Задум конкурсу хореографів у місті Лева виник 2015 року за ініціативи балетної трупи Оперного театру ім. С. Крушельницької. Ентузіасти цього починання, об’єднавшись у гільдію танцюристів, зрозуміли, що немає сенсу чекати «милостей від природи». Вони занудьгували за новою хореографією, сучасними виражальними засобами і зібралися їх шукати здебільшого на своїй території… Поки що активніше за інших на запрошення львів’ян відгукуються хореографи кількох великих українських міст, хоча конкурс було заявлено як міжнародний.

І ось підбили підсумки нового змагання хореографів, а на сцені Львівської опери відбувся гала-концерт переможців. Були показані роботи балетмейстерів, визнаних кращими. Їх, поділених на два відділення, виявилося практично 20. І емоції глядачів, а не просто ввічливі оплески, міцніли, наростаючи від номера до номера.

Звичайно, самі організатори гала-концерту розуміли, що не всі роботи конкурсантів однаково рівноцінні. Тим паче, що переважно їх автори — досвідчені танцівники, а у створенні танцю новачки. Багато хто, не маючи оригінальної фантазії, вдається до запозичення. Побачивши якось вдалі комбінації рухів, ефектні підтримки або багатофігурні малюнки танцю, вони, мабуть, і самі не можуть пригадати, що належить їм, а що — першовідкривачам. Або навмисно це «забувають».

Так, коли на сцену виходить виконавиця «Чорного лебедя» (хореографія Анастасії Ісупової), пригадується і знаменитий фільм Даррена Аронофськи, і балет Матса Ека «Лебедине озеро». Та сама Ісупова, виконуючи власний номер «Маргарита» (ймовірно, мається на увазі героїня роману Булгакова «Майстер і Маргарита»), знову наповнює його великою кількістю балетних «цитат», використовує ефектну відеопроекцію, але дістатися до суті образу все це не допомагає.

Назву ще одну примітну і характерну для багатьох сучасних постановників особливість — розбіжність між масштабом задуму і його втіленням. «Вершники Апокаліпсису», «Керовані таємницею», «Вигнанці» — всі ці назви сценічних композицій несуть у собі глибокий смисл, який справді може відкрити метафізику танцю. Але тільки коли його виразність диктує непідробне почуття, забезпечує виконавська експресія. Тут згодилася б і режисерська майстерність (якою не всі хореографи володіють). Характерно, що багато які композиції відбувалися на тлі «космічного» відеоряду і просто зобов’язували хореографів до великих ідейних і художніх узагальнень. Однак на жаль!

Були, звичайно, і земні «картинки» танцю, обіцяні самою його назвою. Але, наприклад, у номері «Складні стосунки» (постановник Микола Санжаревський) нічого складного між персонажами не відбувається — вони як посварилися, так і помирилися. До того ж є розбіжність між відерядом і музикою — лірична пісня звучить французькою мовою, а міський пейзаж явно з нею не поєднується. Є розбіжності з характером музики і в хореографії «Баркароли» (постановник Gerlinda Dill). Натомість саме музика надихнула відомого класичного танцівника Євгенія Свєтліцу поставити для себе і партнерів хвацький «Молдавський танець», який темпераментно виконали артисти. Енергія в ньому буквально випліскувалася назовні!+

Особливо скажу про українську тематику конкурсу. В більшості своїй представлені номери теж виглядали вторинно. Тут, окрім прибереженої для фіналу «Веснянки», мало виручає сюжет, образотворча символіка. Не відзначається різноманітністю музика, побудована на народнопісенній основі, але яка простору фантазії для танцю не дає. Все разом узяте не стимулює розвитку оригінальної хореографії, порідненої з фольклором, але призначеної для сцени, для сучасного глядача.

Дивлячись на те, як щедро роздає лаврові вінки журі телевізійних конкурсів (ще раніше це відбувалося в проектах на кшталт «Майданс»), розумієш, що невдачі наших молодих хореографів багато в чому закономірні. Вони вважають телевізійні шоу камертоном смаку, зразком для наслідування і думають, що за відомої частки везіння їх теж супроводжуватиме успіх. Можливо, враховуючи це, організатори Львівського конкурсу хочуть із наступного року змінити його формат: не приймати до показу «кота в мішку» і змушувати своїх артистів до творчого ризику (мало що вигадає хореограф-початківець). А приймати балетмейстера разом із його колективом і підготовленим заздалегідь номером.

Очевидно, що конкурс сучасного танцю або ж фестиваль нової хореографії — нагальна потреба наших днів: адже в творчому змаганні простіше побачити панораму балетмейстерського пошуку, зрозуміти, чи скоро відбудеться перезміна у наших маститих хореографів і чи готова молодь підхопити їхню естафету. Зараз серед постановників танцю з’явилося чимало нових імен. Але поки що мало тих, що запам’яталися.