражені в хорі з другій дії, коли іудеї накидаються на Ісмаеля, який звільнив дочку Набукко, — Фенену. В усіх цих ключових для розуміння опери сценах хор театру звучить неперевершено злагоджено, і з такою точною динамікою від piano до forte, що зал  просто затамовує подих.

Тісно пов’язаний із хоровими сценами й образ первосвященика Захарії, який має найбільшу кількість сольних характеристик, — три. Всі вони, включаючи й відоме пророцтво, символізують одну думку — правильно обраний шлях і віра в справжні ідеали обов’язково приведуть до успіху, до порятунку. Складна, досить підступна басова партія була дуже ефектно виконана Дмитром Павлюком, попри  статичність самого образу.

Основна складність «Набукко» — партія головної героїні Абігайль, яку недарма в сопрановому оперному репертуарі вважають однією з найскладніших. До того ж Абігайль — рабиня, позашлюбна дочка царя Ассірії Набукко — постає то владною войовницею і мстивою інтриганкою, то вразливою, закоханою жінкою. Отже, співачка, яка «вживається» в цей образ, повинна продемонструвати ще й виразний драматичний талант, що й зробила Ганна Літвінова. Вона сміливо, навіть з деяким зухвалим куражем виконала пристрасну, емоційну, з широкими стрибками величезного діапазону, партію, довівши її в знаменитій сцені каяття і смерті до справжнього катарсису.

ПОЛІФОНІЯ МАЙСТЕРНОСТІ

Найсильніша сторона «Набукко» — напружений драматизм музики, який відрізняє кращі творіння Верді, рідкісної краси хори та ансамблі. До речі, саме завдяки великій кількості ансамблів і хорів сцени опери плавно переходять одна в іншу, розвиток ніде не переривається. Вони надають потрібний імпульс, на перший погляд, досить статичному сюжетові. В одеській постановці безумовним ансамблевим хітом став дует Абігайль та Набукко (баритон — Віктор Мітюшкін). Це був дует-конфлікт не тільки двох лідерів, двох сильних, неоднозначних натур, а й дует досвіду та молодості. Причому як за сюжетом опери, так і в чисто виконавському сенсі.

В ансамблях «Набукко», вражаючих силою емоційного впливу, виявилася чудова поліфонічна майстерність молодого Верді. Артисти ж напрочуд тонко відчули й передали всі ці відтінки почуттів, не втративши жодного разу відчуття міри, стилю, темпоритму, точності інтонацій. Тут респект диригентові-постановнику Олександру Самоїле.

Адже  завдяки йому — не менш драматично й водночас блискуче віртуозно, як того і потребує музика Верді, — звучить і оркестр під його орудою. У фіналі на поклонах усі музиканти піднялися на сцену з оркестрової ями. І це був дуже знаковий момент. Перед глядачем стояли досить молоді люди, які надзвичайно майстерно та зріло відчули й передали це поступове драматичне наростання, закладене Верді в партитурі «Набукко».

Отже, південно-західний альянс одеського «Набукко» продемонстрував  декілька прописних істин. Про те, що вливання нової крові завжди дає вибухоподібний результат. Тим більше, що оперу фактично поставлено за два тижні. Тобто це ще й продюсерський вдалий досвід і, врешті-решт,  комерційний успіх. І про те, що мистецькі люди, здебільшого, хоч де б вони жили, давно Україну об’єднали, «зшили».

Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА, Одеса — Київ+
Рубрика: 
Газета: