Музичний салон

SALOMEA

Dedicated to Solomiia Krushelnutska
SALOMEA
60 Minutes.

“Salomea” is a mystical drama based on the poetry of Nataliia Davydovska and devoted to Solomia Krushelnytska

Creators:

Director – Halyna Volovetska

Artist – Yaroslav Bryn

Costume designer – Oksana Zinchenko

Choreographer – Sergij Nayenko

Sound engineer – Andriy Pryshlyak

Concert Masters – Natalia Peleh, Maryana Samotos

Cast:

Solomia Krushelnytska (Figure) – Halyna Ryba

Solomia Krushelnytska (Voice) – Lubov Kachala,  Ludmyla Ostash

Time – Basyl Kohut, Pavlo Tur

The performance includes ballet dancers

Nataliia Davydovska (1953-95) is a Ukrainian poetess. She graduated from Philology Faculty of Ivan Franko Lviv University and from Literature Institute named after Gorky (Moscow). She is the author of the collections of poetry: “Eyewitness”, “Bird Grove”, “My Cities”, “Born in December”, “Garden of Eternity”, “Frescos” (selected). The idea of ​​the poem about Solomia Krushelnytska, the prominent Ukrainian opera prima donna of the end of the 19th and the beginning of the 20th centuries, is expressed in the words:

“The life of the artist is a brilliant myth,

And the truth comes after, the truth is in immortality.”

 

 

Libretto

Наталія Давидовська
ГОЛОСИ
кінодійство, присвячене пам’яті
геніального голосу Саломеї Крушельницької
Почнемо з дощу – це образ часу, що пов’язує прозорими пасмами води одухотворений космос і обезлюднену землю.
Мокра, вичовгана до блиску, бруківка. Дощ потрапляє у тріщини відглянцьованого каміння, розтікаючись безліччю кривих цівочок – так збігає доля.
Затихаючи, дощ зіщулюється у краплі – останні краплі життя. Крапля коливається і сутеніє вже десь угорі, утворивши дві стулки вікна кам’яниці, вгаданої лише уявою. Зір лине угору. Вікно розчиняється до полоненої сутінками кімнати.
У тиші – одноманітний клацаючий звук хронометра. Уявна сидяча жіноча постать у позі очікування. Можливо, це теж силует часу. Можна розрізнити лише тонке зап’ястя руки, що нагадує зів’ялу брость бузку, звисаючу з бильця крісла-фотелю. Зів’ялий бузок, витончені контури, колись випещеної руки згаслої зірки. Довгі паузи між клацанням хронометру. Старече прокашлювання хворого горла.
Несподівано різкий дзвоник у двері. Жіноча постать залишається знерухомілою, однак – здригаються пальці, ніби роблячи спробу знестися над клавішами старого фортеп’яно.
Човгання кроків по паркету. Біла пляма вхідних дверей наближається зі швидкістю кульової блискавки. Розчахнутий сніп світла – у космос. Час замкнувся небесним співом Саломеї.
Опівночі світають голоси, так оживає їхня плоть незрима, часи мов тіні – тіні мов часи на дзигарях – велична пантоміма опівночі двох діб одвічна гра минулого з майбутнім чіт і нечіт – тінь голосу дзеркальна філігрань висвічує життя із порожнечі опівночі єднання голосів забутих і незбутих відзеркалень часів і тіней – тіней і часів тінь голосу каррарський білий камінь опівночі очікує різця достойного душі його і плоті. Самотня Зірка – муза без лиця – натурниця часів Буанаротті опівночі у феєричній млі вінчає граціозним рухом дійство з незримого народжується мить, з міфічного народжується дійсність – опівночі – і голосів політ із небуття світає чи сивіє – ця пантоміма Зірка Муза Мить – шепоче білий мармур
“Соля міа”

Голос Саломеї:
Я любила той мармур:
він дихав, він плакав, він чув,
він скорботно мовчав
і мовчанням довершував долі.
І подільська зоря
наді мною тримала свічу,
і античну зорю
на руїнах стеріг Капітолій.
Я дивилась на мармур
і шарпав мене переляк:
зазіхати на велич?
О зоре! О боги лукаві!
… Вдома – обіч дороги
по горах біліє вапняк,
тільки й всього, що – білий,
що здалеку схожий на камінь.
Я втікала від нього,
я боялась позірних висот.
Я молилась на мармур чужий,
я робилась жорстока.
Зорі крапли з ночей,
як меди – із наповнених сот…
Не впізнавши свого,
я вітала чужого пророка.
Тільки потім збагну:
у мистецтві – немає чужих,
всі пророки – бездомні,
бо вічність – сумнівна оселя…
(голос Саломеї обривається голосом Часу)
Голос Часу:
І звідки в них така гординя,
цей поквап – як дурна хвороба?
Жене себе повз вік людина,
не зупиняючись – до гроба.
Я – Час.
Мені огидна жалість.
Відходжу вбік – і “вйо” – панове!
Я не грабар, я розважаюсь,
це просто мій коронний номер.
Стрибок!
І – прірва, і – безмежжя,
там – ні спекотно, ані хмарно.
Гойдаються примарні вежі
та сивіє античний мармур.
Так-так: і мармур!
Що то – голос?!
Повітря, дим, людська уява.
Я Час. Я замикаю коло.
Фінал! Фортіссімо!
…Піано…
І знов – алегро.
Ох, зухвальці!
І знову – поквап і гординя.
І позираю я крізь пальці
на ці паломницькі ходіння
до вічності – щоб – осінила…
Ох, божевільно-одержимі!
У них – гординя.
В мене – сила.
Вони – за мною. Я – над ними.
Я – Час. Я – все.
Я – всі.
Їх – жменька.
І – ніч, і мла, і зірка чорна.
Я ж обертаю помаленьку
своїх чистилищ справні жорна.
І білий морок сивим плином
вкриває брилу мармурову.
Я – Час, я – рух,
тому не винен,
що я не повертаюсь знову…
Голос Саломеї:
Час не лякав. Не думалось про час.
Та він карав, коли ішла від нього.
Він скрипку брав і грав
небесний вальс,
і кидав славу килимком під ноги.
…І – обертом.
І ніби лоскіт трав
торкавсь губами прожилок на шиї.
Шалів мій голос,
скрипці струни рвав,
і сам ставав струною
на вершині
гори богів…
О як він грати вмів!
Хурделилась та зоряна завія.
О як він грав на голосі моїм!
А білий мармур кликав: “Соля Міа!”
Застерігав: “Не квапся, зупинись,
зірки згоряють – власне небо ранять,
дограє час, і ти впадеш униз
з крутих узвишь небесного сопрано!”
О як він грав,
той час, що проминав,
так неминучо, так зухвало,
просто…
Від сяяння овацій та октав
зостався тільки мій нагрудний хрестик.

З листа Соломії Крушельницької:
“Я хочу працювати, і без праці жити не можу, але і жити мені хочеться, тобто ужити всього на сім світі, бо по смерті не сподіваюся нічого! А жити без артизму я не можу. Я віддаюся цілою душею штуці…”
Порожня сцена. Протяг розкидав по ній подерті афіші. Прочиняються і зачиняються, позолочені різьбою, двері порожнього залу, прищемивши шматок чорної мереживної сукні. Оплески після останніх акордів Вагнерівської “Валькірії”…

Голос Саломеї:
Але ж була античності пора!
Рим сипав квіти і кричав:
“Еввіва!”
…Мадрид – “Реал”.
…Париж – “Гранд-Опера”.
…Мілан, Неаполь…
Зірка! Пріма! Диво!
Ще не лякав, а просто заваджав
той час.
той килимок для ніг,
та слава,
бо з нею наближалася межа,
якою обривалася октава…
Голос часу:
Що не лякав? Не думалось, мовляв?
Позуєте… ясновельможна пані!
Таке з Вас, примадонно, немовля
достоту – непорочне:
ані –ані…
Най Бог боронить –
пиха? зиск? хосен?
Славім артизм – покликання небесне!
Та ж Ви любили славу – над усе
і упадання публіки облесне.
Я – Вас посіяв.
і просіяв Вас
крізь решето,
перемолов на жорнах.
Від мене ж – де укритися:
я –час,
обережу прекрасне і потворне.
Вам славу дав я, прецінь, не “за так”,
бо вартувала чесної доплати.
Ви добре знали, що такий контракт
замало – в три октави відспівати!

Поволеньки, зі скрипом обертаються велетенські камінні жорна, просіваючи на сцену, що стала глиняною долівкою, сухе порохно. Пещені жіночі руки, згрібаючи цей порохнявий пил, затримують його у долонях. Із стулених долонь сиплеться клаптя чорного мережива…
З листа Соломії Крушельницької:
“Що кілько раз приїду в Галилею, то так страшно мені всьо, що там дієся і робиться, разить і болить, як коли б на якійсь іншій землі була, як в хворобі… Ой, кажу Вам, хто може і хоче спокійно працювати, то йно втікати за десяту границю…”
“…Я остану ві Львові до осені…, та й поїду в світ широкий і лишу поле ворогам”.

Голос Саломеї:
Я завтра від’їду. Бравіссімо, Львове!
Я знову втечу “за десяту границю”,
моя Галилеє, чванлива любове,
я навіть заплачу
в одну голосницю.
В одну голосничку,
щоб голос подужчав,
щоб ти мені – псів не гонив на гальорку:*
я витиму дужче – розсудить будуще
тебе – і Солошку,** актриску, сеньорку
Хто вміє, хто може – агій-но втікати
бо змусять скавчати по-псячому, живо.
Це ж так по-рутенськи, партнере і брате:
вклонятись, шляхетно,
співати фальшиво…
Вступаюсь.
Звільняю контракти і ролі,
щоб вам не фальшивило голосом рота.
Співайте, мої землячки, гонорові,
бо я – не співачка,
та ви – “патрійоти”.
Я завтра від’їду.
Легенька валіза.
У голосі – тяжко, таке моє право!
Не вами ж на голос підписана віза…
Така-то, панове,
рутенська забава!
Бравіссімо, Львове!
Дискретно і чітко:
“якщо не по-нашому тягне – чужинка…”
Піду, поцілую цвинтарну решітку,
твою голосничку, свою половинку.
Я завтра від’їду.
Газетка спаплюжить:
“Чей, наші сеньора, співати не вміли.”***
Бравіссімо Львове!
Рутенські калюжі
на “многая літа” мене покропили.
Голос часу:
Неправда се? Може… Не знаю,
я – сфінкс,
непевний, як вітер повіє.
Я час, я ніким не розгаданий “ікс”,
та й Ви – не взірець, Соломіє!
Любили свій нарід?
Що ж можна тепер,
втікачці згадати про сльози.
В перекладі на італійський манер
тягнули “на біс” – дольорозо…
Не правда се? Може, не знаю. Я – час.
Я сам розумію: “Ля-Скала”!
А Ваші русинки не знали про Вас,
в них слуху на се не старчало.
Та, звісно, не всі – сторона неблизька
Лиш зрідка – концерти публічні.
Де хлопа до “салі” швейцар не пускав,
а панство студило полічки
від заздрощів й пихи –
гонорних чеснот,
а Вам – запопадливі зойки,
Під вуличним муром тулився народ
і панські сушив парасольки.
Хіба йому легше, тепліше було
під муром,
чи ближче до Бога,
коли Ви, зросивши натхненням чоло,
у залі – співали “за нього”?
За всіх?!
Чи спроможне мистецтво – “за всіх”
у цім недовершенім світі,
з мільйонами душ,
і сліпих, і глухих,
убогих, голодних чи ситих?
А Ваша душа – не за муром куліс
лишалася після вистави?
Чи Ви – поза грою – любили колись
зрікались – аншлагів і слави?
О штуко небесна! О вдалий контракт!
О Штраус! О Вагнер! О Верді!
Чи Ви затискали себе у кулак,
чи мармуром в славі затвердли?
Голос Саломеї:
Неправда! Се послід брудної перги,
се попіл і заздрощів жменька.
Так славно брехали мої вороги,
“кохані мої воріженьки”.
А їх біля пісні моєї гай-гай,
вповзе – і дверима не трасне.
Терпи моя душенько,
просто – звикай.
“Нєх жиє – потворне й прекрасне!”
А час – то химера, як вітер війне,
ти – в упряжі, вільно не вийдеш.
Він – вірно поцілив, бо вивчив мене
співати – платити – навідмаш.
Учив мене всяко.
І славою – що ж,
на те гарувала на сцені.
Судомило партер і кидало в дрож,
і тисли в ключиці легені.
Обов’язок?
Так – аж хребет мені терп
у штивнім, постійнім “я мушу”.
За брата, за матір, за менших сестер,
за батькову втомлену душу.
За ницих русинок, невільниць-сиріт,
за чорне “кру-кру” понад морем,
за всю Галилею, зоспіваний рід,
співалося “ґранде аморе”.
За те, що від стогону
рідних пісень
втекла за “десяту границю…”*
Щоб чули підмостки уславлених сцен
мій нарід в моїх голосницях!
Хто ноги
у долю його обтирав,
той зараз кричав мені “браво”
отам – під ногами…
О славо дурна!
Велична, безлична, лукава!
…Були й “патрійоти”,
що гнали у світ
із дому – рутенці амбітні.
Гендляркою звали на заздрощах,
вслід – партнери і брути новітні.
Мій мармур їм голос і сон присудив:
в Солохи – дебют у Сан-Карло?
Рахунок твердий на патент від краси:
“По кілько в Рутенії мармур?”
О марносте – марна,
нікчемність людська.
О Музо, цвинтарна опіко!
Як стогне мій голос
з підмостків ля-скал
на – вже зацвяховане віко!

З листа Соломії Крушельницької:
“Ви цілком вірно вгадали причину мого мовчання – глибокий сум, що охопив мене. Адже два тижні тому помер мій любий батько… Тепер Ви розумієте, скільки мені довелося вистраждати і як я страждаю зараз. Були потрібні уся моя сила волі і енергія, щоб швидко прибути туди, куди кличе мене обов’язок. Щоденною працею в нових для мене місцях, намагаюся… подолати розпач і журбу…”
“…Завтра їду до Флоренції вислати пам’ятник до татунця, звідтам знов на пару день до Монсумано, потім – до Парижа по костюми”.

Голос часу:
Ну що Ви, люба?
Це між нами
на кшталт новий – рутенські жарти.
Не переймайтесь,
я мав намір
у самоті порозважатись.
Та – пристрасть, прикрість
сповідь – всує.
Все це – земне, все чоловіче.
Бо нас із Вами не існує,
ми вже давно від плоті – вищі.
Та що ж поробиш:
нас із Вами
різнять фатальностей
ньюанси:
брешу чужими голосами,
а правда має
голос власний.
Та що ж поробиш,
люди – тлінні,
Ваш голос зник, бо й Вас не стало,
проте зосталися камінні,
аж мармурові, п’єдестали.
Для них – мовчати – справа честі.
А навпаки – чия то справа?
Чому лишає тільки хрестик
живим,
йдучи до мертвих,
слава?
Йдучи німою і сліпою,
бо правді шкодять
одкровення…
Вам – легше,
Ви були собою,
бодай у грі,
бодай – на сцені.
Хоча – хто зна,
де правди більше:
у грі, у дійсності, у міфі?
Де Вам співалося чесніше:
у – “Саломеї”?
“Сулафімі”?
Чи гріли Вас чужі одежі,
чи тиснув горло
одяг власний?..
Я теж – до себе не належав,
в чужу судьбу перевдягався
і біг,
і множився, і множив,
бо славі – слави
завжди мало.
Я вам нічим не допоможу,
бо свого голосу не маю.
Я – Час чи злодій?
Може й справді?
Та мармур не тому німіє:
він ближчий в німоті до правди,
ніж ми із Вами, Соломіє!

Із спогадів Одарки Бандрівської, племінниці Соломії Крушельницької:
“Біда хоче, що зимою тітка Соломія на вулиці посковзнулася, впала і зламала у бедрі ногу. І тоді вбито в кість золотий цвях.
По місяцеві рентген виказав, що цвях висунувся, і треба робити нову операцію. Тоді по операції дали гіпс на половину тулоба. Щоби перестелити ліжко треба було на простирадлі т. Соломію переносити з одного ліжка на друге…”
Закручується спіраль дерев’яних гвинтових сходів, які ніби наздоганяють летячу жіночу тінь у чорному мережеві. Музикою Вагнера закручується спіраль часу. Гвинтові сходи зупиняються перед дверима долі. Далі – пустка – кінець зворотнього шляху…

Опівночі світають голоси
забуті і незабутні
перелітні
їх час жене щоночі повз часи
повз вимерзлі сузір’я
і сторіччя
їх безліч в загадковості буття
в них – тільки дух
все інше відбулося
надгробок плоті – кам’яна плита
ще не кінець
іще не безголосся
є тінь зорі
що плаче у плече
цвинтарній Музі
голосом розлуки
а горло – тільки пам’яттю
пече
сестра сестрі
цілує мертві руки
це тайна…
в сокровенні віщих доль
таврованих мистецтвом – несудиме
і світ низький
мала земна юдоль
і хворої душі високе диво
бо вічний сум
та ще вічніший біль
бо вигнання – яремна ностальгія
душа смертельно хвора на красу
не помирає – просто кам’яніє
і білий мармур голосом німим
вночі світає
в написах затертих…
життя митця – то геніальний міф,
а правда потім
правда у безсмерті

Давидовська Н. Голоси // Давидовська Н. Фрески: Поезії. – Л., 1993. – С. 303-318.

About show
Upcoming events
print*The theater reserves the right to replace performers
11 September 2017
print*The theater reserves the right to replace performers