ІМПРЕСІЯ ШОСТА: ГАЛАНТНА. І СЛУЖНИЦЯ і ПАНІ / XVII Міжнародний фестиваль оперного мистецтва імені Соломії Крушельницької

Лілія Назар-Шевчук, музикознавець, кандидат мистецтвознавства, доктор філософії

МУЗИЧНІ ІМПРЕСІЇ  ХVII МІЖНАРОДНОГО ФЕСТИВАЛЮ ОПЕРНОГО МИСТЕЦТВА ІМЕНІ СОЛОМІЇ КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ

ІМПРЕСІЯ ШОСТА: ГАЛАНТНА

І СЛУЖНИЦЯ і ПАНІ

     Не менш яскравою і енергетично “зарядженою” була вже не експериментальна, а прекласична, етимологічна у своєму первинному значенні комічна опера італійського композитора початку XVIII-го століття Джан Баттіста Перголезі “Служниця-пані”, яка і ознаменувала фактичний початок функціонування у Львівському оперному театрі КАМЕРНОЇ ОПЕРНОЇ СЦЕНИ (17.11.2018). Цей “неокласичний” проект був здійснений режисеркою Галиною Воловецькою за участі художника Богдана Лужецького та художниці костюмів Христини Козак, які зуміли блискуче відтворити атмосферу прекласичної доби, котра досконало гармоніювала з вишуканим інтер’єром Дзеркальної зали, що й слугував абсолютно природньою декорацією у цій постановці. “Стилізацією у стилізації” можна б охрестити атрибутику вистави, де звуковий та зоровий ряд отримали насолоду взаємовідповідності у стилі ґалант (при чому в дуже багатьох відношеннях), розкіш і краса якого викликала справжнє замилування і захоплення.

    Створена зовсім молодим композитором, який прожив заледве 26 років (1710-1736), невеличка жартівлива інтермедія-сценка, що була вставним номером до серйозної опери (такі перегри мандрували по різних операх і слугували розважально-відпочинковим антрактом), несподівано стала родоначальницею популярного до сьогодні оперного жанру – opera-buffa, яка ось уже кілька століть прикрашає оперні сцени світу. Пікантна, сповнена жартів і плутанини, комедія Перголезі здобула велетенський успіх по цілій Італії, а згодом і в інших країнах Європи. Не віриться, що ця “опера-цукерочка” у Франції викликала справжню війну з усіма атрибутами тактики та гучними баталіями, яку згодом охрестили в історії музики “війною буффонів”. Точилися гострі (навіть фізичні) суперечки, розгорялися неабиякі пристрасті. Однак сюжет про бідну служницю Серпіну, яка завдяки привабливості та винахідливості здобуває місце під сонцем, одружуючи на собі заможного Уберто – був настільки житейським та втілював мрії стількох дівчат (при чому до сьогодні), що не втратив актуальності до наших днів.

     Блискучий стиль буфонної скоромовки-parlando, віртуозність аріозного ґалантного стилю, прикрашеного (немов фігурними він’єтками рококо) руладами та стаккатними пасажами, витонченість та вигостреність кожної фрази, інтонації,  чистота брильянтової манери співу якнайкраще були продемонстровані Наталією Курильців (Серпіна) та Ігорем Міхневичем (Уберто). Однак, не слід забувати, що напротивагу великій opera-seria з феноменально вишуканим та гіперскладним вокальним стилем bel canto, побутова і часто непретензійна opera-buff ставила до артистів дещо інші вимоги, на першому плані яких виступала характеристичність. І тут акторська гра солістів перевершила сподівання – жваві, бадьорі, мало не акробатичні рухи, міміка, жестикуляція – все це відповідало дещо манірно-театральній стилізації героїв: хитренької дівчинини та буркотливого холостяка. Розіграні мізансцени щоразу викликали щирий сміх у публіки, а що вже найбільш примітною фігурою – то нею став дослівно німий персонаж Івана Борхеса-Самко – служник Веспоне. Високий, дещо вайлуватий та незграбний чолов’яга, який подекуди намагався видобути зі себе якісь звуки – відмінно відграв свою “безголосу” роль, здобувши симпатію глядачів.

    Стрімка, динамічна драматургія, з біганиною, плутаниною, переодяганнями – типовими атрибутами buffa, дуже вдало продумані композиційно-сценічні вирішення (наприклад, розташування оркестру в глибині сцени чи переміщення акторів на верхню акколаду зали), винахідливі ефекти з антуражем, наприклад, стилізованими ампірного типу меблями (їх виносить під італійську увертюру “швидко/повільно/швидко” служник Веспоне, практично розігруючи німу мізансцену) – ці та багато інших режисерських знахідок засвідчують Галину Воловецьку як тонкого та імпозантного сценографа. Цікаві та не занадто “переобтяжені” костюми, в яких актори могли  комфортно рухатися, були виготовлені з пристійних тканин та оздоблені якісною галантереєю – камерна сцена, позбавлена проміжної відстані оркестрової ями, дозволяє розглянути сценічну дію дуже зблизька ( і в цьому – одна з її особливостей). Відомо ж – камерна – означає кімнатна, близько-дистанційна. Та один з найцікавіших костюмів належав… диригентці Ірині Стасишин.

     Опріч того, що вона чудово провела оркестрову партію, навіть подекуди аж заделікатно, очевидно, дався взнаки мало апробований акустично зал, який того дня був переповненим – аншлаг вочевидь частково поглинув оркестрове звучання, диригентка дуже елегантно підіграла загальній ідеї стилізації. Віддаючи належне тонкій, філігранній роботі оркестру-капели, зазначу і захоплення докладною точністю штрихів, чіткістю фразування та дуже добре зрівноваженим і витриманим звуковим балансом. Одягнена у стилізований чорний фрак a la сюртук, розшитий чудовим багатим шитвом золотими нитками та сподні, Ірина Стасишин створила ще й візуальний образ галантного капельмейстера.  Між іншим цілий оркестр виступив з підкресленим нюансом в одязі – всі музиканти були зодягнені в чорне з цікавим акцентом – пишним білим жабо. Можна було б припустити, що оперу давала у Луврі чи Версалі знаменита капела Жан Баттіста Люллі – “24 скрипки короля” Людовіка ХIV або й сам Перголезе провадив цю виставу. До повної асоціації – в руках такого симпатичного красеня-капельмейстера забракло скрипки і смичка, який впродовж кількох століть слугував диригентам за батуту.

     Загалом, постановка такої історично зорієнтованої вистави виводить Львівську оперу на нові магістральні шляхи. І це знов наступний, ще один велетенський “+” до “Українського прориву” Василя Вовкуна, адже цією виставою театр відкриває двері довгожданним сотням оперних шедеврів, які мають абсолютне право на своє звукове життя – це ренесансні, барокові, ранньокласичні – як же хочеться почути і ПОБАЧИТИ! хоч би одну з 90! опер Вівальді, 40! Генделя, 100! Скарлятті,  70! Галюппі і його учня Бортнянського, який був не самотнім серед анексованих російською імперією українців – оперних композиторів – Івана Соколовського,  Степана Давидова, Степана Дехтярівського…