Новини

Завжди дізнавайтесь першим про події в Нашій опері

Принцеса Турандот? Ні, рабиня Лю!/ “Музика” український інтернет-журнал, Юрій Чекан

Львівська опера вчергове порадувала та здивувалаПорадувала повноцінною прем’єрою у ковідні часи. Здивувала динамічністю еволюції.

У рамках «Українського прориву» Василя Вовкуна тут нині поставлено «Турандот» Джакомо Пуччині – одну з тих 144 опер, які становлять стандартний репертуар світових театрів.

Чи не найсильнішою стороною проєкту Вовкуна є його комплексна природа. Досконалий менеджмент (організувати творчий процес в умовах локдауну – справа майже нереальна); міжнародний склад постановочної групи (Україна, Польща, Італія, Аргентина, Греція); максимальне використання власного ресурсу (усі солісти свої). А ще – чудові інформаційні матеріали, що посилюють у слухача відчуття причетності до мистецької події. Тут і демонстрація перед виставою унікальної завіси «Парнас» із роз’ясненням алегоричних мотивів композиції Генріха Семирадського, і стильний тримовний буклет-альманах із грунтовною просвітницькою статтею про оперу та розкішними фотографіями.

Усе це – ознаки створення оригінального мистецького продукту. Не просто прем’єри (так, першої «Турандот» у Львові за всі роки існування театру), а ще однієї цеглинки у будівлю міського театрального життя – і після закінчення карантинних обмежень цікавої туристичної атракції столиці Галичини.

Належність львівської «Турандот» до глобального проєкту провокує до зіставлень і порівнянь – насамперед з іншими ланками «Українського прориву».

Чи бачимо ми тут унікальну режисерську концепцію – таку, наприклад, як у «Лоенгріні», де саме режисерська робота є наріжним каменем вистави, де саме режисерське бачення опери провокує численні алюзії і формує значимі для розуміння постановки контексти? Скоріше ні. «Турандот» поляка Міхала Знанецького – досить традиційна в режисерському плані вистава. Статуарність поєднується тут зі звичними мізансценами; спроби подолати статичність втілюються у численних хореографічних епізодах. Найвдалішим рішенням режисера, думаю, було виведення хору за межі дієвого сценічного майданчика, «розчинення» його в глибинах ар’єрсцени.

Вистава дуже яскрава візуально – як за сценографією (італієць Луїджі Скольйо), так і за світловим рішенням (поляк Даріуш Альбрихт та українець Олександр Мезенцев), і за костюмами (полька Малгожата Слоньовська). Така візуальна домінантність, властива всій сучасній культурі, є відмінною рисою чи не всіх вистав «Українського прориву» – від «Цвіту папороті» до «Лиса Микити». Тотальний романтичний орієнталізм Пуччині гарно резонує із пишними імператорськими шатами, уніфікованістю теракотових воїнів, яскравою барвистістю китайських парасольок.

Усе це радує. А що ж приємно здивувало?

 

Хормейстер Вадим Яценко, диригент Іван Чередніченко

Насамперед музичне втілення. За великим рахунком, успіх вистави – великою мірою успіх диригента-постановника Івана Чередніченка. Оркестр Львівської опери не впізнати. У нього з’явилися вельми пристойний звук, баланс оркестрових груп і динамічні градації. Значно виріс і хор. Відповідно, партитура Пуччині була прочитана тонко і точно.

Лю – Людмила Осташ

Якщо говорити про солістів, то на прем’єрі 11 грудня абсолютною зіркою була Людмила Осташ у партії Лю. Її «Signore, ascolta!» й передсмертна «Tu, che di gel sei cinta» стали справжньою окрасою вистави. Калаф (Ігор Шевчук) провів партію достойно; знаменита «Nessun dorma» прозвучала у нього дещо камерно.

Турандот – Людмила Савчук

Основа італійської опери – бельканто. І вокальні амплуа солістів тут не можуть бути приблизними. Або – або. Для співачки, якій пасують ролі патетико-героїчного плану, яка звикла до форсованого звука та плакатного пафосу, партія холодної принцеси Турандот становить дуже складне завдання, подолати яке маститій Людмилі Савчук було непросто.

Калаф – Ігор Шевчук

Нарешті, last but not least. Чи не найцікавішим (і дуже переконливим) моментом львівської «Турандот» є завершення опери. Як відомо, Пуччині твору не дописав – і постановники вирішили не виконувати загальноприйнятий фінал, скомпонований Франко Альфано. Опера закінчується смертю Лю – і ретроспективно всі сюжетно-драматургічні акценти й мотивації набувають нового сенсу. Жодного гепі-енду, жодного прославлення життя й любові. Примха Калафа запаралелена з упертістю Турандот – який їхав, таку здибав. По-справжньому не кохає жоден із них. Натомість щиро кохає Лю. І, стикнувшись із фатальною байдужістю, гине. Чим не романтична колізія трагічного протистояння особистості й загалу, палкого почуття і холодного фатуму, життя та смерті?

Оперна культура країни визначається, на моє переконання, не так вершинними досягненнями столичних театрів, як станом справ у нестоличних трупах. Львівська «Турандот» укотре довела: оперний процес в Україні йде. І Львівська опера є його ключовим локомотивом.

Юрій ЧЕКАН

Фото – Руслан ЛИТВИН

http://mus.art.co.ua/pryntsesa-turandot-ni-rabynia-liu/