Aktualności

Zawsze bądź pierwszymi, którzy wiedzą o wydarzeniach w naszej operze

Мені хочеться вийти з театру-музею і зробити оперний театр актуальним, – Василь Вовкун/ Дивись.info

Przepraszamy, ten wpis jest dostępny tylko w języku Ukraiński. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

26 ЖОВТНЯ 2020, 10:48 273
Останні три роки стали революційними для Львівської опери, відколи її очолив Василь Вовкун. Гучні прем’єри, залучення іноземних режисерів, нові технології, нове звучання. Кожна нова постановка – подія серйозного масштабу.

ІА Дивсь.info поспілкувалася з генеральним директором – художнім керівником Василем Вовкуном про його бачення театру, зміни, випробування на міцність карантином тощо.

– Пане Василю, вже більше трьох років, як Ви очолили Львівську оперу. Які за цей час глобальні зміни відбулися в театрі?

– Питання непросте, але має відповідь. Очевидно, що ця можливість склалася тому, що я спочатку працював художнім керівником цього театру і, звичайно, за два роки пізнав його з внутрішньої сторони. Як і в кожного театру тут є і слабкі, і сильні сторони. Власне мене це усе привело до того, що, беручи вже участь у конкурсі на посаду генерального директора – художнього керівника, розумів, що театр повинен мати свою програму, чого він прагне, що хоче зробити. Саме так виникла концептуальна програма під назвою «Український прорив», основним постулатом якої є бачення українського оперного театру в контексті європейського культуротворення. Тому що всі оперні театри користуються надто застарілими, застиглими формами радянського соцреалізму, де завжди вважалося, що голос основний, а все інше ілюзорне, другорядне. На мою думку, це зовсім не так. Мені хочеться вийти з театру-музею і зробити оперний театр актуальним, сучасним, де всі компоненти – музика оркестру, спів соліста, пластика балету, хорова музика – мають синтетично поєднуватися в одне ціле і, звичайно, шукати якісь нові форми, стилі, тобто відчувати простір та час, актуалізувати проблеми, які існують. 

Чому «Український прорив»?

– По суті всі оперні театри України в репертуарі мають однаковий, не сучасний пакет класики. Це «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Тарас Бульба». Музика ХХ століття взагалі не представлена, я вже не кажу про ХХІ століття. Саме тому композиторська школа практично перестала писати опери.

А чому так склалося?

– Очевидно, через наш комплекс меншовартості. Якщо взяти, наприклад, маленьку Естонію, то там є десяток композиторів, які працюють дуже активно на оперній сцені.

Таким чином у нас почала з’являтися музика ХХ і ХХІ століть. Це і Станкович, і Стравинський, і Небесний. Зараз ми зробили замовлення львівському композитору Юрію Ланюку, який закінчує оперу «Чуже обличчя». Євген Станкович написав для нас оперу за Гоголем «Страшна помста». Зараз працюємо над балетом Мирослава Скорика «Тіні забутих предків».

Крім того, провели конкурс на українську камерну оперу. Десь найближчим часом, думаю, відбудеться вже фінальний етап. Бо десь коронавірус нас зупинив у цьому процесі. Тобто це програма єдиного в Україні театру, який концептуально працює над тим, що ми робимо, для чого робимо і чого прагнемо. І звичайно, Львівська опера одна з перших вступила в товариство «Опера Європа», але це теж було дещо номінально. Тож ми активізували цей процес. Маємо дуже гарні міжнародні зв’язки, особливо з Німеччиною, де оперне мистецтво розвивається у сучасній формі, а також з польським театром, чеським, італійським. Тобто ми шукаємо ко-продукцію та шляхи, щоби запрошувати сюди європейських режисерів, співаків, художників. І навіть маємо вже плоди цієї співпраці – головним балетмейстером працює італієць Марчелло Алджері.

До речі, Львівська національна опера – це єдиний театр, який поставив Вагнера. Над оперою «Лоенгрін» працювала німецько-австрійська постановочна група. Зараз вперше на сцені Львівської опери з’явиться «Турандот» Пуччіні. Оперу ставитиме польська постановочна група. У планах у нас і Бортнянський, якого буде ставити режисер Баварської опери, а за пультом – Оксана Линів. Якщо говорити про Станковича, то над «Страшною помстою» працюватимуть німець та австрієць. Тобто це дає можливість театру дати новий подих, нове бачення. І ми відчуваємо, що стали фаворитом в оперному мистецтві. І музикознавці, й інші театри відслідковують, що відбувається у Львівській опері.

Ми розширили свій формат за рахунок музичного салону, який працює у Дзеркальній залі. Тут звучать камерні опери, моноопери, класична камерна музика і сучасна. Зал працює за окремим квитком та окремою афішою. Це теж дає можливість нашим виконавцям створювати камерні програми, оскільки камерний спів дещо відрізняється від оперного. Все це збагачує актора-вокаліста діапазоном і відчуттям занятості, яка дуже важлива для творчого складу. Тому якщо відповідати на запитання, що сталося за три роки, то повністю помінялася команда, я маю на увазі дирекцію, помінялося все художнє керівництво театру. Воно досить помолоділо. А щодо дирекції, це зовсім інший менеджмент. За три роки ми збільшили дохід театру утричі –  заробляємо вже 60 мільйонів на рік. До 11 березня ми довели зал до аншлагу і досить високої вартості квитка – заповнений зал і збільшення вартості квитка до двох тисяч. Це говорить про те, що театр набрав нових сил, нового дихання через власне бачення тої програми, яку треба втілити. Тобто він не розвивається стихійно. Ніколи не було стільки прем’єр за рік. І ми не зупиняємося. Навіть під час карантину поставили балет «Створення світу» у декораціях Євгена Лисика, 90-річчя якого нещодавно відзначили. Зараз готуємо прем’єру. В інших театрах ви цього не побачите. Ми розуміємо, що зупинитися не маємо права. У нас є 5 років і далі – новий контракт, а його можна виграти, а можна програти. Таким чином ми наповнюємо свій час змістом, новими ідеями.

 – Будь-яка галузь життя змінюється, зокрема і театр, в якому Ви вже понад сорок років. Як за цей час змінилася філософія театру, його сутність, естетика?

– Театр справді кардинально змінився, тому що, дивлячись на постановки, своїх колег, я ще раз повернуся до такої термінології, як форма та стилістика. Ми сьогодні вимагаємо від артиста чи балету, чи соліста-вокаліста синтетичності, щоби це була природна гра як акторська, так і психологія. Щоб це була пластика, готовність працювати не завжди у зручних умовах, скажімо, для співу. Артист мусить бути гнучким. Естетика театру кардинально помінялася за рахунок молодого покоління, яке зайшло в театр. І візьмемо, наприклад, постановку опери «Дон Жуана» Моцарта. Це абсолютно сучасна постановка, хоча ми не викинули жодної ноти з контексту музики, актори працюють просто фантастично цікаво.

До нас пішла молодь, яка почала реагувати на оперне мистецтво не як на щось старомодне, а як на щось сучасне. Ми зробили «Лиса Микиту» для сімейного перегляду, де цікаво і батькам, і дітям. Таким чином відбувається сімейний діалог, адже діти бачать один контекст у «Лисі Микиті», а дорослі – більш соціальний. Це дуже вдалий експеримент. У нас є дитяча програма «Сходинками до Парнасу». На неї записувалися школи на увесь навчальний рік наперед і не тільки зі Львова, а й області. Програма складається з двох частин – одна відбувається безпосередньо у театрі, а інша – у наших майстернях, де діти шиють, ліплять, малюють. Це дає фантастичний ефект. Діти бачать театр за лаштунками. Таким чином якщо брати естетику, то вона стала більш сучасною, природною, здатною на виклик. Власне театр і має робити виклики, незважаючи на те, що частині публіки це може подобатися, а частині – ні. Власне у цьому зіткненні і є правда театру. Тому що театр не ставить собі на меті подобатися всім. Він має викликати різні думки, емоції, що і вдається Львівській опері.

Філософія театру в тому, що український театр є абсолютно не периферійним, і ми можемо змагатися з будь-яким театром Європи. На це зокрема вплинуло запровадження контрактної системи. Завдяки цьому змінився значний склад оркестру, і всі відзначають, що оркестр Львівської опери звучить фантастично добре. У нас змінився хор, який помолодів. У нас змінилася і артистична група балету, вокалістів. Все це дає разом живу енергію театру. Бо на оперу ми традиційно дивимося як на важке і нецікаве мистецтво. Ми намагаємося переламати цю філософію: опера та балет можуть бути теж цікавими і сучасними.

 – Театр – це не лише стіни, декорації, постановки. Насамперед це люди, і в кожного свій характер, свої амбіції. Пане Василю, чи маєте якийсь свій секрет підходу до колективу?

– Це правда. Триста осіб – це творчий склад і трохи менше технічного складу. Насправді театр – це насамперед емоція, до того ж вибухова емоція. Директору передусім треба бути лідером. Я ніколи не використовував цього терміну, але має бути демократична диктатура, коли ти знаєш, куди театр ведеш, що в ньому робити, як. А коли йдеться про поєднання посади гендиректора з художнім керівником, то ти мусиш бути і адміністратором, і творчою людиною, мати відповідь на будь-яке питання, при чому професійну відповідь і власне самому дуже багато працювати. Колектив бачить, що я місяцями не доходжу до центру Львова, бо весь день у театрі.

Дуже важливим є чітке планування, і досить не просто, щоби вся трупа була задіяна у творчому процесі. Бо якщо хтось з нього випадає, відразу з’являється образа, емоція, негатив. Тому мусиш задіяти усіх рівномірно, хоча так чи інакше є лідери, солісти. Зараз ми перейшли на форму гала-концертів – «Верді-Гала», «Моцарт-Гала», «Пуччіні-Гала», Балет-Гала – і стараємося, щоби в кожному концерті були задіяні всі рівномірно. Адже творча людина дуже ранима і болісно реагує на свою незадіяність.

За демократичної диктатури директор повинен бути на рівні з колегами, але водночас жорстко керувати процесом, інакше все розсиплеться. Іноді колектив може не розуміти цього до кінця. Ймовірно, перший рік так і було. Перелом відбувся зовсім недавно, коли люди чітко усвідомили мою позицію, куди я веду театр і що я роблю. Вони повірили у програму «Український прорив». Спочатку це, либонь, сприймалося, як щось, що потрібне директору. Довелося закручувати гайки і механізм запрацював як годинник.

Очевидно, що у роботі дуже допомагає досвід режисера, тому що я працював з великими формами під відкритим небом, а це іноді до тисячу чоловік. Наприклад, постановка опери «Цар Едіп» Стравинського чи «Орфа» Карміна Бурана. За короткий час ти мусиш так скерувати цю масу, щоб вона точно виконувала поставлену задачу. Режисер – це і художній образ, і адміністративна організація творчого процесу. Якщо нема характеру, задатків лідера, особистості, маса переможе тебе. І ось цей баланс між колективом і самим собою ти мусиш виважувати щодня. Філософ Гельвецій писав: якщо ти на драбині піднявся лише на один щабель, маса вже хоче тебе стягнути. Тобто на підсвідомому рівні точиться боротьба лідера і колективного розуму.

Пандемія коронавірусу, карантин надовго зачинили для глядачів двері театрів. Як вдалося подолати наслідки?

– Я б сказав одним словом – оптимізмом. Якщо спостерігати за театром, то молодь – це переносить легше, старше покоління – важче. Пів року тому, 11 березня, ми просто зупинилися. У нас відразу залишився борг десь до 6 мільйонів, адже ми самі заробляли і віддавали гроші своїм підрядникам. Зараз борг скоротився до 5 мільйонів, але він є. Держава, слава Богу, виплачувала зарплату, та сам простій для артистів – без класу, роялю, репетицій – це дуже важко. Тому є і матеріальні негаразди, а є творча, професійна проблема. Наприклад, м’язи артиста балету просто застигають і увійти в форму дуже непросто. Третє – це психологічна складова, творчий процес відсутній. Тому врахувавши все це, ми прийняли рішення, що 15 серпня театр відкривається. Зараз немає паніки. Хтось захворів, його відразу замінює інший артист. Ми вирішили все одно наповнювати цей час роботою і оптимізмом, бо це надовго. А як це надовго, ми не знаємо. Зупинитися – це страшніше, ніж хвороба.

Ми втратили за час карантину близько 30 мільйонів. Ці гроші йдуть насамперед на розвиток театру – прем’єри, ремонт, якісь нові проєкти, які ми змушені були перенести. Наприклад, «Алкід» і «Сокіл» Бортнянського перенесли на 2022 рік. Слава Богу, вдалося відсвяткувати 120-річчя відкриття театру, бо це теж було під знаком питання.

Зараз від польської сторони отримали пропозицію, що режисер ставитиме «Турандот» Пуччіні в онлайн-режимі. Це теж експеримент. Відверто кажучи, всі перелякалися, а директор сказав: «Давайте, спробуємо!»

Кожна прем’єра у Львівській опері – це була подія найбільшого масштабу. Чого очікувати у нинішньому театральному сезоні?

– Справді кожна прем’єра – це подія. Ось, власне, і ставлюся собі на меті і налаштовую колектив на те, що якщо ми щось робимо – це має бути подією не тільки у Львові, а щонайменше в Україні. Хоча за нами вже стежать дуже багато музикознавців з-за кордону. Вони виходять на сайт, телефонують, щось пропонують. Це дуже приємно. Наприклад, через постановку «Лоенгріна» точилася дискусія між музикознавцями Німеччини та Австрії. Хтось сприймав цю концепцію, хтось ні, але про Львівську оперу говорять в Європі, сперечаються, а це вже фантастично добре. Бо театр створений для того, аби робити події. Якщо театр не робить події, він себе вичерпав, значить він мертвий театр. І це моє абсолютно глибоке переконання як художнього керівника. Тому саме з цього боку ми підходимо до кожної прем’єри, до кожної назви. Ми їх не беремо просто так. Якщо це, наприклад, українська музика, то це концептуально, вона має бути присутня на сцені українського театру. Якщо зарубіжна класика, то чимось викликати, збурювати.

«Турандот» – це буде вже друга подія цього сезону. Перша – балет «Створення світу». Далі – «Страшна помста» Станковича. Кінець року – це «Чуже обличчя» Юрія Ланюка, початок наступного року – Бортнянський «Алкід» і «Сокіл». У балеті – Мирослав Скорик «Тіні забутих предків» і «Ромео та Джульєтта» Прокофьєва. Це немало, якщо враховувати, що заробляємо не так багато, адже продаємо тільки 362 місця. Але можемо похвалитися, що мали кілька аншлагів. Адже спочатку ми продавали 200 місць, а приходило 50 глядачів, та ми їм раділи. Зараз всі квитки розкуповуються. І це значить, що глядач повірив нам, що у театрі безпечно. Дотримуємося дистанції, масок, є дезінфектори, міряється температура, у залі позначені місця. Театри – це безпечне місце, значно безпечніше, скажімо, за супермаркети. Але з театру людина виходить з геть іншим настроєм. Ми по суті переживаємо зараз велику депресію – і не тільки політичну чи економічну.

Важливою складовою театру є глядач. Чи змінився він за останній час?

– Театр – це взаємодія сцени і глядача. Тобто це той момент, який передає енергію один одному. І в цьому є загадка театру, катарсис. Без катарсису нема театру, без нього театр мертвий. Чи змінився глядач? У нас він змінився ще до карантину. Я завжди казав, що він помолодів. Коли приїжджають мої закордонні колеги, вони просто дивуються, що у нас так багато молодої публіки і середньої – 40-45 років.

Якось Оксана Линів запросила мене у Грац на три вистави. Я був здивований, що середній вік глядача – 75 років. Там навіть аплодисменти жодної енергії не виражають. Я на тертю виставу зайшов за 5 хвилин, бо у мене складалося таке враження, коли дивився на зал, що пропустив друге пришестя Христа – всі небіжчики вже з гробів повставали і прийшли сюди на виставу. Це енергетично відчувається. Я навіть Оксану (Линів – ред.) запитав, чи вона це спиною відчуває. Вона каже: «Так. Коли я приїжджаю в Україну, то зовсім по-іншому диригую». А там ось цього нема. Може це німецький характер – ось ця нордичність, стриманість, холодність? Театр не може бути холодним, він має творити емоцію. У нас помолодів глядач. Який він зараз? Він, очевидно, формується. Коли кордони були відкриті, то у п’ятницю, суботу, неділю майже половина залу – це іноземні глядачі. Як у Парижі чи Відні ти чуєш кілька мов. Зараз це українська публіка. Внутрішній туризм сприяє тому, що до нас йдуть глядачі з Києва, Одеси, Харкова… Для них часто буває шок. Я б сказав, що глядач став більш інтелектуальним, молодшим, він оперу сприймає як необхідність культурної людини. Як це бути у Львові і не відвідати оперний театр? Це все одно, що приїхати до Рима і не побувати у соборі святого Петра.

Серйозним викликом для театру, зокрема, і культури, загалом, став перехід на контрактну форму роботи. Як оцінюєте її, чи виправдала вона себе?

– Насамперед треба відзначити, що увесь світ на контракті, тобто театральний світ. Тому у цьому є вже рух вперед. Я неодноразово брав участь у дискусіях під час підготовки цього законопроєкту про контрактну систему і не з усім досі згоден. Закон однозначно треба удосконалювати. Ми у театрі виробили свої внутрішні механізми у підході до реалізації цього контракту в життя. З чим незгоден? Після розпаду Радянського Союзу ми боялися поєднання у директорі двох чинників – директора і художнього керівника. В форматі Вовкуна – це нормально, бо у мене є і адміністративна практика, і творча. Але, скажімо, інший директор може не бути режисером чи актором. І що тоді? Якщо є дві людини (директор і художній керівник), то є вже дискусія з того чи іншого питання або щодо того чи іншого актора. Може бути одностайна позиція, а може бути дискусія. І ця дискусія приводить до якогось логічного кінця. А тут з директора зробили феодала, і він одноосібно вирішує творчу долю будь-якого творчого працівника. Відверто кажучи, мені від цього стало незручно.

Що ми зробили? Ми перед тим, як підійти до контрактної системи, проводимо внутрішню атестацію. Наприклад, оркестр. Для цього запрошуємо незалежних авторитетів з Києва, був музикант з Ізраїлю, диригенти з Польщі, тобто є незаангажована професійна команда. Кожен музикант має виконати однакову програму. Хтось з нею справляється, а хтось – ні. Є вироблені критерії, за якими оцінюють музиканта – артистичність, музичність, технічність тощо. Висновки фіксують у протоколі і даються директору на розгляд. Я, очевидно, можу добре знати якусь одну сторону в театрі. Наприклад, це балет, але я не розуміюся в оркестрі. Тоді як я можу ухвалювати рішення щодо музиканта? А коли ти збираєш професіоналів – з балету, музики, вокалу – тоді  маєш картину, де чітко вказано, що ця людина слабка і директору радять розірвати контракт. У нас конфліктів не було. Контракти не були підписані з понад 50 людьми.

А що з тими, з ким не був підписаний контракт?

– Якщо ти працюєш в національній опері, то ти маєш відповідати усім критеріям національному статусу. Директор – не нянька. Хтось пішов працювати у дитячу музичну школу, хтось викладає у консерваторії. За пів року люди попереджені – мають час знайти місце роботи. Трохи жорстоко, але, на жаль, театр – це постійне змагання і перемагають тільки кращі. Інакше глядач не прийде до оперного театру, не заплатить 400-500 гривень. Адже потім він спитає: «А за що я заплатив ці гроші»?

З 2007 по 2010 рік Ви були міністром культури. Якби там не було, але це і політична посада. Що вважаєте своїм найбільшим досягненням за цей час, а чого так і не вдалося досягнути?  

– Я ніколи не соромився і соромитися не буду, що я не був членом партії «Наша Україна», але я був активним учасником Помаранчевої революції і об’їхав з Віктором Андрійовичем усю Україну – з Софії виїхали, в Софію повернулися. І моїм найкращим президентом залишається Віктор Ющенком. Міністром я не прагнув бути, бо мене на той час цілком задовольняли масштабні режисерські роботи. Якщо вже і треба було мене робити міністром, то на усю каденцію Віктора Андрійовича. За 5 років ти маєш можливість зробити більше і концептуальніше. А за три неповних роки цього досягнути складніше. Звичайно, культура фінансувалася недостатньо, бо на розвиток жодної копійки не дається.

Чим я горджуся? Перший мій наказ 18 січня 2008 року був про дублювання фільмів українською мовою. Це був революційний момент. Був дуже великий спротив. Крім того, нам вдалося за цей час побудувати Чигиринський музейний комплекс, у Батурині підняти палац Розумовського. Батурин просто помінявся. Багато знайомих, які туди їдуть, потім телефонують і дякують, як це було зроблено. Ми зробили першу чергу музею Голодомору. Власне Голодомор тоді набрав звучання після довго замовчування. Світ дізнався, що це був не просто голод, а геноцид. Ще 2004 року я придумав обряд, за яким досі відзначають сумні роковини в останню суботу листопада.

Дуже багато законодавчих проєктів було. Як політик я бачив, що ми не працюємо правильно у Криму, на сході України. Є така програма, як закупівля книг Міністерством культури, тоді кожна бібліотека Криму та Східної Україні (Донецька, Луганська, Запорізька область) отримала 700 українських книг. У Севастополі ми підтримувати усі українські колективи. У Ялті проводили фестиваль «Лесину осінь», режисером якого я був. Але цього було недостатньо. Тобто політика держави не була спрямована на активнішу українізацію. Але у цих областях бував дуже часто і виділяв більше грошей, ніж західним областям, бо це було обумовлено політично.

Я виробив закон про національний культурний продукт. Його було прийнято пізніше, але перше зерно – що таке національний культурний продукт, було вичленено. Ми зробили фантастичні речі у галузі туризму. Визначили національні маршрути, регіональні. Немало зроблено.

Якщо б Вам зараз запропонували піти у політику, Ви б повернулися?

– Звичайно, вже ні. Тому що мені дуже комфортно в театрі, у мене багато планів і я себе відчуваю маленькою територією. Я часто звертаюся до колективу: «Давайте побудуємо сучасну Україну тут, в театрі. Потім вийдемо на вулиці і будемо будувати там».

Як оцінюєте діяльність нинішнього міністра культури?

– Ще дуже мало часу минуло, щоб давати оцінки. Поки що триває формування самого себе як міністра. Наприклад, у попередника нинішнього міністра Бородянського наче були гарні думки. Я його спитав, хто є гарантом його програми? А тим часом він вже більше не міністр. Мені сьогодні що не подобається і я це не сприймаю –поєднання Міністерства культури та інформації. Очевидно, що більшу ставку робитимуть на інформацію. Тільки у тоталітарних країнах є таке поєднання, особливо в азійських, де відслідковують кожне слово, щоб не образили перших персон держави. Чому у Польщі ніхто ніколи не намагався змінити Міністерство культури і спадщини? У нас було Міністерство культури України, потім Міністерство культури і туризму. Потім йшлося про поєднання з молоддю і спортом. Тепер це Міністерство культури та інформації. Люди добрі, 40-мільйонний народ має право на Міністерство культури України. І не треба нічого додавати, бо це все не туди. Ось тут я можу вступати в дискусію незалежно від того, хто очолить міністерство. Бо так чи інакше його очолить представник тої політичної сили, яка виграла вибори.

Що відбувається з масовою культурою, як вона інтегрується зокрема у театрі?

– З цього приводу у мене написаний підручник «Мистецтво режисеру масових видовищ», за яким викладають в Академії підвищення керівних кадрів у культурі. Насправді, у нас дуже мало наукової літератури, яка б розглядала масову культуру як явище. Колись фонд «Відродження» видав єдину книжку англійського професора Сторі з цієї теми, де охоплено період від витоків масової культури до різних теоретичних течій – від Марксистських до повного несприйняття масової культури. У своєму підручнику я розглядаю масову культуру як явище, від якого ми нікуди не дінемося.

Масовою культурою, звичайно, збивається індивідуальність та особистість. Розумна людина може захиститися від цього. Є два англійських теоретики, чия думка мені імпонує і я її у підручнику розвиваю – коли масова культура позбавлена естетики, то це дуже небезпечно і перетворює нас на інкубатор, але якщо є естетичне начало, то така культура змушує нас думати, мати якусь емоцію. Ось наприклад «Цар Едіп» під відкритим небом, на стадіоні. З одного боку, це Стравинський, класична музика, але зроблена за формою масового видовища. Якщо взяти «Лиса Микиту» ми скористалися абсолютно новою естетикою світла, яка більше притаманна для масової культури – екрани, світло, звук тощо. Для цього ми з Литви запросили навіть художника-постановника. До речі, я доводжу у підручнику, що світло – це не просто технічна сторона художнього образу, вона й  естетична. Світло може створити атмосферу і впливати на сприйняття. Від масової культури ми нікуди не подінемося, але її треба розглядати в естетичній площині. Якщо вона позбавлена естетичної сторони, тоді така масова культура вбиває у нас індивідуальність, особистість, розум, душу, перетворюючи на бездумний матеріал.

– Якби ви не стали актором, режисером, то ким би стали?

– Я б ним обов’язково став.

Оксана ДУДАР

Фото Микити ПЕЧЕНИКА

Дивись.info – https://dyvys.info/2020/10/26/meni-hochetsya-vyjty-z-teatru-muzeyu-i-zrobyty-opernyj-teatr-aktualnym-vasyl-vovkun/?fbclid=IwAR2VW-TDLbWZrQ65Dq2Tpnar5CVO2nQ8nJhBbOa-DuzO5qXTmVKtKIvPiyc