Новини

Завжди дізнавайтесь першим про події в Нашій опері

Заслужена артистка України Світлана Мамчур – про творчість і особисте життя.

«Мені щастило на людей, завдяки яким я стала тим, ким є»

Ще студенткою Львівської консерваторії Світлана Мамчурспівала в одному з найкращих театрів Європи – у Львівській опері. На одному з академконцертів її драматичне сопрано почув головний диригент Оперного Ігор Лацанич і запросив Світлану на роботу. У її трудовій книжці за 27 років лише один запис – солістка Львівської опери. У своєму рідному театрі відсвяткувала і ювійлений день народження. А півтора року тому в особистому житті співачки сталися зміни. Про любов до співу, концерти у зоні АТО і коханого чоловіка Світлана Мамчур розповіла в ексклюзивному інтерв’ю журналісту “ВЗ”.

— Пані Світлано, ви відсвяткували поважний ювілей. Оглядаючись назад, можете з певністю сказати, що здійснилися усі ваші мрії і ви виконали усе те, що було заплановано?

— Основні мрії мого життя здійснилися: я стала оперною співачкою і працюю в одному з найкращих театрів Європи. Виконую багато партій. А це велике щастя – робити те, що любиш. Можливо, хтось тільки мріє про таку кар’єру, а у мене все це є. У житті мені також пощастило – у мене чудова родина, дорослий одружений син.

— Життя оперної співачки не таке вже й легке, як нам видається на перший погляд.

— Мені у житті пощастило на людей, завдяки яким я стала тим, ким я є. Насамперед це мої батьки, які зробили все для того, аби я навчалася співу. Перший мій викладач з вокалу, Поліна Скібінська, зліпила з мене співачку. Після її школи не треба було перевчатися постановки голосу, що є дуже важливим для співаків. У консерваторії мене вчила Марія Байко – талановита співачка, котра завжди хотіла, щоб її студенти співали краще, ніж вона. І хоча ми розуміли, що це неможливо, проте старалися тягнутися до її рівня. А коли була студенткою, у Львівську оперу мене запросив на роботу головний диригент театру Ігор Лацанич. Уявляєте, студентка консерваторії співає на такій сцені?!

— Співати перші партії щастить одиницям. Звісно, усі не будуть примами театру. Адже у театрах іде боротьба за головні ролі і в лідери вибиваються лише одиниці…

— Боротьба за місце під сонцем є у кожному колективі. І це не обов’язково має бути театральний. Мій шлях був поступовим. Я також не починала з великих партій, а з другорядних. Але багато працювала, бо мріяла про таке майбутнє. У нашому колективі нема ненависті, тут усі приязно ставляться одне до одного. Звісно, що є суперництво, але воно здорове, а не підкилимне і брудне.

— Складна доля артиста?

— Складна. Багато залежить від стану здоров’я. Особливо у співаків. Який стан здоров’я, так і звучить голос виконавця.

— Можливо, під час вистав траплялися казуси чи неординарні ситуації?

— Зі мною жахливих казусів не було, бо ніколи не падала під час вистави спідниця з мене, як це було в однієї співачки. Також мені пощастило не заплутатися у пишних довжелезних артистичних спідницях… Але був випадок, коли в один момент я раптом забула свою партію. Не те що слова, а й мелодію! У такий момент життя перебігає перед очима і здається, що настав кінець світу. Пригадую, ми були на гастролях в Іспанії. Була восьма – остання вистава нашого туру, усі були страшенно втомлені. Від втоми у мене в голові щось “відключилося”. Коли настав час моєї арії Мікаели у “Кармен”, стою і розумію, що не пам’ятаю жодного слова. Оркестр грає, диригент мені показує, що маю вступати, а я стою як вкопана. Здалося, що мене усю залило холодним потом… За секунду усе наче увімкнулося, і я почала співати. Що це було – не можу пояснити. Але це так страшно!

— Що вас повертає до роботи після втоми? Якому відпочинку надаєте перевагу?

— Після кожної вистави, кожного концерту під душем вдома змиваю зі себе увесь негатив. Вечеряю, а тоді лягаю спати. Наступного дня лише їм і сплю. Тільки так можу відновити сили. Коли є більше часу, люблю відпочивати на морі.

— Окрім того, що ви солістка оперного театру, їздите зі сольними концертами у зону АТО.

— Це не зовсім сольні концерти. Ми з Віктором Миколайовичем (чоловік Світлани Мамчур. – Г. Я.) та іншими музикантами та артистами різних жанрів їздимо на схід і даємо благодійні концерти. Чи страшно туди їздити? Страшно. І не лише через усвідомлення того, що в Україні йде війна, а насамперед того, що ті хлопці, які сьогодні сидять і слухають наш концерт, завтра уже можуть не бути живими. Але наснаги нам надає те, з яким задоволенням вони слухають наші виступи. Їм це потрібно. Іноді ми буваємо дуже близько від межі бойових дій, але мені не страшно, бо поруч – Віктор. Надійне плече, моя охорона і мій тил.

— Ви з дитинства знали, що станете співачкою?

— Попри те, що співала мало не з пелюшок, артисткою не мріяла стати. Те, що я можу співати, моїй мамі сказала музичний керівник у дитячому садочку. Мама відвела мене до музичної школи. Здійснилася її мрія – мама хотіла, щоб ми з молодшою сестрою мали музичну освіту. Але і там я не вчилася вокалу, а гри на фортепіано. Продовжувати займатися музикою більше бажання не було. Коли закінчувала школу, готувалася до вступу у медінститут. Хотіла бути хірургом. Але випадок звів мене знову з музикою. Завідувач кафедри з вокалу з музичного училища прийшов у нашу школу з пропозицією: у кого є музичний слух, але нема музичної освіти, може прийти на прослуховування у музучилище. Мене це запрошення не дуже вразило, зате моя подруга запалилася ідеєю стати співачкою і попросила мене піти з нею заради підтримки. Я чекала у коридорі, аж раптом вийшов той самий викладач і почув, як я розмовляю своїм низьким голосом. Запитав, чи співаю, і запропонував заспівати комісії. Мої переконування, що я не готувалася, не бралися до уваги. Заспівала “Чом ти не прийшов…”. Він погодився зі мною позайматися, але я не отримувала задоволення від цих занять. Якісь неприємні відчуття були у горлі. Але завдяки моїй мамі у мене з’явився викладач з вокалу – Поліна Скібінська, яка займалася зі мною три роки, бо я за першим разом так і не стала студенткою Львівської консерваторії.

— Ваш син – уже дорослий. Його дитинство минуло за лаштунками Оперного театру?

— У нього було нормальне дитинство. У нас були і бабусі, і прабабусі, які пильнували за моєю дитиною. Якби моєму синові подобалася опера, звісно, він би був постійно на репетиціях і концертах. Але він не переносив голосних звуків, закривав вуха.

— Це той випадок, коли природа на дітях відпочиває?

— Він не став співаком, хоча й має чудовий голос і гарний слух. Він закінчив факультет журналістики, а тепер отримав другу освіту як спеціаліст в ІТ-технологіях.

— У вас – нове кохання. Це вам допомагає у творчості чи, навпаки, відволікає від серйозної роботи?

— Дуже допомагає. Вік­тор – диригент, у нас багато спільного. Ми познайомилися під час поїздки в АТО.

— Чим Віктор Миколайович підкорив ваше серце?

— Ми йшли довго одне до одного. А коли Бог дає людям шанс зустрітися, складаються усі пазли. Віктор красиво залицявся і дуже наполегливо. Рішуче був налаштований. Спочатку ми жили на два міста, а пізніше Віктор перебрався з Києва до Львова. Заради мене. Зараз Віктор викладає у музичній школі і керує оркестром “Львівська камерата”.

До розмови долучився чоловік Світлани Мамчур – Віктор Пащенко:

— Півтора року тому ми поїхали з концертом у зону АТО і запросили Світлану заспівати з оркестром. Попри те, що я вчився у Львівській консерваторії, ми раніше не зналися. Неодноразово чув, як співає Світлана. А коли ми зустрілися перед репетицією, з першим поглядом у моє серце влучила іскра. Це таке відчуття, яке дається, мабуть, раз у житті. Вдячний долі, що звела мене з чудовою людиною і жінкою. Хто це хоч раз у житті відчув, той мене зрозуміє.

— Пані Світлано, як сприйняв ваш син новину, що у мами з’явився інший чоловік?

— Спротиву з його боку не було. Навпаки, поставився з розумінням. Мабуть, через те, що сам вже одружений і розуміє, що таке жити з коханою людиною. І такого ж побажав мені.

— Яка ви господиня?

— Я відповім на це запитання замість Світлани, – каже пан Віктор. – У неї всі страви смачні. Що б не приготувала, усе неперевершене. Навіть, на перший погляд, найзвичайніша страва – красиво оформлена і за смаковими якостями не поступається ліґумінам. Думаю, якби вона не стала відомою оперною співачкою, могла б відкрити власний ресторан. Світлана не лише прекрасна людина і неймовірно талановита співачка та прекрасна господиня. Вона – ще й дуже смілива. Коли ми поверталися після концерту з Волновахи, потрапили під обстріл. У нашому автобусі їхали жінки і чоловіки. За 300 метрів від автобуса тричі вибухнуло. Було ще кілька пострілів над автобусом. Я, як колишній полковник, до таких ситуацій ставлюся стримано. Народ в автобусі і плакав, і верещав. А Світлана героїчно сиділа мовчки, жодного разу не закричала і не ойкнула. Про те, що їй страшно, говорили тільки її очі. Це свідчить і про її велику внутрішню силу.

— Пане Вікторе, ви часто даруєте Світлані квіти?

— Останні півтора року я після кожної вистави отримую фантастичний букет троянд від Віктора, – не дала відповісти чоловікові Світлана. – Цей букетно-цукерковий період у нас триває й досі. Сподіваюся, так буде завжди…

Фото з особистого альбому Світлани Мамчур.

Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/interview/208899-meni-shchastylo-na-liudei-zavdiaky-iakym-ia-stala-tym-kym-ie