XVII Festival

News

Be first to know about events in out Opera

Лоенгрін у твоїй голові/ Олег Вергеліс

Sorry, this entry is only available in Ukrainian. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

https://bit.ly/2YfcEyu ,  22 березня, 16:38

У Львівській Національній опері тривають прем’єрні покази “Лоенгріна” Р.Вагнера (диригент-постановник Мирон Юсипович, режисер-постановник — Міхаель Штурм, режисер і художник-постановник — Матіас Енґельман).

 

© opera.lviv.ua

Посланець Грааля, славетний лицар Лоенгрін з’явиться на львівській сакральній сцені у подобі безумного П’єро з блідим як смерть обличчям з непередбаченої в цьому випадку комедії дель арте. Інші мешканці цього ж приголомшливого а-ля вагнерівського дивосвіту нагадають глядачам або пекельних ляльок у величезних яслах, або фріків з американських чи радянських фільмів. 

Власне, вже на початку цього міжнародного резонансного оперного видива стовідсотково зрозуміло, що по суті й за формою все це — концентрований оперний євроформат. Тобто є заданий відхід від буквального читання та виконання музичного і драматичного текстів Ріхарда Вагнера, і є свідома спроба творення іншого, паралельного контрастного контраверсійного, антонімічного світу на уламках вагнерівського храму. Все те, що давно становить непохитну систему в сучасному європейському музичному театрі. І стосовно Вагнера. І в ставленні до інших геніальних титанів світової опери. 

Втім, свідомо у своїх нотатках омину тему суто музичного дискурсу, залишаючи цю галявину музикознавцям рівня Марини Черкашиної. Цей мій шкіц передбачає акцент на інших обставинах опери. 

На “тому”, хто, власне, і творить дивосвіт львівського “Лоенгріна”, до якого сьогодні прикута колосальна увага медіа, соцмереж, якого повсякчас супроводжують справедливі і бадьорі вигуки: “Ура-ура! Нарешті і в нас з’явився оперний театр європейського рівня!” 

Отже, якщо визначати “головну людину” популярної прем’єри (попри базовий пріоритет музичної тиранії самого Р.Вагнера), то таким героєм, на мій погляд, стане далебі не чемний і євроформатний Міхаель Штурм (режисер). І, рву на собі волосся, навіть не видатний диригент Мирон Юсипович (він чудово розкриває в цій виставі божественну безодню вагнерівської партитури з її небесними висотами та містичними проваллями). Головною людиною буде художник-постановник і дизайнер костюмів — Матіас Енґельман. 

Цей чоловік з’їв не один пуд солі в сучасному театральному мистецтві, витворюючи сценографію та дизайн різноманітних проектів: оперних, драматичних. У нього пронизливий погляд, який бачить трохи далі за обрій. У нього три виразні зморшки на чолі, які висвічують у ньому такого собі системного мислителя-арістотеля, а ще — креатора, котрий може перевернути догори дригом і “Фауста” Гуно, і оперету Оффенбаха. 

Матіас працював у Thalia-Theatre, вивчав європейську літературу, прикладні мистецтва, оперну режисуру. Тобто він на всі руки майстер. І, на мій смак, саме він (спільно з колегами) робить львівського “Лоенгріна” таким, яким він і є, — постпостмодерним, психоделічним, візуально неоднозначним. Проектом, у якому, свідомо чи підсвідомо, але прораховано, партитура Вагнера і візія художника існують як паралельні реальності, що одночасно розходяться і перетинаються. 

І сама вистава впродовж майже чотирьох годин сприймається як симультанне дійство — музичне і дизайнерське. Вагнерівське і антивагнерівське (з позиції підходу до канонічного сюжету). 

Лоэнгрин_4

opera.lviv.ua

Зауважу, що, попри свій сценографічний та режисерський досвід, саме цей художник не оминув у своїй післядипломній практиці навчальну програму “Психоаналітичні культурні студії” в Міжнародному психоаналітичному університеті Берліна. 

Таким чином, його психоделічна концепція в “Лоенгріні” є домінантою. Саме вона допомагає режисерові-постановнику створити ту модель на фундаменті Вагнера, в яку оперний слухач (глядач) втягується, наче в містичну чорну дірку. Так, як удав тягнеться до своєї манливої пастки. Так, як дурний метелик летить на підступне полум’я. 

Втім, дірка тут далебі не чорна. Вона, клята, за задумом Енгельмана, переливається відтінками брудних водоростей, зеленувато-мутнуватого мулу. Якогось такого підводного царства-державства, коли майже все десь “на дні”. 

На дні свідомості. 

На дні оперного міфу. 

Вагнерівські персонажі, включно з гордим Лебедем, що тягне у підводне пекло Лоенгріна, а також Ельзу, Ортруду, всіх інших, — тут виявляються знаками фатального таємного дискурсу. Або потойбічної комп’ютерної програми. Котру ти ніби й хочеш зламати-розгадати, аби дізнатися, хто ж вони насправді такі, ці оперні пустуни в яскравому карнавальному вбранні, що видають себе за інших. Де насправді вони існують? Чим живляться ці потвори? Чим вони надихаються у своїй буремній боротьбі за владу (це те, що Вагнер їм прописав)? 

Лоэнгрин_3

opera.lviv.ua

За задумом художника, вони існують далебі не в просторі оперного міфу про Нібелунгів, лицарів Грааля. А мешкають вони у глобальному моніторі. Серцевина якого ніби пружиною притиснута до задника сцени. І це створює певний 3D-ефект. 

Оперні персонажі на такому екрані як знаки комп’ютерної гри. І керовані вони навіть не режисерськими командами, як це регулярно трапляється в сучасній радикальній режисерській оперній індустрії… А таких прикладів сила-силенна, бо це вже окрема система систем, пісня пісень. Від, скажімо, великого Роберта Вілсона, який цинічно деміургує у своїх операх (перегляньте в мережі хоч би його “Трубадура” Дж.Верді), підкорюючи собі, як дресирувальник, усіх отих оперних фантомів, маніпулюючи ними. Або ж, наприклад, наш Андрій Жолдак, оперна режисура якого завжди дієва, безапеляційна, світотворча. Вона, жолдаківська режисура, ніколи не навприсядки й ніколи не в унісон, а щось справді цілісне, відверто деміургічне; як то, скажімо, трапилося з “Євгенієм Онєгіним” у Маріїнці, коли, не принижуючи генія П.Чайковського, А.Жолдак режисерськи хвацько розітнув його витвір, вивільнивши з нього несподівану сюжетну енергію, ультратрагічний підтекст.

…Втім, це спонтанний відступ від магістральної теми (а може, й не відступ?), бо ж, наголошую, якщо говорити про львівського “Лоенгріна”, сам режисер-постановник теж є, вибачте, маріонеткою під ярмом художника-світотворця. 

Художник Енґельман хитро дозволяє побратимові-режисеру лише обережно рухати комп’ютерні знаки-персонажі, фігурки на величезній сцені-моніторі. 

Цей художник відразу ж і б’є по руках режисера-постановника, коли той інколи наважується на різкі жести. Стояти й не рухатися! Все має існувати в тому ритмі і в тій візуальній партитурі, які задає лише Матіас. 

Його бачення Вагнера — через “дно” підсвідомості. Через величезний лофт одного головного мозку. Через гіперболізовану камеру тортур, яка нагадує лікарняну палату для спеціальних пацієнтів. 

І вся ота вагнерівська прекрасна челядь — уже згадувані тут персонажі Лоенгрін, Ортруда, Ельза, Фрідріх Мельрамунд, Генріх, а також лицарі й пажі — ніби заклякли в лабетах глобальної божевільні. Кожен із них прикутий до свого ліжечка, як пацієнт у чеховській “Палаті № 6”. І кожен із вагнерівських бранців у своїй бідній голівоньці вкотре прокручує ядучий кислотний комп’ютерний сон-маячню про лицаря Лоенгріна, про скаженого Лебедя, про двох жінок, одна з яких, Ельза, — свята, а інша — Ортруда — гадюка.

Тобто відлуння геніальної опери 1848 року електрошком пробиває кожного пацієнта-фріка у яскравому вбранні. І такий процес має створити загальну ілюзію “Лоенгріна” саме у твоїй голові. 

І в моїй також. 

Такий досвід візуальної містифікації, нав’язаний художником, саме така задана стильова харизма оперної вистави, а ще— химерна семантика сценографічної конструкції, яка дає енергію трактовки саме цій виставі, — це все і тримає. Увагу. І твою голову. Плюс Вагнер. Плюс диригент. Плюс чудовий склад виконавців (серед яких Алла Родіна, Роман Коренцвіт, Юрій Трицецький, Степан Дробіт, інші). 

Лоэнгрин_1

opera.lviv.ua

Метафора світу як божевільні, як камери тортур і герметичного простору-лофта — далебі не те, що когось сьогодні особливо здивує, чи налякає, чи зіб’є з пантелику. Зовсім ні. 

Всі оці сценографічні божевільні — давно є трюїзм, загальний жест, очікуваний підтекст, коли твориться паралельна реальність на основі класичної матриці. 

Але у випадку з “Лоенгріном” цей метафоричний ефект спрацьовує 100%. Оскільки передбачає не буквальну, а невимушену інтерактивність. Те саме підсвідоме “втягування” глядача-слухача у вирву іншої реальності, яку й моделює пан художник. 

Спочатку в його лофті-палаті, тобто в одній великій голові, сила-силенна лікарняних ліжок для вервечки пацієнтів; згодом, за свіфтівським принципом, кілька ліжок виростають у геометричній прогресії, а поруч персонажі нагадують карликів; а потім те все ніби змішується — Свіфт і Вагнер, світ і темрява, вагнерівські сни і наша реальність, казкове й галюциногенне. 

Умисно художником знищена четверта стіна, умисно зняті перепони між глядачем і сценою-монітором. Бо все те є одним-єдиним світом, власне дзеркалом схибленого розуму, в яке можна дивитися довго-довго, слухаючи музику Вагнера, усвідомлюючи під час прослуховування, що навіть чаша Грааля — то також твоя голова, а комічний Лебідь, який транспортує Лоенгріна в наш схиблений світ, — то лишень дурнувата лялька-іграшка людського зросту, за маскою якої, може, й не варто шукати потаємні смисли, бо й так зрозуміло, що за тією маскою — втрачена ілюзія. І, власне, все те, про що співають і що проживають на сцені, — одна велика химера. Щось дратівливе й дивне, моторошне й комічне, приперчене злим сарказмом художника і безвихіддю режисера, але, попри все, таке манливе й незбагненне, що тягне знову “увімкнути” в цій опері гігантський монітор, знову побачити прикуті ліжка для хворих на голову. 

Лоэнгрин_2

opera.lviv.ua

Ну і, врешті-решт, не конфліктуючи з Вагнером, сумирно, ніби ти сам у гамівній сорочці, чемно дослухати молитву Лоенгріна. 

Довідка

Опера Р. Вагнера “Лоенгрін” з’явилася у Львівському Національному Академічному театрі опери та балету в рамках проекту “Український прорив”, ініційованого Василем Вовкуном (генеральним директором-художнім керівником Львівської опери). Цей же твір Р.Вагнера ще на початку 1990-х в Україні поставив у Національній опері (Київ) режисер Ф.Егер, а 1994-го його постановка здобула “Київську пектораль” як найкраща музична вистава року. Тим часом звернення до вагнерівського скарбу саме для Львівської опери — подія непересічна. Адже перша постановка цього твору відбулася у Львові 1877-го, постановку здійснив театр Скарбка. Згодом “Лоенгрін” поновлювався. 

Тим часом оперний спадок Р.Вагнера — завжди є хронічним дефіцитом у репертуарах українських музичних театрів. З помітних надбань останнього часу можна згадати, крім теперішнього “Лоенгріна”, хіба що гучну постановку “Летючого Голландця”, яку ще перед війною здійснила в “Донбас Опері” режисерка Мара Курочка. Правда, в період бойових дій на Донбасі всі декорації та костюми того гучного міжнародного проекту були знищені. 

  • #Олег Вергеліс