News

Be first to know about events in out Opera

Інтерв’ю з Любов Качалою : «Кожна вистава для мене — як сповідь перед глядачем»

Sorry, this entry is only available in Ukrainian. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

https://wz.lviv.ua/interview/376653-kozhna-vystava-dlia-mene-iak-spovid-pered-hliadachem

Заслужена артистка України Любов Качала — про новий театральний сезон, забобони, курйози і особисте життя


Фото з особистого архіву Любові Качали
Фото з особистого архіву Любові Качали

Уперше я почула голос солістки Львівської опери Любові Качали кілька років тому. Артисти Львівської філармонії і опери виступали у польському Перемишлі. У філармонію прийшли шанувальники класичної музики. Усіх українських виконавців тоді викликали кілька разів «на біс». Та, мабуть, найбільше виходила Любов Качала. Її високопрофесійне виконання і манера триматися перед публікою свідчили — на сцені талановита артистка. Цього разу я зустрілася з Любов’ю Качалою перед прем’єрою опери «Дон Жуан», у якій вона виконує провідну партію.

— Пані Любо, Львівська опера від­крила новий сезон. Які нові опери, у яких братимете участь, будуть у цьо­му сезоні?

— Тішить, що у нашого керівництва багато планів. Не стоїмо на місці, як це було колись, коли було мало прем’єр. Тепер театральне життя артистів на­стільки насичене, що іноді сама дивуюся, як усе встигаємо. Але це тішить. Бо кра­ще встигати вчити нові партії, доучувати щось, ніж топтатися на місці. У найближ­чій перспективі «Казки Гофмана» Жака Офенбаха, у якій є партія і для мене, ро­мантична опера Ріхарда Вагнера «Лоен­грін», де я співаю партію Ельзи. Та най­більше мене тішить, що буде поновлено одну з моїх улюблених опер — «Украдене щастя» Юлія Мейтуса.

— Чула, теперішній директор театру Василь Вовкун запровадив нові пра­вила, серед яких і кастинг на провідні партії. Нема кумівства, родинних сто­сунків — усе відбувається на конкурс­ній основі. І запрошують взяти участь у кастингу не лише артистів Львів­ської опери, а й з оперних театрів усієї України.

— Це правда. І це дуже розумне рішен­ня. Це крок уперед. Ми проходили кас­тинг для участі у виставі «Дон Жуан». Бо здорова конкуренція — це поштовх до роз­витку. Справжній театр розвивається тіль­ки тоді, коли у ньому вирує життя, коли відбуваються прем’єри, коли приїжджа­ють інші артисти, коли запрошують зірок оперних сцен і маловідомих виконавців. Тоді можна у когось чогось навчитися, а хтось, можливо, почерпне для себе щось від нас. Бо коли в одній виставі «варяться» ті ж самі виконавці — це нецікаво не лише для глядача, а й для самих артистів.

— Знаю, за минулий сезон ви пере­виконали норму виступів у виставах і стали лідером у театрі…

— Навіть над цим не задумувалася, але коли директор зачитав цю цифру на збо­рах, була приємно вражена. Там щось на 160 відсотків я перевиконала норму. Ні­коли не ставила собі за мету — бути ліде­ром. Просто чесно виконую свою улюблену роботу.

— Під час вистав трапляються сміш­ні ситуації, а іноді й курйозні. Що та­кого траплялося з вами?

— Жодна вистава не схожа на ту саму, яку відіграли кілька днів перед тим. Тра­пляються випадки, коли хтось з артистів забуває слово, або хтось не встигає ви­йти вчасно. Пригадую, давно в «Украде­ному щасті» грав разом зі мною мій викла­дач з Музичної академії, народний артист України Володимир Ігнатенко. Я начебто виходжу за двері його зустрічати. Лунає його лейтмотив, на сцені дим і напівтем­рява. Він мав стояти біля дверей, а його — нема. Це була, мабуть, моя перша ви­става. Я страшенно хвилювалася за свій виступ, а тут ще й такий страшний мо­мент. Почала кликати, просила допомо­ги: «Нема Ігнатенка. Що мені робити?». Аж раптом хтось торкнувся мого плеча: «Я тут». Думаю, як педагог він дав мені ще один урок — не боятися і не хвилюватися перед виходом на сцену.

Ще був випадок, коли я вперше співа­ла партію Мімі в опері «Богема» Пуччіні з народним артистом України Романом Ві­тошинським. Вітошинський співав пар­тію Рудольфа. Він — відомий жартівник. Моя партія трагічна, в кінці опери моя ге­роїня помирає. Пан Роман на кожній ре­петиції підбігав до мене і кричав: «Му-му» замість Мімі. На репетиціях усі до цьо­го звикли. Коли ж йшла вистава, я в кін­ці падаю, підбігає Вітошинський і співає «Мімі». Але у мене все одно звучить «Му-му». Його герой у розпачі, кохана Мімі по­мерла. Вітошинський обіймає мене і ти­хенько каже: «Ну що, Му-му? Померла?». Це щастя, що він нахилився наді мною. Схопила його правою рукою, щоб не ба­чили глядачі, і шепочу: «А тепер так стій­те». Бо мене розпирав істеричний сміх.

— У залі сидять різні люди — пога­ні і добрі. Трапляються і енергетичні вампіри. Як ви після вистави віднов­люєте сили?

— З часом і з досвідом усвідомила, що найважливішою є віра. Я — віруюча люди­на, тож мені не страшно, коли у залі си­дять енергетичні вампіри. Перед кожною виставою молюся, бо вистава для мене — як сповідь перед глядачем. Зал Львівської опери розрахований на тисячу місць, він завжди заповнений. Але я переконана, що серед тієї тисячі більшість глядачів — з до­брими очима і позитивною енергетикою.

— Багато артистів мають свої забо­бони перед виходом на сцену. Чого, окрім молитви, дотримуєтеся ви?

— Ой, колись і у мене щось таке було: ця сукня — щаслива, або йти тільки у тих туф­лях перед виставою… Але ці комплекси давно відійшли у минуле. Бо ж ми їх поро­джуємо самі, самі маємо їх і позбутися. У моєму житті багато чого зараз змінилося, тому не надаю значення таким дрібнич­кам, як кішка перебігла дорогу чи хтось перейшов з порожнім відром…

— Пані Любо, ви народилися у Золо­чеві Львівської області. Коли зрозумі­ли, що сцена — сенс вашого життя?

— Скільки себе пам’ятаю, стільки хотіла співати. З малої дитини співала всюди: вдома, у школі… Коли це стало сенсом мого життя? Мабуть, тоді, коли пересту­пила поріг Львівської опери. Бо коли вчи­лася, доводилося підпрацьовувати — і на весіллях співала, і брала участь у різно­манітних концертах, де співала академіч­ні пісні. Лише в Оперному театрі зрозумі­ла, що не можна себе розпорошувати на все. Бо робити щось на високому рівні, якісно, можна тільки одне. Тож коли за­співала одну партію, потім другу, побачи­ла, що це далеко «не легкий хліб». І над­звичайно відповідальна робота. Тут не можна схалтурити чи заспівати під фо­нограму. Кожну виставу я переживаю як окреме життя. І так щоразу. Бути опер­ним співаком — це не переставати вчи­тися усе життя. Усі світові зірки опер­ної сцени постійно були у пошуку чогось нового, розвитку і самовдосконалення. Тому моя професія надзвичайно цікава, але водночас відповідальна і важка.

— Свій талант успадкували від ко­гось з рідних?

— У мене співоча родина, але профе­сійно вчилася співу тільки я. По маминій лінії уся родина була дяками-священика­ми, дехто з них і досі співає у церковному хорі. По татовій лінії також усі гарно спі­вають. Гарно співає мій рідний брат. Він зараз навчається у Польщі.

— А чому все ж таки ви обрали опе­ру, а не естраду?

— Мені нецікаво співати естрадні пісні. Ну, вийшла, заспівала чи зробила вигляд, що співаю, під фонограму. А яке від цього задоволення? В опері я виходжу на сцену і проживаю чиєсь життя, за дві-три годи­ни відкриваю чиюсь долю, ніби «пишу ро­ман». Це настільки цікаво — занурювати­ся в атмосферу того тисячоліття, у якому жила моя героїня. Це ні з чим незрівнян­на насолода. А пісня під фонограму ніко­ли у житті цього відчуття не замінить.

— Ви — заслужена артистка Украї­ни. Деякі творчі люди до таких звань ставляться скептично. Як поставили­ся ви до присвоєння цього звання?

— Кожному артисту приємно отриму­вати нагороди і звання. Бо це ще й свід­чення того, що артист досяг відповідного рівня. Хоча, з іншого боку, присудження звань — наслідки радянських часів. Бо ж ніде у світі нема заслужених і народних. Там є артисти високого і дуже високого рівня. Насправді мені приємно, що мою роботу високо оцінили на державному рівні. Хоча найвище звання для артиста — це вдячна публіка, повний зал глядачів і шалені оплески.

— Чула, оперні співаки для голосу мають дотримуватися спеціальної ді­єти. Якої дотримуєтеся ви?

— Не дотримуюся жодних дієт. Звісно, перед виставою ніколи не наїдаюся. Бо це — тяжко. За дві-три години перед ви­ступом можу з’їсти щось низькокалорій­не. Не ризикую пити дуже холодні напої, чи, навпаки, дуже гарячі. Коли повертаю­ся після вистави додому і маю відчуття го­лоду, можу щось з’їсти. А іноді приходжу така втомлена, що навіть їсти не хочу.

— Улітку артисти мають місяць від­пустки перед новим сезоном. Як від­почили цього року ви?

— Зі сім’єю поїхала до Хорватії. На жаль, для мене місяця відпочинку зама­ло. Відпустка так швидко минає. Якщо взяти до уваги, що попередній сезон був дуже насичений, бо було багато прем’єр і вистав, то було би добре, якби дали того відпочинку бодай півтора місяця. З одно­го боку, скучила за глядачами і сценою, з іншого, хочеться ще побути з родиною.

— Щодня наносите грим, який вве­чері треба змивати. Такі процедури не на користь шкірі. Користуєтеся по­слугами косметолога?

— Я сама собі косметолог. Попри те, що і кремами користуюся, але надаю пе­ревагу батьковим косметичним засобам. Тато — бджоляр, робить прекрасні маски на основі меду, бджолиного воску. Що­правда, лінуюся усе це наносити на об­личчя, хоча тато переконує, що такими натуральними засобами треба користу­ватися якомога частіше.

— Багато років тому ви залишили­ся з двома дітьми. Чоловік відійшов у кращий світ. Не думали тоді створити нову сім’ю, щоб новий чоловік допо­магав ставити на ноги дітей?

— Правда, мені було важко. Але я на­вчилася не розслаблятися і давати собі раду у цьому складному житті. Доводи­лося брати участь у багатьох концер­тах, щоб більше заробити. У нас не було власного помешкання у Львові, тому до­водилося левову частину заробітку від­давати за квартиру, яку винаймали. Що­правда, мені допомагали мої батьки і батьки покійного чоловіка. Тому мені було не до залицяльників. А може, про­сто не було того, з ким би я хотіла знову пов’язати свою долю?

— А потім зустріли принца?

— Ні, він не принц, він — соліст Краків­ської опери. Живемо на дві країни. Ба­гато чого я можу у нього навчитися. Він мій перший критик, бо він та людина, яка скаже щиру правду. Завдяки йому я ста­ла більше працювати над своїм голосом.

— Разом уже співали в одній опері?

— Ще ні. Але сподіваюся, ще заспіває­мо. У нього — бас. Є мало партій, написа­них для баса і сопрано. Думаю, у нас це ще попереду.

— Знаю, що вмієте гарно вишивати і смачно готуєте…

— Зі стравами люблю експериментува­ти. Щоразу додаю нові приправи, і стра­ва виходить інша. Мені вдається «Київ­ський» торт. Але не такий традиційний, а за своїм рецептом — кисло-солодкий. З випічки ще люблю «бавитися» зі сирни­ком. Дуже люблю вишивати. Моя двою­рідна сестра казала, що вже час мені від­крити персональну виставку вишиванок. Сорочки і сукні, вишиті мною, рахувала до двадцяти. А потім збилася з рахунку. Але не лише сорочки і сукні маю у своє­му гардеробі. Вишиванки мають мої рід­ні — мама, чоловік, діти… Вишиваю також ікони та картини. Буває, приходжу піс­ля вистави і ще годинку-дві можу сидіти над вишивкою. У вишивку, як і у виступ на сцені, вкладаю душу.