XVII Miedzynarodowy Festywal muzyki operowej imienia Salomei Kruszelnitckiej

Aktualności

Zawsze bądź pierwszymi, którzy wiedzą o wydarzeniach w naszej operze

Інтерв’ю з видатним українським диригентом Володимиром Сіренком

Przepraszamy, ten wpis jest dostępny tylko w języku Ukraiński. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

«Диригент у театрі керує всім…» 

https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/dyrygent-u-teatri-keruye-vsim

Під завісу минулого року в музичному житті України відбулися дві важливі події, які є визначними для національної культури, — про це розмова з видатним маестро Володимиром Сіренком
12 січня, 2018 – 11:47 
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Ідеться про III Міжнародний конкурс диригентів імені славетного українського маестро Стефана Турчака (він мав відбутися ще 2014-го, але кілька разів із різних політично-економічних причин відкладався) і постановку фолк-опери «Коли цвіте папороть» нашого сучасного класика Євгена Станковича у Львівській національній опері (прем’єру твору було заплановано ще на 1978 рік у Палаці «Україна», але після генеральної репетиції заборонено комуністичною владою: як стало відомо пізніше, тому, що кремлівські бонзи злякалися відвертої та потужної національної ноти твору).

Враження про знакові мистецькі події наша газета писала наприкінці минулого року («День» № 222-223 за 8—9 грудня: «Магія та харизма диригента» — і № 229 за 19 грудня 2017 р.: «Папороть» розквітла… взимку і через сорок років!»).

«День» мав розмову з безпосереднім учасником обох акцій — одним із провідних українських диригентів Володимиром СІРЕНКОМ.

«ЧАСОВА АРКА»

— Пане Володимире, почнемо з постановки фолк-опери «Коли цвіте папороть». Унікальним є сам той факт, що вона нарешті набула сценічне життя. А оскільки ви не раз виконували фрагменти цієї музики, здійснювали записи (під вашою орудою твір вперше прозвучав у повному обсязі в концертному варіанті на фестивалі «Музичні прем’єри сезону-2011»), то логічно, що саме вас запросили бути диригентом-постановником цієї вистави. Якими є ваші особисті враження від того, що вийшло?

— Начебто просте запитання… Щось вийшло! А що саме, то це ви — слухачі, музикознавці, — мусите говорити, бо ми (маю на увазі постановників) — люди зацікавлені, тут об’єктивності з нашого боку немає.

— Я багато разів слухала окремі номери опери в концертах, записи, була присутня на прем’єрі її концертного виконання з Хором ім. Г. Верьовки (це було вражаюче!). Мушу визнати: суто музично, темброво, інтонаційно це вийшло, немов два різних твори!

— Правильно! Є дві редакції. Перша — оригінальна, та, що задумувалася від початку і була зроблена для Хору ім. Г. Верьовки: це народні голоси, тональності, які підходять для них і виявляють усі їхні звукові переваги. Академічний хор у цих тональностях взагалі не звучить. Анатолій Авдієвський (світла йому пам’ять!) ввів у народний хор групу академічних жіночих голосів, що дало змогу значно розширити репертуар і темброві можливості хору загалом. А тут — друга редакція для академічного хору. Були підвищені тональності у тих частинах, де задіяна жіноча група хору, бо там, де співають чоловіки, в цьому не було потреби. Особливо змінилася картина «Купало». Звісно, академічний хор не може співати в такій манері, як народний, грудним співом. То ясно, що колорит вийшов інакший. Але музика — абсолютно та сама. Тож до цього так і треба ставитися — як до двох різних самостійних редакцій.

— Редакцію робив Євген Станкович?

— Так! Було дещо змінено оркестрування у зв’язку з підвищенням тональностей хору, а також хорове аранжування. Ми включили з першої редакції три сольні сцени Ніни Матвієнко. Запросили її до участі у прем’єрних показах. Це свого роду часова арка між першою постановкою та нинішньою. Надалі тональність цих сцен буде піднято, і співатимуть академічні солістки Львівської опери, як передбачено в другій редакції твору. Коли ж говорити про опус у цілому, то це — номерна структура, де кожен номер має назву. Євген Станкович як симфоніст об’єднав їх за допомогою принципів симфонічного розвитку. Це, зокрема, система лейтмотивів, яка цементує всю музичну тканину. Але режисер-постановник вистави Василь Вовкун попросив дозволу в автора зробити так, щоби перша дія була суто купальська…

— Тобто він змінив порядок дій?

— Не зовсім. В оригіналі перша частина козацька — героїка, друга — купальська, а третя — вона йде всього 20 хвилин, там такі номери: «Байда», «Морозенко», великий гопак, «Благослови, земле» та фінал. Василь Вовкун першу і третю дії — героїку — об’єднав у велику другу дію.

«ЧИМ Є МУЗИКА В МУЗИЧНОМУ ТЕАТРІ?»

— І увертюра з’явилася…

— Ну, це, радше, вступ до опери. Там музика Козачка із балету Євгена Федоровича «Ніч перед Різдвом», тільки тему трьох п’яних кумів ми замінили на лейтмотив Майдану Запорізької Січі — головний в опері.

— Це було зумовлено суто постановочними потребами?

— Так! Люди заходять до зали, їх треба налаштувати на дійство. Інші відмінності не є принциповими. Бо, скажімо, 2010 року Олег Ніколаєв у Дніпрі здійснив постановку балету «Колиска життя» на музику фолк-опери «Коли цвіте папороть». Там він разом із диригентом Юрієм Пороховником вільніше повівся з текстом — були переставлені номери, зроблені купюри, а також з’явилася музика Станковича з інших творів. Ту постановку я назвав би «на тему «Цвіту папороті», хоча Євген Федорович — такий лояльний автор, що дозволив це.


ФОТО ПАВЛА ПАЛАМАРЧУКА

Що ж до першооснови, то я хотів би поговорити ось про що. Ми часто забуваємо про те, чим є музика в музичному театрі. Інколи в статтях, радіо- і телепередачах за розмовами про світло, костюми, декорації губиться першооснова, першоджерело, а саме — музика. Грамотний режисер завжди відштовхується від музичної структури, від неї вибудовує сценічну драматургію. І тому, коли кажуть, що в певній виставі оркестром диригував такий-то і все, — це абсолютно неправильний підхід. Адже диригент у театрі керує всім: солістами, хором, оркестром, балетом тощо. У серйозних оперних виставах головним є диригент — та людина, яка тримає за ниточки весь спектакль, і дуже багато, якщо не все, залежить саме від нього. Тому й кажуть, що постановка «Катерини Ізмайлової» в Київській опері — це насамперед Костянтин Симеонов, «Отелло» Верді — Стефан Турчак. Зрозумійте! Я не прагну когось вивищити, а просто хочу захистити професію оперного диригента. На жаль, іноді доводиться пояснювати, навіщо взагалі твоя професія потрібна…

— «Коли цвіте папороть» у Львівській опері ні в кого не залишила сумнівів щодо визначальної ролі у ній музики — це була саме та основа, на якій усе трималося. Вважаю, що ви як диригент-постановник провели її практично бездоганно, про що й сказала вам одразу після прем’єри. Проте складний організм вистави твориться командою. Як вам працювалося з цією постановочною групою?

— Легко! Усе робилося в досить стислі терміни. Звісно, потрібно було розставити музичні акценти, Василь Вовкун вирішував питання режисури, художник Тадей Риндзак — проблеми художнього оформлення, з хором працював Василь Коваль, зі світлом — Дмитро Ципердюк, Артем Шошин і Сергій Наєнко — з балетом за костюми відповідала Ганна Іпатьєва. Це все об’єднувати було не просто, навіть тяжко. У нас не було 50—60 репетицій. Але мені здається, що все вийшло. Як — то інша справа, комусь може подобатися, комусь ні.

До речі, це в мене виникла ідея постановки ще 20 років тому. Ми з Василем Вовкуном зустрічали разом Новий рік. Тоді я й сказав йому, що є така колосальна нереалізована робота Євгена Станковича. Я його «отруїв» цією ідеєю. Через десять років з’явилася друга редакція твору. Бо Вовкун планував із Василем Василенком поставити це в Донецькій опері…

— Львівський оркестр для вас новий?

— Раніше з ним не працював. Музиканти хороші, все ретельно вивчили. Велику допомогу надав Юрій Бервецький. Він провів усю підготовчу роботу.

— Твір непростий і є певним пробним каменем для театру.

— Там є що пограти. Сучасні партитури складні. Не скажу, що Верді — це легко, але то інакше.

— Мені видалося, що перша дія вийшла більш цілісною з драматургійного погляду, ніж друга.

— Так! «Купала» написана як ораторія. Кажуть же, що це — свого роду українська «Карміна Бурана». Вони йдуть, немов окремий твір: Людські, Русальні, Відьомські й Завершальні Купала. Це все майстерно вибудовано на одному диханні. А от у другій дії інакше розставлені акценти. У ній не слід шукати типової оперної драматургії.

«МАЙДАН — ЦЕ ВЖЕ НЕ ТАК НЕДАВНО Й БУЛО…»

— А як ви ставитеся до дещо прямолінійних аналогій з українськими подіями 2014 року на сцені? Шини, камені…

— Знаєте, мене це не збентежило, ба навіть сколихнуло. Майдан — це вже не так недавно й було… Утім, якщо існують проблеми стосовно деталей постановки, то їх завжди можна залагодити. І режисер Василь Вовкун, і балетмейстери, я впевнений, із розумінням до цього поставляться. Або нехай уже інші режисери, виконавці, диригенти щось удосконалюють, змінюють, відтворюють… Ми свій крок зробили.

— На нього теж потрібно було мати сміливість, а також певну фінансову складову, яку генеральний директор — художній керівник Львівської опери Василь Вовкун віднайшов, — адже виставу поставлено за гроші, зароблені театром. Честь і хвала за це йому! Планується показувати оперу щомісяця у Львові й у перспективі возити її по Україні. Хто це робитиме?

— Якийсь час я їздитиму до Львова, а потім долучиться Юрій Бервецький.

«КОНКУРС ВИЯВИВСЯ НАЙБІЛЬШЕ КОНКУРЕНТНИМ, АНІЖ УСІ ПОПЕРЕДНІ»

— Тепер хочу змінити тему. Маю на увазі довгоочікуваний III Міжнародний конкурс диригентів імені Стефана Турчака. Ви були членом журі всіх минулих конкурсів. Яким вам видався цьогорічний порівняно з попередніми?

— Ви здивуєтеся, але, на мою думку, цей конкурс виявився найбільше конкурентним, аніж усі попередні. Мені дуже сподобався ізраїльський француз чи французький ізраїльтянин Гаддієл Домбраунер, а також румуно-турецький представник Артун Хойнік, котрі посіли перше й друге місця. Українців, які пройшли до третього туру, я добре знаю: Івана Чередниченка, Назара Якобенчука, Михайла Вандаловського. Це досить успішні хлопці. Особливо Назар та Іван. Дай, Боже, щоб кар’єра в них склалася, бо часто буває, що кар’єра і талант не йдуть паралельно. Щодо Гаддієла, то вперше за п’ять конкурсів збіглася думка журі й оркестру! Завжди було інакше. А тут оркестр більшістю голосів віддав симпатії першій премії. Для мене це — знак, що ми судили правильно, чесно, об’єктивно.

— Взагалі Національному симфонічному оркестру України — честь і хвала. Адже витримати такий марафон непросто…

— Оркестранти були готові до цього. То для нас була справа честі.

— А як щодо української диригентської школи?

— Знаєте, я до цього дуже спокійно ставлюся. Можна мати будь-який диплом — Московської, Київської, Празької, інших консерваторій, але постає єдине запитання: ти вмієш диригувати чи ні? Візьміть кожного видатного диригента — от вам школа! Аббадо, Караян чи хтось інший…

— Чи є потреба в конкурсах диригентів?

— Однозначно, так! Вони дають можливість заявити про себе конкурсантам: це і спілкування, і розуміння того, що відбувається в диригентському середовищі, принаймні серед молоді, — то все дуже добре! Інколи тебе помічають і навіть можна отримати роботу.

— Один із лауреатів — ваш учень Назар Якобенчук. Він за першою освітою вокаліст?

— У нього дуже вдала комбінація в освіті. Вінницьке музичне училище він закінчив як скрипаль, Київський національний університет культури і мистецтв у Наталії Кречко — як хормейстер, паралельно навчався сольного вокалу, наприклад, у деяких моїх проектах брав участь як вокаліст. У моєму класі симфонічного диригування в Національній музичній академії України закінчив магістратуру та аспірантуру.

«ЗІБРАТИ ЗВУК»

— Для диригента дуже важливо знати специфіку інших музичних професій. Він має грати чи не на всіх музичних інструментах…

— Так кажуть, але цього не буває. Лише легенди ходять про диригентів, котрі грали на всіх інструментах.

— Диригентів не так багато, і цю рідкісну професію жартома називають «поштучною». Сформулюйте, будь ласка, якими рисами має володіти диригент?

— Не можу відповісти однозначно. Що тут виділиш: бути вольовим, але при цьому глухим? Мати надзвичайний слух і бути абсолютно непристосованим у мануальному плані? Це — комплекс. Воля, лідерські якості тощо. Має бути так званий розпластаний слух диригентський… От ви берете на фортепіано акорд, і він компактно звучить. А взятий оркестром акорд звучить на площині, бо він так розташований! Зібрати звук — нелегке завдання, оскільки інтонація іде від різних інструментів та в різних напрямках. Можна мати абсолютний слух і не чути, що грає оркестр. Ви розумієте, що відрізняє генія від пересічної людини? Це — щось незбагненне! От ми згадуємо Стефана Турчака. Як йому це вдавалося? Яким чином він міг від першої до останньої ноти на одному диханні провести того самого «Бориса Годунова» або «Катерину Ізмайлову»? У нього був унікальний дар музичного драматурга. Це те, що не вдавалося нікому з наших диригентів.

— Кажуть, у Турчака були якісь нетипові диригентські рухи, дивна міміка, він був дуже експресивним…

— Так, особливо замолоду. Я з 1980 року в Києві, то вже застав Стефана Васильовича більш поміркованим, академічним. Я думаю, що відчути й передати архітектоніку твору — бодай на підсвідомому рівні, — ти не зможеш просто так. А він це умів. Він управляв часом! Я пам’ятатиму його все життя…+

Наступні покази вистави «Коли цвіте папороть» відбудуться 2— 4 лютого у Львівській опері.

Ольга ГОЛИНСЬКА, музикознавець
Рубрика: 
Газета: