News

Be first to know about events in out Opera

Від простого тризвуку до музичного авангарду: прем’єра опери «Лис Микита» Івана Небесного

Sorry, this entry is only available in Ukrainian. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Дзвенислава Саф’ян (м.Київ)  https://bit.ly/2vakEY2

Цілісне дійство призначене для сімейного перегляду, захопило велику кількість уваги та відзначилось резонансом – від банерів ген-ген у Києві до реклами у соціальних мережах. Три дні поспіль – 21, 22 та 23 лютого опера Івана Небесного за однойменною поемою Івана Франка збирає повну залу.

 

Львівський театр, власне, утримує пальму першості серед українських мистецьких осередків за кількістю та якістю прем’єр – феєрії «Коли цвіте папороть» Є. Станковича, опери «Лоенґрін» Р. Вагнера, «Пульчинела» та «Весна священна» І. Стравінського, комедій «Директор театру» В.А. Моцарта і «Ключ на бруківці» Ж. Оффенбаха. Велика заслуга у цьому є і режисера-постановника, лібретиста «Лиса Микити» та за сумісництвом генерального директора-художнього керівника театру Василя Вовкуна.

За словами композитора, музична мова твору коливається в залежності від сцен «від простого тризвуку до авангардної алеаторики». Алеаторику, втім, вже давно відкинуло на задвірки авангарду. Однак, справді, втілення твору Івана Франка із його безліччю підтекстів та ліній сюжету – справа не з легких. Та сталева безкомпромісність правил, що працюють на спрощення компонування такого синтетичного жанру, як опера, гласить: клеєм благим хай послужать лейтмотиви! 21 лютого зал із тремтінням чекав їхньої появи. Вуйко Вагнер, гордовито сидівши на тетратроні, завмирав би щоразу, почувши тутешні дві (із найбільш повторюваних та розпізнаваних) музичні характеристики-символи. Перший із них – лейтмотив Лева чи правосуддя, що нагадує всім добре відому «O Fortuna» із кантати «Carmina Burana» Карла Орфа. Це не характер, не хорове фортисимо, а буквально ноти, трохи переінтоновані: і якщо це алюзія, вміло використана і повторена множинну кількість разів, то чи достатньо такої алюзії у принципово новому, свіжому, потенційно комерційно успішному творі? Ритми її навіюють згадку про «GAZ-оперу» Іллі Разумейка та Романа Григоріва, та неймовірної виразності використання вірша Павла Тичини «Партія веде». І чи підтверджується пост-постромантична спрямованість твору 2020 року чудесно мелодійною арією Лисиці (єдина її вокальна з’ява у виставі), незбагненним чином споріднена, наприклад, із початком приспіву хіта Костянтина Мєладзе «Мєтєль»? Якщо комерційність і передбачає прогнозованість настроїв та афектів для настроїв, то творча совість хоча б мала викликати потуги індивідуальності.

Пісенність, куплетна форма, яку використав Іван Франко, відібравши шмат хліба у лібретиста, зумовила і номерну структуру, рушієм якої стали нещадні шестерні рондо Небесного: розпочавши з сцени суду як рефрену та підступів Лиса Микити у поборництві своїх ворогів Ведмедя Бурмила, Кота Мурлики та Вовка у якості епізодів, композитор явно збився із рахунку, адже прослідкувати лейтмотив №1 у хору та невигадливі, дещо коломийкові тоніко-домінантові зв’язки лейтмотиву №2 (умовно “хитрощів” Лиса) було аж надто реальним завданням. Постійні повтори, про які товкмачать дітям у школі, ніяк не потрібні для запам’ятовування простих інтонаційних споруд, що тут не отримали такої репрезентативної перспективи. Передфінішний хор мавп виявився не хором мавп, а цілою оперою на repeat-лад.

Поступово, з кожним епізодом композитор включав новий фольк-інструмент до гурту-оркестру. Чудовою знахідкою виявилась трембіта, а особливо виконавець на ній – Ігор Мацелюх. Де-не-де майоріла легка сріблинка дримби, поважність колісної ліри, дитятко Микити на сцені було із бандурою, а для апофеозного фіналу І. Небесний приберіг екстравагантні цимбали. Біда тільки, що сконструйована модель пап’є-маше “розкласти по місцях і натиснути play” не працює так для людського вуха, яке миттєво ловить уїдливі повтори.

Справді, різні сторони образу чарівно приємного Лиса – і улесливість, і акторство, і виклик системі – позначені різними музичними засобами: подекуди гуцульським ладом, часом релігійною монотонною декламацією або танцювальними народними вивертами.

Варто відзначити інструментальні “вкладки” та допомогу комбінацій ctrl+v: трепетне тремоло струнних, навантажене відомою печаттю минувшини; перед важливою подією, такий же часто використаний тривожний дзвін після настання цієї події.

Чарівливий пафос, пишноту вистави все ж не затьмарив вокал. Підбір акторів справді зіграв важливу роль: харизматичного Микиту доручено Олегу Лановому, сум’ятного Лева – Юрію Шевчуку. Крім того, надзвичайно оригінальним був підбір їхніх костюмів, за що окрема подяка Галині Іпатьєвій. Загалом без них,  вигадливого світла (Арвідас Буйнаускас) і рідкісної хореографії (Марчелло Алджері) тільки з початковим натяком на контемпорарі все дійство було схоже на п’єсу драматичного театру, для яких часто музику пише і композитор цієї опери. Хороша акторська гра, успішне виконання речитативів, на яких покладено вагу усього тексту, який не достатньо “лягав” на музику – ознаки театру не насамперед музичного. Фоновість популярних мелодій, купа вокальної речитації, прикритої таблицею “сучасна музика”, звичні з ХІХ столітті звороти. А насправді, під час перегляду турбує: чому тільки котові наказано репліки “мяу”, і ситуативно цапові “беее”, а всіх решта звірів обділено?

Ну і серйозно: чим доповнить світлове шоу художня сторона опери, музична складова? Чи мають право на життя такі пропорції шоу/звуку? Небесні мерехтливі світлячки – чудове доповнення, а не основа… Як було б без видовищної 3D-підмоги?

Опера, безумовно, варта своєї анонсованої уваги. Актуальність ідей, висловлених невмирущим генієм Франка не викликає сумнівів. Як і чари дотепності, доброта винахідливості, глибокий сенс, що точно піддається і дітям, і дорослим. Адже кожен з нас інколи такий Микита…

Фото – Руслан Литвин